Харлан Кобен – Він (страница 28)

Я не відповідаю. Вона встає з ліжка.

— Мабуть, тобі варто про це подумати,— кидає вона.

— Немає потреби.

— Справді?

— Я досі сприймаю тебе як дівчину Майрона.

Вона усміхається.

— Точно?

— Так.

— І все?

— А що ще?

— Не знаю. Щось більш,— Джесіка піднімає очі, шукаючи правильне слово,— приховане.

— Ой, я тебе прошу. Чи не могла б ти бути більш очевидною?

— Один із нас не може.

— Повертайся в ліжко. Дозволь мені переконати тебе в протилежному.

Але вона вже прямує до ліфта.

— Я справді була рада тебе бачити, Віне. Я серйозно.

І вона йде.

 

Розділ 12

Я повертаюся до «Beresford» о першій ночі.

Гормуз помічає мене біля дверей і поспішає відчинити. Я махаю фальшивим посвідченням ФБР і кладу його назад до кишені піджака. Я знаю, що видавати себе за офіцера Бюро є порушенням закону, але ось у чому бонус бути багатим: за такі злочини до в’язниці не потрапляють. Багатії наймають юристів, які перекручують реальність у тисячу способів так, що врешті-решт вона робиться нерелевантною. Вони скажуть, що Гормуз набрехав, або що я, очевидно, просто пожартував. Вони заперечуватимуть, що я взагалі показував документ, а якщо все потрапило на камеру спостереження, то скажуть, що я показав світлину людини, до якої прийшов у гості. Багатії можуть тихенько нашепотіти щось на вухо дружнім політикам, суддям, прокурору. Пожертвувати грошей на їхні кампанії чи домашніх улюбленців.

І все зам’яли б.

А якби з якогось дива цього не сталося — якби в одному випадку на тисячу органи влади дізналися про порушення, витримали тиск, передали справу до суду та знайшла присяжних, які визнали б мене винним у тому, що я видавав себе за офіцера,— то покаранням ніколи не було б тюремне ув’язнення. Багаті хлопці, як я, до тюрми не сідають. Ми — затамуйте подих! — платимо штрафи. А оскільки в мене вже море грошей, у сто разів більше, ніж я міг би витратити за все життя, то чому щось має мене стримувати?

Вам здається, що я занадто відвертий?

Схожі підрахунки я постійно роблю у своєму бізнесі. Саме тому багато хто обирає обходити й порушувати правила, шахраювати. Шанси бути спійманим? Невеликі. Шанси бути притягнутим до відповідальності? Ще менше. Якщо таки спіймають, можливо, доведеться заплатити штраф, який буде меншим, ніж сума вкрадених грошей? Просто чудово. Шанси на реальний термін ув’язнення? Математичне значення, що постійно наближається до нуля. Мені від усього цього гидко. Я не терплю шахраїв і злодіїв, особливо тих, хто робить це не для того, аби прогодувати голодну сім’ю.

Проте я тут, зі своїм фальшивим посвідченням.

Я здаюся вам лицеміром?

— Так, відлюдник був схожий на вампіра,— розповідає мені Гормуз.— Виходив лише вночі.

У Гормуза настільки примружені очі, що я не розумію, як він узагалі щось бачить. Він має пузо, що нагадує шар для боулінгу, й обличчя, на якому щетина з’являється одразу після гоління.

— Бажаєте чогось випити? Можливо, кави? — питає він.

Гормуз тримає чашку, яка колись була білою, але зараз має колір зубів курця.

— Ні, дякую. Наскільки я розумію, загадковий пожилець користувався цокольним виходом.

— Так, це було дивно.

— Чому?

— Бо він виходив отам, зліва, а тоді однаково мав обходити будівлю та йти перед головним входом. І проходив повз мене.

— Тобто так він робив більше кроків?

— Більше кроків, довше їхати ліфтом, у цьому просто не було сенсу. Крім одного.

— Чого саме?

— У вестибюлі купа камер, а на шляху від ліфта до виходу в цоколі — тільки одна.

Це має сенс.

— А він колись із вами розмовляв?

— Мужик із башні?

— Так.

— Жодного разу. Він проходив повз мене точно за годинником щосереди. Це була приблизно четверта ранку. Напевно, тоді краще казати, що це був ранок четверга? Але надворі ще було темно,— Гормуз хитає головою.— Та менше з тим. Це тривало роками. Я завжди кивав і казав: «Добрий вечір, містере». Я ввічливий, він же один із пожильців. Я ставився до нього з повагою незалежно від того, як ставився до мене він. Більшість пожильців у нас чудові — називають мене на ім’я, просять у такий саме спосіб називати їх. Але я так не роблю. Я краще покажу, як їх поважаю, розумієте, про що я? Я працюю тут вісімнадцять років, і скажу вам, що досі не бачив і половини людей, що живуть у цій будівлі. Вони лягають спати до опівночі, ще до того, як я приходжу на роботу. А той чоловік із башти? Я йому кивав щоразу й казав: «Добрий вечір, містере». Він же просто тримав голову опущеною. Завжди мовчав, ніколи не піднімав очей. Ніколи не показував, що мене помітив.

Я мовчу.

— Послухайте, не хочу, аби ви мене неправильно зрозуміли. Я знаю, що він помер і все таке, тому не варто говорити про нього погано. Але я думаю, що в нього були проблеми. Ґленда, моя дружина, дивиться всілякі шоу про відлюдників — і вона мені сказала, що це справжня хвороба. Можливо, і в цього таке було. Не подумайте, ніби я радію, що він помер.

— Ви сказали про кожну середу в той самий час.

— Що?

— Що він проходив повз вас щосереди вночі.

— Радше в четвер рано-вранці. Дивно приходити на роботу опівночі. Сьогодні так. Я прийшов вночі в середу, а зараз котра година?

Я дивлюся на годинник.

— Майже тридцять хвилин на другу.

— Тобто це вже не середа, це початок четверга.

— Нехай буде початок четверга,— кажу я, бо ця тема для мене нецікава й нудна.

— Так, добре.

— Ви сказали, що бачили, як він проходить повз вас щочетверга о четвертій ранку.

— Правильно.

— Постійно?

— Так.

— Як довго це тривало?

— О, роками.

— Улітку, восени, навесні, узимку?

— Так, в усі пори. Тобто бувало, що він не з’являвся, точно пригадую таке. Місяцями я його не бачив узагалі. Можливо, він літав до Флориди на зиму, не знаю. І були ночі, ну, робота тиха. Я сиджу. Можу встромити навушники AirPods і дивитися щось на Netflix, розумієте? Але щойно хтось торкається дверей — бум! — і я прокидаюся. Ми замикаємо їх після опівночі. Тож, можливо, іноді він проходив повз, а я не бачив.

— Чи бачили ви колись, щоби він виходив в інший час?

— Ні, не думаю. Завжди о четвертій ранку чи десь так.