Харлан Кобен – Він (страница 32)
Розділ 14
Я сплю, хоча «сплю», можливо, не зовсім вдале слово для опису цієї ночі в антикварному бароковому ліжку з чотирма колонами з різьбленого червоного дерева та вишитим мереживним балдахіном. Визнаю, це ліжко — перебір. Воно абсолютно домінує в кімнаті — колони майже впираються в стелю,— але таки створює настрій.
На світанку Кетлін цілує мене в щоку й шепоче:
— Знайди покидька, який його вбив.
У мене немає бажання мститися за Рая Штрауса, особливо з огляду на те, що він, імовірно, учинив одну чи більше з наведених нижче речей (у хронологічному порядку): украв картини моєї родини, убив мого дядька, викрав і ґвалтував мою двоюрідну сестру.
Тож виникає запитання: якою є мета моїх пошуків?
Я встаю і приймаю душ. Сідаю у гвинтокрил. Коли я приземляюсь у маєтку Локвудів, батько вже чекає на мене. На ньому блакитна кофта, штани кольору хакі, лофери з китицями та червона краватка-аскот. Таке вбрання він носить практично щоденно — з легкими варіаціями. Його поріділе волосся зачесане назад. Батько стоїть, заклавши руки за спину та злегка піднявши плечі. Я бачу в ньому себе за тридцять років, і мені це не подобається.
Ми вітаємося міцним рукостисканням і ніяковими обіймами. Мій батько має пронизливі блакитні очі, які наче все знають,— навіть зараз, коли його розум затуманений і нестабільний.
— Радий бачити тебе, сину.
— Я теж.
У нас однакове ім’я — Віндзор Горн Локвуд. Він другий, я — третій. Його називають Віндзор. Мене, як і мого любого дідуся, Він. У мене немає синів, тільки біологічна донька, тож якщо я, за словами батька, «не піднатужуся», то ім’я Віндзор Горн Локвуд закінчиться на третьому. Я не бачу в цьому особливої трагедії.
Ми рушаємо в бік головного будинку.
— Я так розумію, Вермера знайшли,— починає батько.
— Так.
— Чи вплине це негативно на родину?
Дивне запитання для початку, але я не здивований.
— Не бачу, у який спосіб.
— Чудово. Ти бачив Вермера на власні очі?
— Так.
— Він неушкоджений?
Я киваю, і батько продовжує:
— Це чудові новини. Просто неймовірні. А як щодо Пікассо?
— Немає.
— Це дуже погано.
Попереду ліворуч стоять стайні. Мій батько навіть не дивиться на них. Можливо, вам цікаво, чому я продовжую надавати їм великого значення, тому скажу: я не мав би так на цьому зациклюватися. Я помилявся. Я звинувачував свою матір, і це було помилкою з мого боку. Тепер я це розумію. Але заради справедливости, мені було лише вісім років.
Як би це пояснити, щоби не здаватися грубим?..
Коли мені було вісім років, невдовзі після похорону дідуся, ми з батьком, нічого не підозрюючи, зайшли до стайні. Це була пастка. Тепер я це знаю. Але тоді не знав. Та тоді я багато чого не знав.
Не буду довго тягнути: ми зайшли й побачили мою голу матір на чотирьох, а ззаду неї був інший чоловік.
Усе, як у коней.
Я майже бачу, як ви з розумінням киваєте. Цей епізод проливає стільки світла, думаєте ви й цокаєте язиком. Це пояснює, чому я не можу зблизитись із жінками, чому розглядаю їх тільки як об’єкти для сексу, чому боюся, що мені зроблять боляче. Доволі дивно, але коли я згадую той день, то переважно бачу не матір на колінах, не руку коханця, що тягне її за волосся, не її закочені очі. Ні, найяскравіше я пам’ятаю попелясте обличчя мого батька, його злегка роззявлений рот, майже як зараз після інсульту, його застиглі очі, що дивилися в порожнечу.
Я вже казав, що мені було вісім років. Я так ніколи й не пробачив матері.
Мене це злить.
Знаю, що мою поведінку можна зрозуміти, але за багато років, коли я дивився, як моя мати помирає на лікарняному ліжку, то зрозумів, якою дурною тратою часу це все було. Тут доречним буде кліше — життя справді надто коротке. Я думаю про те, що втратила вона та що втратив я, що просте прощення могло поліпшити її коротке життя, і моє. Чому я тоді цього не бачив? Я прожив життя, у якому мало про що шкодую. Та найбільше я шкодую про те, як ставився до власної матері. Я ніколи не замислювався над тим, що, можливо, у моєї матері були власні причини або вона не розуміла, або — як і всі ми хоча б раз у житті — припустилася жахливої, трагічної помилки. Моя мати була дуже юною, вона завагітніла й вийшла заміж за мого батька в дев’ятнадцять років. Можливо, у неї були потреби, яких вона не могла висловити. Або, як і її старшого сина, мати не влаштовувала моногамія. А можливо, мій батько, який зрештою одружився ще двічі, й атрибути маєтку Локвудів занадто сковували та обмежували її, не давали дихати на повні груди. Можливо, моя мати не хотіла руйнувати сім’ю чи ранити дітей, може, вона щиро кохала того чоловіка. Ніхто не знає правди, принаймні не я — бо ніколи не питав, ніколи не давав їй шансу пояснити, відмовлявся слухати, аж поки стало надто пізно. Я був дитиною, але дуже впертою дитиною.
Урешті-решт я зруйнував ті стайні, щоби позбавитися жахливого спогаду, спільного для нас із батьком. Але зараз я бачу нову будівлю й думаю, що це пам’ятник моїм глупоті та впертості, моїй марнотратній помилці в судженнях.
Батько тримається за мене, щоби зручніше йти.
— Коли нам повернуть Вермера?
— Скоро.
— Добре. І більше жодних позичань наших картин,— суворо каже він.— Ми не якісь великі колекціонери. Наші два шедеври більше ніколи покинуть маєтку.
Я з його наміром не згоден, але зараз не бачу сенсу це озвучувати. Дуже люблю батька, хоча насправді в ньому мало що викликає захоплення. Він — стандартний власник трастового фонду, такий собі нероба. Батько успадкував великі гроші, що дало йому купу можливостей — і він обрав присвятити життя власним уподобанням: гольфу, тенісу, елітним клубам, подорожам, читанню та самоосвіті. Він багато п’є, але я не певен, що його можна вважати алкоголіком. Робота його не цікавить, але, з іншого боку, навіщо йому це? Він робить благодійні внески так само, як і більшість багатіїв,— достатньо, щоби здаватися щедрим, але не настільки, аби це його хоч якось обтяжувало. Батько дуже турбується про зовнішні атрибути й репутацію. Спадкоємцям великих грошей притаманна дивна психологія, бо глибоко всередині вони усвідомлюють, що нічого не зробили, аби мати такі статки, що це просто удача, проте водночас абсолютно не припускають, що вони не є особливими? От і мій тато страждає від такої хвороби. «У мене є все це,— думають такі багатії,— відповідно, я чимось кращий за інших». Це призводить до постійної внутрішньої боротьби задля підтримання фальшивого наративу про те, що вони «заслужили» ці гроші, що вони їх «гідні». І такі люди відкидають очевидну правду, що доля і випадковість мають більше спільного з їхнім життям, ніж особисті «геніальність» чи «працьовитість»,— аби не зруйнувати власноруч створеного міфу.
Проте мій батько й подібні до нього знають правду. Глибоко всередині. Ми всі знаємо. Вона переслідує нас. Змушує нас компенсувати. Вона отруює.
— У новинах сказали,— починає батько,— що Вермер був у квартирі в Нью-Йорку.
— Так.
— І що злодія знайшли мертвим.
— Можливо, злодій не один,— нагадую я йому.— Але так, цього вбили.
— Знаєш його ім’я?
— Рай Штраус.
Ми не зупиняємося, але батько трохи сповільнюється. Міцно стуляє губи.
— Ти знаєш, хто це? — питаю його.
— Ім’я знайоме.
Я коротко розповідаю про шістку із Джейн-стріт. Батько уточнює подробиці. Ми підходимо до входу в будівлю. У вестибюлі жінка витирає пил. Коли ми заходимо, вона безшумно зникає — так її навчили. Персонал у будинку носить коричневу форму — щоби пасувало до дерев’яних меблів, працівники надворі вдягнені в зелену, щоби гармоніювати з газоном. Такий камуфляж вигадала ще моя прабабуся. Локвуди добре ставляться до обслуги, але саме як до персоналу. Коли мені було дванадцять, мій батько помітив, що один із садівників зробив перерву, аби подивитися на захід сонця. Батько показав на горизонт і сказав мені:
— Бачиш, який гарний маєток Локвудів?
— Так, звісно,— відповів юний я.
— І вони теж,— він показав на садівника.— Цей працівник має можливість насолоджуватися тим самим краєвидом, що й ми. Для нього все не відрізняється, чи не так? Він бачить те саме, що й ми: той самий захід сонця, ту саму лісову смугу. Але чи цінує він це?
Не думаю, що тоді я усвідомлював, яким страшним невігласом був мій батько.
Ми всі є майстрами самораціоналізації. Усі шукаємо способи виправдати власний наратив. Перекручуємо його, щоби викликати до себе більше симпатії. Ви теж таке робите. Якщо ви читаєте ці рядки, то, без сумніву, належите до чи не найкращої частини населення в історії. Ви відчули розкіш, яку в історії людства мало хто міг собі навіть уявити. Але замість цінувати це, замість робити більше, щоби допомогти тим, хто перебуває нижче за нас, ми нападаємо на тих, кому пощастило ще більше, за те, що вони роблять недостатньо.
Звісно, це людська природа. Ми не бачимо власних недоліків. Як каже мати Майрона, Еллен Болітар: «Горбун не бачить власного горба».
До нас визирає Найджел.
— Вам щось потрібно?
— Трохи приватності,— грубо відповідає йому батько, чомусь вимовляючи це на британський лад.
Найджел закочує очі й пародійно салютує батьку, потім кидає на мене швидкий погляд і зачиняє двері.
Ми сидимо один навпроти іншого в червоних оксамитових кріслах біля кам’яного каміна. Батько пропонує коньяк, я відмовляюся. Він починає наливати собі, але його рука рухається повільно та неслухняно. Я пропоную допомогу — він відмахується. Він сам здатен упоратися. Ще тільки ранок. Ви, мабуть, думаєте, що в нього проблеми з алкоголем, але це не так — у нього просто немає жодних справ.