Харлан Кобен – Він (страница 29)

Я обмірковую почуте.

— А о котрій відлюдник повертався?

— Він довго не ходив. Я думаю, він просто прогулювався. Повертався за годину. Можливо, іноді більше. Не було однакової тривалості. Слухайте, я гадав, що він дивак, хоче побути на самоті. Тому й ходить по ночах. Я чув і про дивніші речі.

— Коли він проходив повз вас, то в який бік ішов?

— На схід.

Я дивлюся на вулицю в напрямку, який показує Гормуз.

— До парку?

— Так.

— Щоразу?

— Саме так. Я думав, що він на прогулянку ходить. Дивний час для цього, хоча парк зараз набагато безпечніший, ніж колись, але я не пішов би туди гуляти о четвертій ранку.

Я думаю про це. Четверта ранку. Міркую, чи може це бути підказкою.

Гадаю, що так.

— Коли ви востаннє бачили, щоби він отак виходив? — питаю я.

— Нещодавно. Минулого тижня, певно. Чи позаминулого.

Я розумію, що це було за день до того, як Штрауса вбили. Він вийшов на свою звичну ранкову прогулянку в четвер. А в п’ятницю вийшов знову, уперше за цілу вічність у денний час, і повернувся зі своїм імовірним убивцею.

У мене є план. 

———

 Я стою в тіні навпроти «Malachy’s».

Зараз четверта ранку. За законом Нью-Йорку, міські бари мають припиняти продавати алкоголь о четвертій ранку. Збіг? Я сподіваюся, що ні.

Кажуть, що Нью-Йорк ніколи не спить. Можливо, так і є, але зараз його очі ледь розплющені й голова виснажено схиляється на груди. Мій рептильний мозок, цей інстинкт виживання, остерігається вимикатися. Йому подобається готовність. Навіть коли я проводжу звичайний день, рептильний мозок перебуває в пошуку потенційних (або помилково сприйнятих) ворогів і загроз.

Я ховаюся та спостерігаю за дверима «Malachy’s». Я переодягнувся в бігові штани й кофту з каптуром. Ні, це не худі. Це кофта з каптуром. Я ніколи в житті не одягнув би худі. Я терплячий. Спокійно чекаю, слухаючи в навушниках плейліст, який створив для мене Кабір: Мік Мілл, Big Sean та 21 Savage. Десь рік чи два тому я спочатку взагалі не зрозумів цієї музики й насміхався з неї, але потім почав любити те, що ми називаємо реп або хіп-хоп. Я знаю, що ця музика, як і бар «Malachy’s», створена не для мене, але закладена в ній злість мене приваблює. Також мені подобається гуманізм у цих відчайдушних позерстві та браваді — вони так сильно намагаються видаватися міцними горішками, але їхня нужденність і невпевненість аж такі очевидні, що можу припустити: вони самі знають, що слухачі розуміють цей жарт.

Просто зараз, поки Кетлін із колегою-барменом закривають бар, Мік Мілл жаліється мені у вуха, що не може довіряти жінкам, бо в нього проблеми з довірою.

Я чую тебе, мій неспокійний друже.

Кетлін прощається з барменом. Він прямує на захід до Бродвею, імовірно, на метро. Кетлін перетинає Коламбус-авеню й продовжує цілеспрямовано йти на схід Сімдесят другою вулицею. Вона живе, як я знаю з досліджень Кабіра, на Шістдесят восьмій, біля Вест-Енд-авеню.

Коротко кажучи, вона не йде додому.

Я йду за нею, спостерігаючи з іншого боку вулиці. За дві хвилини вона минає «Dakota» й заходить до Центрального парку. О такій годині тут практично нікого немає, принаймні я нікого не бачу. Стежити буде важче. У нас усіх є рептильний мозок, чи не так? А в ситуації, коли ти жінка й сама йдеш парком, а за тобою стежить чоловік у кофті з каптуром — незалежно від того, наскільки гарною є ця кофта,— таке помічаєш.

Кетлін рушає на північ тротуаром понад тим, що називається просто Озеро, а я йду паралельною стежкою західніше від неї, яка проходить крізь чагарник. Цей шлях темний і не найбезпечніший у такий час, але, по-перше, я завжди озброєний, а по-друге, якщо ви досвідчений грабіжник, то не будете полювати в такій віддаленій місцині, де на грошовиту жертву доведеться чекати дні, тижні, місяці.

У якийсь момент я втрачаю Кетлін із поля зору, але ненадовго. Вона йде на північ, у бік входу до простору дикої природи, відомого як Рембл, що біля північного берега Озера. Рембл — це майже сімнадцять гектарів заповідної природної території, зі звивистими доріжками, старими мостами й величезним різноманіттям рельєфу, флори та фауни. Так, тут можна спостерігати за пташками, але в менш просвітницькі часи Рембл був найбільше відомий як місце для зустрічей гомосексуалістів. Там геї «курсували», як ми тоді казали. Це було місце, де геїв гіпотетично не мали би ображати ті, хто цього хотів, але, безперечно, абсолютно безпечним воно не було.

Кетлін зупиняється на мосту, перекинутому над озером у саме серце Ремблу. У воді відображається глянцевий місяць, і я бачу її силует. Минає хвилина. Кетлін не рухається. Я не бачу сенсу ховатися далі.

Іду стежкою в її бік. Вона чує мої кроки й вичікувально обертається.

— Вибач, що розчарував тебе,— кажу я, коли вона мене бачить.

Кетлін трохи відсахується.

— Зачекай, я тебе знаю.

Я мовчу.

— Якого біса, ти що, за мною стежиш?

— Так.

— Що тобі треба?

— Рай Штраус сьогодні не прийде.

— Що? Хто?

Але я бачу страх в її очах.

— Не розумію, про що ти,— продовжує вона.

Я підходжу ще ближче, щоби вона бачила розчарування на моєму обличчі.

— Ти можеш і краще.

— Що ти хочеш?

— Аби ти мені допомогла.

— Чим?

— Рая вбили.

Я кажу це просто та спокійно. Розповідати погані новини — не найсильніша моя сторона.

— Його...

— Так, убили.

У неї на очах виступають сльози. Кетлін прикладає кулак до рота, щоби приглушити крик. Я чекаю, даю їй хвилину. Вона опускає кулак і кліпає на місячне світло.

— Це ти його вбив?

— Ні.

— Збираєшся вбити мене?

— Якби я мав такий план, ти вже була б мертва.

Здається, це її не дуже заспокоює.

— Що тобі від мене треба?

— Твоя допомога,— повторюю я.

— З чим?

— Я шукаю його вбивцю.

 

Розділ 13

Кетлін мовчить, поки ми йдемо Центральним парком до Сімдесят другої вулиці й далі до мого помешкання. Ворота арки «Dakota» зачиняють на ніч. Я натискаю дзвінок — виходить Том і відчиняє. Він звик, що я приводжу додому жінок у будь-який час доби, хоча останніми роками їх не так багато, але гадаю, що старший вік Кетлін його дивує.

Ми проходимо внутрішній двір з двома фонтанами й піднімаємося ліфтом до моєї квартири з видом на парк. Деяких лякає моє житло, але не Кетлін. Поки ми йшли сюди, вона заспокоїлася, тому підходить просто до вікна й визирає назовні. Рухається впевнено, з піднятою головою та сухими очима. Її одяг пом’ятий після довгого робочого дня, а блузка розстібнута рівно на ґудзик нижче загальноприйнятої норми — звичайна справа, якщо ти працюєш на барі. Я купив цю квартиру з повним умеблюванням у відомого композитора, що жив тут тридцять років. Можливо, ви вже уявляєте цей інтер’єр: темно-вишневе дерево, високі стелі, інкрустовані дерев’яні меблі, антикварні шафи, кришталеві люстри, величезний камін із латунним приладдям, витіюваті східні шовкові килими, червоно-бордові оксамитові крісла. Якщо так, то ви маєте рацію. Майрон називає мою квартиру «Повернення Версалю», що водночас і влучно стосовно враження, і технічно неправильно в усіх сенсах, оскільки тут немає нічого з тієї місцевості чи епохи.

Я наливаю Кетлін коньяку й простягую склянку.