Харлан Кобен – Він (страница 35)

— Що?

— Мій батько теж хоче, щоб я облишив пошуки.

— Ти що, Віне, я не кажу облишити,— вона замислюється на мить і продовжує.— Твій батько переймається, як це відобразиться на репутації родини?

— Як завжди.

— І тому ти приїхав до мене?

— Я приїхав побачитися з тобою та розпитати, чому наші батьки посварилися.

— Ти спитав свого батька?

— Він не каже.

— А чому ти думаєш, що я знаю?

Я дивлюсь їй у вічі.

— Ну, по-перше, ти тягнеш час.

Патриція відвертається, підходить до розсувних скляних дверей і визирає у задній двір.

— Не розумію, як це стосується справи.

— А, ну добре.

— Що?

— Ще більше тягнеш час.

— Поводишся як придурок.

Я чекаю.

— Пам’ятаєш мою вечірку на шістнадцять років?

Так. Це була розкішна, але водночас і влаштована зі смаком подія в маєтку Локвудів. Я кажу «зі смаком», бо наші друзі-нувориші постійно намагалися перевершити одне одного: робили вечірки з дорогими автівками, іменитими рок-гуртами, сафарі в зоопарку, різноманітними зірками й усіма варіаціями несмаку. А Патриція просто запросила найближчих друзів і подруг на пікнік на галявині в Локвуді.

— Після неї ми зробили дівчачу піжамну вечірку,— каже вона.— У наметах біля озера. Нас було восьмеро.

Пригадую той вечір. Я прийшов на вечірню частину святкування, але хлопці вже розійшлися. Я повернувся до головного будинку. Найбільше мені запам’яталося те, що серед гостей була гарна дівчина на ім’я Бабс Стеллман і мені хтось сказав, що вона в мене закохана. Звісно ж, я спробував — а хто б ні? — зірвати куш. Ми з Бабс втекли й цілувалися за деревом. Вона чудово пахла шампунем «Pert». Я пригадую, що просунув руку їй під кофту, але вона мене зупинила й сказала завжди парадоксальну в таких ситуаціях фразу:

— Віне, ти мені дуже подобаєшся.

— Дівчата роздяглися в альтанці,— продовжує Патриція та опускає голову.— А твій батько... він помилявся, Віне. Я хочу, щоби ти це знав. Твій батько звинуватив мого в підгляданні за нами у вікно.

Я застигаю — мені важко повірити в те, що я чую.

— Повтори?

Патриція дуже легко всміхається.

— Ну, і хто тепер тягне час?

— Тобто ти кажеш, що мій батько звинуватив твого у вуаєризмі?

— Так, саме це й кажу.

— Мій батько не вигадав би такого.

— Ні, чесно кажучи, не вигадав би. Пам’ятаєш Ешлі Райт?

Я дуже слабко пригадую.

— Вона була у твоїй команді з хокею на траві?

Патриція киває.

— Ешлі тоді була дуже засмучена, і не сказала чому. Вона почала плакати й захотіла додому. Це було дуже дивно. За нею приїхали батьки й забрали. Удома Ешлі розповіла своєму батькові, що побачила мого, який підглядав у вікно, коли вона була гола. Батько Ешлі прийшов до твого. Коли твій насварив мого, почалось страшне. Мій батько все заперечував. Твій на нього натиснув. Усе лише загострилося. Це роз’ятрило багато старих ран.

Я обмірковую почуте.

— Ешлі Райт,— кажу я.

— Що?

— Вона збрехала?

Патриція намагається щось сказати, замовкає, пробує ще раз.

— А яка тепер різниця, Віне?

Вона має рацію.

— Ти знаєш, де вона живе зараз?

— Ешлі? — Патриція блідне.— Боже, та я не знаю. Ти що, хочеш із нею поговорити? Серйозно, Віне? Припустімо, мій батько був… у найгіршому разі… збоченцем, який підглядав за шістнадцятирічними дівчатами. Що це змінить зараз?

Ще одна слушна думка. До чого я веду? Його вбивство й викрадення Патриції сталися за два роки після цього. Я не бачу жодного зв’язку.

Але.

— Віне?

Я дивлюся на неї. Очі Патриції спрямовані на цю стіну, на камеру, на світлини.

— Я дуже сумую за батьком. Я прагну справедливості. І той факт, що людина, яка завдала мені болю, яка зробила це з усіма тими дівчатами, досі може робити це… переслідував мене вже понад двадцять років.

Я чекаю.

— Але зараз доволі очевидно, що Рай Штраус учинив обидва злочини, чи не так? І тоді, можливо, ми не хочемо, щоби це розкопували.

Вона знову говорить, як мій батько. Я киваю.

— Що?

— Ти хочеш це забути.

— Звісно, хочу.

— Але воно нікуди не зникне.

Я нагадую їй, що за кілька годин світ дізнається про смерть Рая Штрауса, шістку із Джейн-стріт і їхній зв’язок із викраденням Вермера. Дуже скоро ФБР з’ясує, який стосунок до цього має моя валіза,— або причетність до цього Патриції випливе в якийсь інший спосіб. Я дивлюся, як вона робиться дедалі принишклою, поки я все це кажу.

Патриція йде до мене й важко сідає на диван. Я знаю, що буде далі. Їй треба це обміркувати. Урешті-решт вона каже:

— Я повернулася додому. Я цього ніколи не забуду.

Вона починає гризти ніготь на великому пальці — пам’ятаю цей її жест із нашого дитинства.

— Я повернулася,— повторює Патриція.— Ті інші дівчата — ні. Деяких... навіть тіла досі не знайшли.

Вона піднімає очі на мене — але що я можу додати?

— Я зробила своєю життєвою місією рятувати нужденних дітей — а сама ось сиджу й ховаюсь у темряві.

Я усвідомлюю, що зараз маю сказати щось заспокійливе на зразок «я розумію» чи «все буде добре». Натомість я дивлюся на годинник, швидко рахую, скільки часу мені треба, щоби доїхати до Гаверфордського коледжу, і кажу: