Харлан Кобен – Він (страница 31)
Ми що, фліртуємо?
Я продовжую.
— Коли ви бачилися на щотижневих рандеву в парку, то що робили?
— Переважно говорили.
— Про що?
— Про що завгодно. Останніми роками він був не дуже розумним.
— Але ви однаково бачилися?
— Звісно.
— І ви розмовляли?
— Також іноді я йому дрочила.
— Мило з твого боку.
— Він хотів більшого.
— А хто б не хотів?
— Отож. І я пробувала — так, по старій дружбі. Я вже казала, що колись він був до біса гарним, десь як ти. Але 2000 чи 2001 року він утратив свою фізичну привабливість. Принаймні для мене,— Кетлін веде бровою.— Але подрочити — теж добре.
— Правдиві слова,— погоджуюся я.
Кетлін дивиться на мій пах. Мені це подобається. Визнаю, я спокусився. Так, вона старша за мене, але в неї є ця вроджена сексуальна привабливість, якої не навчиш,— до того ж із Джесікою мені не перепало. Кетлін підходить до кришталевого графина й жестом питає, чи може долити собі ще. Я киваю.
— За Рая,— каже вона.
— За Рая.
Ми цокаємося склянками.
— А ще він боявся, що люди вкрадуть його речі.
— Які саме?
— Не знаю. Якийсь мотлох у його квартирі.
— Він тобі колись розповідав про свій мотлох?
— Га?
— Ну, про те, що в нього було в квартирі.
— Ні.
— Ти бачила новини про знайденого викраденого Вермера?
У неї смарагдові очі із жовтими цятками. Вона кидає на мене погляд поверх склянки з коньяком.
— Ти що, кажеш, що...
— У його спальні.
— Святий Боже,— Кетлін хитає головою.— Це багато пояснює.
— Наприклад?
— Наприклад, де він узяв гроші на квартиру. Там іще якісь картини було викрадено, чи не так?
— Так.
— Десь у Філадельфії?
— Дуже близько.
— Рай багато їздив до Філадельфії після втечі. У нього там були друзі, наскільки я знаю, можливо, і дівчина. Тому так, я вірю, що Рай міг це зробити. Можливо, продав одне-два полотна, і так отримав гроші.
Це має сенс.
— Ти помітила в ньому якісь зміни останнім часом? — питаю я.
— Ні, не дуже,— потім, подумавши ще трохи, вона каже.— Хоча, якщо подумати, то так, було щось, але я не вважаю, що це якось пов’язано.
— Розкажи.
— Його банк пограбували. Принаймні так мені сказав Рай. Він дуже через це хвилювався. Я казала йому не перейматися. Банки ж повинні відшкодувати збитки, якщо їх пограбували, чи не так?
— Так, загалом.
— Але він не заспокоювався.
Я обмірковую почуте.
— А він це собі не вигадав?
— Ні-ні, про банк писали в
— На телефон?
— Не знаю, щойно це згадала.
— У нього був телефон?
— Якийсь підставний, що я купила йому в
На місці вбивства не знайшли телефону, наскільки я знаю. Цікаво.
— Він ніколи не носив його із собою,— продовжує Кетлін.— Боявся, що його вистежать. Рай просто перевіряв повідомлення раз чи двічі на тиждень.
— І банк йому написав?
— Так, здається. Чи вони залишили повідомлення швейцару. Хотіли, щоби він прийшов у відділення чи щось таке.
— І він пішов?
— Не знаю.
Я думаю над цим.
— Рай Штраус вийшов із будівлі вдень у п’ятницю. Менш ніж за годину він повернувся з кимось.
— До своєї квартири? З гостем?
— Низький лисий чоловік. Вони пройшли цокольним поверхом.
— Це, певно, був убивця,— Кетлін хитає головою.— Бідний Рай. Я за ним сумуватиму.
Вона перехиляє склянку й підходить до мене ближче. Дуже близько. Я не відступаю. Вона кладе руки мені на груди. У неї занадто тісна блузка. Кетлін дивиться на мене смарагдовими очима. Її рука повільно рухається моїм тілом і торкається яєчок.
— Я не хочу залишатися сама цієї ночі,— шепоче вона, ідеально їх стискаючи.
Тому Кетлін лишається.