Харлан Кобен – Він (страница 30)

— Звідки ти знаєш? — питає вона.

Припускаю, вона каже про свої щотижневі зустрічі в парку з Раєм Штраусом. Я, звісно, не знав напевне. Просто довірився інтуїції.

— По-перше, ти стоїш на обліку в поліції за дванадцять арештів — і всі за громадянську непокору на різних протестах.

— І що?

— Ну, це по-перше.

— А по-друге?

— Ти мені говорила, що почала працювати в «Malachy’s» 1978 року. Натомість Френкі сказав, що ти там підробляла на пів ставки ще з 1973-го.

— Френкі багато патякає.— Кетлін відпиває коньяку.— Рай справді мертвий?

— Так.

— Я його любила, знаєш. Дуже довго любила.

Я так і думав. Кетлін не «врятувала» Лейк Девіс — а якщо й так, то мимохіть. Допомагаючи Лейк здатися ФБР, вона насправді переслідувала іншу мету — прибрати суперницю за любов Штрауса.

— Хто його вбив?

— Я сподівався, що, можливо, ти зможеш мені з цим допомогти.

— Я не знаю, у який спосіб. У поліції є підозрювані?

— Жодного.

Кетлін робить глибокий ковток і відвертається до вікна.

— Бідолашна змучена душа. Та всі вони насправді. Шістка із Джейн-стріт. Вони не хотіли нікому нашкодити тієї ночі.

— Це я чую постійно.

— Діти-ідеалісти. Як і всі ми тоді. Ми хотіли змінити світ на краще.

Я хочу згорнути цю банальщину з виправданнями й повернути обговорення у більш продуктивний для розслідування бік.

— Ти знала, де жив Рай увесь цей час?

— Так, звісно. У «Beresford»,— вона обертається до мене.— Ти бачив його світлини? Маю на увазі, коли він був молодий. Боже, він був такий гарний. Такий харизматичний. Сексуальний до нестями.

У відображенні вікна я бачу, як Кетлін усміхається.

— Я знала, що він травмована людина — я це одразу зрозуміла,— але мене завжди приваблювали небезпечні чоловіки.

— Хто ще знав, що Рай жив у «Beresford»?

— Ніхто.

— Упевнена?

— Точно.

— Ти колись була в нього?

— У «Beresford»? Ніколи. Він ніколи не пускав гостей. Я знаю, що це звучить дивно. Але Рай і був диваком. І ставав чуднішим із кожним днем. Справжнім відлюдником. Нікого ніколи не пускав додому. Надто боявся.

— Чого саме?

— Хтозна. Він був хворий,— вона зважує секунду й продовжує,— принаймні я так думала. Але, можливо, не знаю, у нього були причини боятися.

— Як Рай опинився в «Beresford»?

— Як почав жити в башні?

Я киваю.

— Коли Лейк здалася, ми з Раєм почали зустрічатися. Він переїхав до мене, я жила на Амстердам-авеню біля Сімдесят дев’ятої вулиці, у будинку над китайським рестораном. Потім там відкрили магазин матраців, ще пізніше — взуттєвий. Згодом — манікюрний салон. Тепер там азійський фьюжн, що для мене звучить, як китайський ресторан із прибамбасами. Усе тече, усе змінюється та повторюється, чи не так?

— Усе так.

— Хоча куди воно тече? Якщо все повторюється?

Я зітхаю.

— Менше з тим.

— Так чи інакше, на моєму поверсі був також масажний салон. Не той, про який ти думаєш, а законний. Дешево, без викрутасів, і все легально. Принаймні я так думала. Але хто знає? Усі ці «хепі-енди». Та байдуже, я просто теревеню, вибач.

Я намагаюся звучати м’яко, щоби заохотити її розповідати.

— Нічого страшного.

— Ми з Раєм були щасливі. Ну щось типу такого. Я вже казала, що знала, на що йду. Це точно не мало бути назавжди, та я і сама не люблю вічність. Мої стосунки з чоловіками нагадують родео з биками — збудливо, цікаво, і я впевнена, що зрештою саме мене скинуть і я зламаю ребро, коли впаду на землю.

Кетлін мені подобається.

Вона обертається і дарує мені добре награну довгу напівпосмішку.

— А це родео тривало більше, ніж я сподівалась.

— Як довго?

— Як пара — час від часу роками. Як друзі — до цього дня.

— Мені шкода.

— Закладаюся, що це Станчі його знайшли.

— Неро Станч?

— Родина завжди хотіла помститися, розумієш. Тієї ночі померла його племінниця чи щось таке. Рай завжди думав, що інших вони знайшли.

— Станчі?

— Ага.

— Рай думав, що родина Станчів убила інших із шістки із Джейн-стріт?

— Так, десь так. Та дівчинка з родини Станчів, яку вбили,— я думаю, бізнесом зараз керує її брат,— вона знизує плечима.— Рай дедалі більше їхав із глузду й ставав більш параноїдальним із віком. У кращому разі, він був нестабільним. Іноді, без жодної причини, він починав думати, що його переслідують копи або Станч,— просто тому, що чув дивний звук або хтось дивно на нього дивився. Можливо, через ретроградний Меркурій. Хтозна. Тож Рай тікав на деякий час. Іноді його не було місяцями. Потім він просто з’являвся одного дня і хотів знову жити зі мною. Він так і робив — повертався і жив зі мною, аж поки знайшов квартиру в «Beresford».

— Коли це було?

— Якого року? Зараз пригадаю. Середина дев’яностих.

Гм. Це приблизний час, коли було викрадено полотна.

— Ви бачилися щотижня?

— Так. Із Раєм відбувалося щось погане, і воно дедалі погіршувалося. У нього були проблеми, які насправді були хворобою, знаєш, як-от рак чи серцеві захворювання. Можливо, невиліковні, я не знаю. Але якщо взяти це все, його параною, та додати той факт, що за ним справді полювали — ФБР, родина Станчів, хто завгодно. Ще він постійно відчував провину за ту жахливу ніч, і — бам! — як із коктейлями Молотова. Тож коли Рай переїхав у ту башту, він уже не міг упоратися із життям. Він закрився від світу.

— Крім тебе.

— Крім мене,— вона знову награно посміхається.— Але я доволі особлива.

— Не маю сумнівів.