Харлан Кобен – Він (страница 2)

— Перепрошую?

— Щось ти тугуватий, Тедді, еге ж? — я зітхаю.— Ні, я тобі не вибачаю, тобі нема пробачення. Тепер доганяєш?

Тедді супиться знову.

— Якісь проблеми?

— Гмм. З чого ж мені почати?

— Що?

— Я міг би сказати: «Ні, це в тебе проблема — зі мною» або «У мене проблема? Та ніколи в житті!», ну щось таке, але насправді жодна з цих кмітливих відмовок мені не подобається.

Великий Т здається стурбованим. Одна його частина просто хоче відіпхнути мене з дороги. А інша згадує, що я сидів у ряду важливих осіб і, напевно, я якась шишка.

— Що ж, мені час на вечірку,— кидає Тедді.

— Ні, не час.

— Перепрошую?

— Нема ніякої вечірки.

— Ти маєш на увазі, що вечірка...

— Вечірка за два квартали звідси,— кажу я.

Він ставить руки в боки — тренерська поза.

— Це що за чортівня?

— Я надіслав тобі хибну адресу. Музика, яку ти чуєш,— це для відвернення уваги. Охоронець, що стояв на VIP-вході? Він працює на мене й ушився, щойно ти зайшов у двері.

Великий Т двічі кліпає й підходить до мене ближче. Я не рухаюсь ані на міліметр.

— Що відбувається?

— Я зараз тебе відлупцюю, Тедді.

Ну от, нарешті Тедді розцвітає усмішкою. Його груди такі ж широкі, як стіна для сквошу. Він ще наближається, нависає наді мною, дивиться зі впевненістю чоловіка, який через свої розміри й наявну владу ніколи не потрапляв у бійку або не отримував подібних викликів. Це дурний крок любителя — давити суперника масою та дивитися, як той відступає.

Звісно, я на це не ведуся. Я піднімаю голову й дивлюся йому просто в очі. І нарешті бачу за його виразом обличчя, що Тедді почав сумніватися.

Я не чекаю.

Він припустився помилки, підійшовши так близько,— це робить мій перший удар легким і коротким. Я складаю кінчики п’яти пальців правої руки разом подібно до наконечника стріли та б’ю Тедді в горло. Чую, як він клекоче. Одразу б’ю ногою — просто в праве коліно, що, як я знаю із зібраної про Тедді інформації, нещодавно двічі оперували з метою реконструкції передньої хрестоподібної зв’язки.

Чую хруст.

Великий Т падає долу, як дуб.

Я піднімаю ногу й добряче прикладаю його підбором.

Він кричить.

Я б’ю ще раз.

Він знову виє.

І повторюю удар.

Тиша.

Далі розповідати немає сенсу.

За двадцять хвилин я вже на вечірці Сваґґа Дедді. Охорона супроводжує мене до спеціальної кімнати — сюди потрапляють лише три типи людей: красиві жінки, відомі особи й товстосуми.

Ми відриваємося до п’ятої ранку. Потім чорний лімузин відвозить Сваґґа й вашого покірного слугу до аеропорту. Приватний літак уже заправлений і чекає.

Сваґґ спить увесь переліт до Нью-Йорку. Я приймаю душ — так, у моєму літаку є душ,— голюся й перевдягаюсь у діловий костюм від Kiton, K50 сірого кольору в ялинку.

На нас уже чекають два лімузини. Сваґґ залучає мене до доволі заплутаного танцю рукостискань-обіймів — такого собі способу прощання,— а потім від’їжджає у свій маєток в Альпіні. Я сідаю в другу машину та їду до свого офісу в 48-поверхівці, що розташована в середмісті, на Парк-авеню. Моя родина володіє будівлею «Lock-Horne» відтоді, як її збудували 1967 року.

Піднімаючись у ліфті, я зупиняюся на четвертому поверсі. Колись цей простір був домом спортивної агенції, якою керував мій найближчий друг, але кілька років тому він її закрив. Відтоді я надто довго залишав цей поверх порожнім, адже надія помирає останньою. Я був певен, що мій друг змінить думку й таки повернеться.

Але він не повернувся. Тож кожен із нас рушив далі.

Новий орендар — Fisher and Friedman, що позиціонує себе як «адвокатська фірма захисту прав жертв». На її вебсайті, який мене підкорив, це прописано ще конкретніше:

Ми допоможемо вам поставити аб’юзерів, сталкерів, придурків, тролів, збоченців і психопатів навколішки та влупити їм по яйцях.

Важко встояти. Як і у випадку зі спортивною агенцією, що винаймала цей простір раніше, я є мовчазним партнером-інвестором.

Стукаю. Коли Седі Фішер каже: «Заходьте», відчиняю двері й заглядаю.

— Зайнята?

— Соціопати зараз у тренді,— кидає Седі, не відриваючи погляду від монітора.

Вона стовідсотково має рацію. Саме тому я вклався в її бізнес. Мені подобається те, що вони роблять, захищаючи скривджених і побитих, але також я бачу, що невпевнених у собі та схильних до насильства чоловіків (а це майже завжди чоловіки) стає дедалі більше.

Седі нарешті піднімає на мене очі.

— Я гадала, ти на грі в Індіанаполісі.

— Я там і був.

— А, точно, приватний літак. Іноді забуваю, наскільки ти багатий.

— Не забуваєш.

— Це правда. То як справи?

Седі носить окуляри, як у гарячої бібліотекарки, і рожевий брючний костюм, дуже обтислий і відвертий. Це навмисне, як вона мені пояснила. Коли Седі лише почала представляти жінок, які зазнали сексуальних домагань і зґвалтувань, їй казали, що треба одягатися консервативно — у щось безформне й сіре, тобто мати «невинний» вигляд. Це, на думку Седі, було віктімблеймінгом.

Якою була її реакція? Зробити все навпаки.

Я не знаю, як порушити цю тему, тому просто кажу:

— Я чув, одну з твоїх клієнток госпіталізували.

Це привертає її увагу.

— Як гадаєш, чи буде доречно надіслати їй щось? — запитую я.

— Що саме, Віне?

— Квіти, цукерки...

— Вона в інтенсивній терапії.

— М’яку іграшку. Повітряні кульки.

— Кульки?

— Щось, аби вона знала, що ми про неї пам’ятаємо.

Седі повертається до монітора.