Харлан Кобен – Він (страница 33)

— Твоя кузина Патриція була тут із тобою,— каже батько.

— Так.

— Чому?

— Вона — частина нашої родини.

Батько пронизує мене своїми блакитними очима.

— Віне, я тебе прошу, не ображай мого розуму. Твоя двоюрідна сестра була тут уперше за понад двадцять років, чи не так?

— Так.

— І це не випадковість, що вона приїхала саме того дня, коли знайшли викраденого Вермера, чи не так?

— Не випадковість.

— Тож я хочу знати, чому вона тут була.

Це мій батько, дещо задерикуватий слідчий. Я не пам’ятаю його таким із часів інсульту. Мені приємно бачити його гнів, навіть якщо він спрямований на мене.

— Можливо, існує зв’язок між викраденням картин і тим, що сталося з її родиною.

Батькові очі починають здивовано кліпати.

— Що з нею сталося?..— він запинається.— Ти маєш на увазі її викрадення?

— І вбивство дядька Олдріча,— додаю я.

Він здригається від імені свого брата. Ми мовчимо. Батько піднімає склянку й дивиться на бурштиновий напій надто довго.

— Не розумію зв’язку,— урешті-решт каже він.

Я нічого не кажу.

— Картини викрали до вбивства, чи не так?

Я киваю.

— Задовго до цього, наскільки я пригадую. За кілька місяців? Років?

— Місяців.

— Але ти бачиш зв’язок. Розкажи, який.

Я не хочу заглиблюватися в подробиці, тому змінюю тему.

— Через що ви з дядьком Олдрічем посварилися?

Батько різко дивиться на мене з-за склянки.

— Який це має стосунок до справи?

— Ти мені ніколи не розповідав.

— Наш...— він секунду добирає слово.— Наш розрив стався за багато років до його вбивства.

— Я знаю.

Я дивлюся на його обличчя. Більшість людей кажуть, що не бачать, чим схожі на родичів. Я бачу. Аж надто яскраво.

— Ти колись думав про це?

— Що ти маєш на увазі?

— Що якби у вас з Олдрічем,— я роблю лапки в повітрі,— не сталося розриву, то він би досі був живий?

Мій батько приголомшений, ображений.

— Боже мій, Віне, що ти таке кажеш?!

Я усвідомлюю, що хотів спровокувати — і, мабуть, мені це вдалося.

— Ти думав колись про такий варіант?

— Ніколи,— надто рішуче кидає він.— Що в тебе вселилося?

— Він був моїм дядьком.

— І моїм братом.

— І ти вигнав його з родини. Я хочу знати, чому це сталося.

— Це було дуже давно.

Він підносить склянку до губ, але тепер тремтять вони. Мій батько постарів, це очевидно, але нам часто кажуть, що старість — це поступовий процес. Мабуть, це правда, але у випадку з моїм батьком усе більше нагадувало падіння зі скелі. Дуже довго він тримався за неї — здоровий, сильний, життєрадісний,— але якось послизнувся, і його падіння було стрімким і раптовим.

— Це було дуже давно,— знову каже батько.

У його голосі — пронизливий біль. У погляді — майже така сама порожнеча, яку я бачив багато років тому в стайні. Я бачу, що він дивиться в порожнє місце на стіні. Колись там висіла приголомшлива чорно-біла світлина маєтку Локвудів. Її зробив мій дядько Олдріч десь у 1970-х. Її тут уже давно нема, як і дядька. Я ніколи не думав про це досі, але навіть творчий доробок Олдріча повністю прибрали з маєтку, коли його вигнали з родини.

— Ти мені казав, що там були якісь проблеми з грошима,— кажу я.— Ти натякав, що Олдріч привласнив їх.

Батько не відповідає.

— Це правда?

Він вибухає гнівом.

— Та яка різниця? У цьому проблема твого покоління — вам вічно треба розкопати неприємні речі! Думаєте, якщо витягнути всяку гидоту на сонце, то вона зникне. А вона не зникне. Навпаки — ви цим даєте потворі нове життя. Я ніколи про це не говорив, і твій дядько також. Це означає бути Локвудом. Ми обоє знали, що багато людей процвітають на наших сімейних проблемах. І вони прагнуть використати будь-яку нашу слабкість. Ти це розумієш?»

Я мовчу.

— Твій обов’язок як члена цієї родини — захищати наше добре ім’я.

— Тату?

— Ти мене чуєш, Віне? Локвуди не вимахують брудною білизною.

— Що тоді сталося?

— Чого це ти раптом спілкуєшся з Патрицією?

— Нічого раптового тут нема, тату. Ми завжди тримали зв’язок.

Батько підводиться, його обличчя багряніє, він увесь тремтить.

— Я відмовляюся це обговорювати...

Він надто збуджений, я маю його заспокоїти.

— Нічого страшного, тату.

— Але нагадаю тобі, що ти — Локвуд. Це обов’язок. Ти успадковуєш ім’я, успадковуєш усе, що з ним пов’язано. Хай там що сталося з викраденими картинами, моїм братом чи Патрицією — це ніяк не стосується старої сварки між мною та Олдрічем. Ти зрозумів?

— Так,— я кажу це дуже спокійно, підводячись із крісла. Я примирливо здіймаю руки.— Я не хотів тебе засмутити.

Двері відчиняються — і там стоїть Найджел.