Харлан Кобен – Він (страница 34)

— Тут усе добре? — він бачить обличчя батька.— Віндзоре?

— Я в порядку, чорт забирай.

Це неправда. Тато досі має такий вигляд, наче перенапружився. Найджел сердито кидає на мене оком.

— Вам час прийняти ліки,— говорить він.

Батько бере мене за лікоть.

— Пам’ятай — ти маєш захищати родину,— і йде геть із кімнати.

Найджел дивиться на мене.

— Дякую, що засмутили його.

— Як довго ти підслухував? — питаю я, але одразу піднімаю руку, це неважливо.— Ти знаєш, чому вони посварилися?

Найджел вагається.

— Чому б вам не запитати про це вашу двоюрідну сестру?

— Патрицію?

Він мовчить.

— Патриція знає?

Тато дійшов до сходів і гукає:

— Найджеле!

— Я маю допомогти вашому батькові,— каже мені Найджел Данкан.— Гарного дня.

 

Розділ 15

На мене чекає «ягуар» моделі XKR-S GT.

Я сідаю в салон і чую сигнал телефона — повідомлення від Кабіра. Зустріч із професором Яном Корнвеллом, що працював охоронцем, коли викрали картини, відбудеться за годину. Кабір не сказав Корнвеллу про тему розмови — лише те, що Локвуд хоче зустрітись. Ідеально. Кабір кидає точне розташування кабінету Корнвелла в Гаверфордському коледжі — Робертс-голл. Я знаю, де це.

Виїжджаю з маєтку. Телефоную Патриції. Вона бере слухавку після першого ж сигналу.

— Як справи?

— А де «розказуй»? — кажу я.

— Я хвилююся. У тебе є новини?

— А ти де?

— Удома.

— Я буду в тебе за десять хвилин.

Моя двоюрідна сестра живе в тому самому будинку, звідки її викрали й де вбили її батька. Це одноповерхова будівля з двосхилим дахом на тупиковій вулиці. Патриція розлучена й ділить опіку над десятирічним сином Генрі. Доволі цікаво, що основне місце проживання сина — у її колишнього чоловіка, відомого нейрохірурга, що має доречне ім’я Дон Квест. Це кліше, що Патриція живе роботою, але кліше просто так не з’являються. Вона багато подорожує у справах своєї благодійної організації, прихистків «Абеона»,— виголошує промови, збирає кошти в усьому світі. Патриція сама запропонувала колишньому чоловікові таку домовленість — і через це місцеві нахаби цокають язиками та вважають, що вона погана матір.

Я заїжджаю на її подвір’я. Патриція стоїть на щебеневій доріжці з матір’ю, моєю тіткою Алін. Вони дуже схожі — обидві однаково неймовірні, більше подібні на сестер, ніж на доньку й матір. У 1970-х мій дядько Олдріч, найпрогресивніший у нашій доволі статечній родині, кинув університет і поїхав на три роки до Південної Америки — як благодійник і фотожурналіст. Це було задовго до того, як комфортні волонтерські стажування, літні школи та виїзди на канікулах, де з молоддю аж занадто няньчаться, стали мейнстримом. Дядько Олдріч виріс у до смішного привілейованому середовищі, а потім використав свої можливості, щоби кинути все та жити серед найзлиденніших верств населення у відверто жахливих умовах. За сімейною легендою, він навчався новому й розвивався на гроші Локвудів, а також заснував школу в одному з найбідніших районів бразильського міста Форталези. Школа існує й досі та на честь мого дядька називається Академія Олдріча.

Саме там, у новій школі у Форталезі, Олдріч зустрів молоду й гарну вчительку дитсадка на ім’я Алін — і закохався.

Йому тоді було двадцять чотири роки, Алін — лише двадцять. Вони разом приїхали до Філадельфії за рік, після того як їх одружив на Амазонці шаман із племені яномамі. Родина Локвудів була не в захваті від такого розвитку подій, але дядько Олдріч узяв тітку Алін у дружини й за американським законом.

І дуже скоро в них народилася Патриція.

Тітка Алін крокує до мене, коли я виходжу з машини. Патриція хитає головою — попереджує, щоб я нічого не розповідав. Я легко киваю у відповідь.

— Віне! — Алін обіймає мене.

— Тітко Алін!

— Ми так давно не бачилися.

Саме Алін колись знайшла мертве тіло дядько Олдріча у вестибюлі власного дому того вечора. І вона ж зателефонувала «911». Я чув запис того дзвінка — вона була в жаху, істериці, постійно збивалася на португальську. Вигукувала ім’я Олдріча, ніби намагаючись його розбудити. На момент дзвінка Алін ще не знала, що її вісімнадцятирічну доньку викрали. Усвідомлення, що мертве тіло чоловіка було лише початком жаху, прийшло до неї пізніше.

Я часто думаю про те, як моїй тітці вдалось із цим упоратися. У неї тут не було рідних чи друзів, і, звісно ж, поліція вважала підозрілим те, що Алін вирішила так пізно піти за покупками. Патриція того вечора не повернулася додому, і злі язики казали, що Алін убила й доньку та заховала тіло. Інші вважали, що донька з матір’ю змовилися та вбили батька й через це Патриція переховується. Вони хочуть вірити, що для таких трагедій є причина, що жертва в чомусь винна, що існує раціональне зерно хаосу, а отже, такі трагедії не стануться з ними. І ця хибна думка, що ми щось контролюємо, заспокоює.

Майрон завжди каже: «Людина планує — Бог сміється».

— Я знаю, що вам двом треба поговорити,— каже тітка Алін із легким бразильським акцентом,— тому йду на прогулянку.

Вона швидко рушає доріжкою — на ній бігові кросівки, обтислі топик із лайкри та лосини для йоги. Я дивлюся на неї якусь мить, вражений побаченим. До мене підходить Патриція.

— Ти що, облизуєшся на мою матір?

— Вона ще й моя тітка,— кажу їй.

— Це не відповідь.

Я цілую Патрицію в щоку й ми йдемо до будинку. Опиняємось у вестибюлі, де вбили її батька. Ми не забобонні, тому йдеться не про нещастя, привидів чи інші дурниці, які часто відлякують людей від подібних місць, але мене завжди цікавило щось конкретніше — спогади. Патриція живе тут сама, вона бачила, як на цьому місці вбили її батька. Хіба це не те, чого варто уникати?

Я запитав її про це багато років тому.

— Мені подобається це нагадування — воно дає мені енергію.

Її відданість своїй справі межує з одержимістю, але так буває з більшістю вартісних починань. Прихистки «Абеона», які облаштувала Патриція, творять добро. Легально. Я добре знаю та підтримую її роботу.

Розповідаю все, що вдалося дізнатися.

Стіна у вестибюлі цього будинку — щось на кшталт храму вшанування батька Патриції. Дядько Олдріч ставився до фотографії досить серйозно. Хоча я не знаюся на тому, як оцінюють такі речі, його роботи вважають ґрунтовними. У вестибюлі купа чорно-білих знімків, більшість з яких зроблено протягом його довгої подорожі Південною Америкою. Сюжети різноманітні — пейзажі, міські злидні, племена аборигенів.

Щоби довершити ефект святині, фотографії в рамках оточують єдину полицю, на якій стоїть лише улюблений фотоапарат дядька Олдріча, прямокутний «Rolleiflex» із двома об’єктивами, такі завичай тримають на рівні грудей, а не прикладають до ока. Коли я думаю про свого родича в його найкращі дні, завжди уявляю його з цією фотокамерою — вона й тоді вже була старомодною, але він старанно знімав сімейні портрети і, як я згадав пізніше, увесь маєток Локвудів.

— То що ми робимо далі? — питає Патриція, коли я завершую розповідь.

— Я хочу поговорити з колишнім охоронцем у Гаверфордському коледжі, якого зв’язали під час викрадення.

Вона супиться.

— Навіщо?

— Ми знайшли зв’язок між викраденням картин у Гаверфорді й тим, що сталось у цьому приміщенні. Треба повернутися та ще раз усе перевірити.

— Мабуть, це має сенс.

Вона не здається переконаною. Запитую, що її бентежить.

— Звичайно, я ніколи не забувала про те, що тут сталося,— відповідає вона, обережно зважуючи кожне слово,— але з роками, гадаю, мені вдалося спрямувати це в гарне русло.

Я кажу їй, що саме так і є.

— Я... просто не хочу, щоби щось цьому заважало.

— Навіть правда? — кидаю я й одразу усвідомлюю, як занадто мелодраматично це звучить.

— Мені, звісно, цікаво. І я хочу справедливості. Але...— вона замовкає.

— Цікаво.