Харлан Кобен – Він (страница 27)
Фільм триває. Тепер про те, як Біллі Рован неочікувано з’явився на порозі Ванесси Гоґан,— вона на екрані розповідає документалістам:
— Ми сіли просто тут, за цей самий стіл на кухні. Я спитала Біллі, чи не хоче він кока-коли. Він сказав, що хоче, і дуже швидко її випив.
— А про що ви говорили?
— Біллі сказав, що то було ненавмисне, що вони не хотіли нікому нашкодити, що просто хотіли висловитися проти війни.
— Що ви тоді подумали?
— Я все думала, який Біллі юний. Фредеріку було сімнадцять, а цьому хлопчині — лише на кілька років більше.
— Що ще сказав Біллі Рован?
— Що побачив мене на телебаченні й хотів почути на власні вуха, що я його прощаю.
— І ви сказали це?
— Так, звісно.
— Це, напевно, було нелегко.
— Цей шлях не має бути легким, натомість має бути благочестивим.
Джесіка обертається до мене.
— Це гарний рядок.
— Згоден.
— Вона й мені його казала.
— І?
Джесіка знизує плечима.
— Звучало надто відрепетирувано.
На екрані тим часом Ванесса каже:
— Я намагалася переконати Біллі піти до поліції, але...
— Але?
— Він був надто наляканий. Його обличчя. Навіть зараз я іноді думаю про нажахане обличчя. Він просто вибіг із моєї кухні.
Я шепочу:
— Вона гаряча.
— Фу.
— Ти так не думаєш?
— А ти не змінився, Віне, чи не так?
Я усміхаюсь і знизую плечима.
— А що ти подумала, коли говорила з нею?
— Два слова — геть божевільна.
— Бо вона релігійна?
— Бо вона божевільна. І брехуха.
— Ти думаєш, що Біллі Рован до неї не приходив?
— Та ні, приходив. Цьому є багато доказів.
— Добре, тоді що?
— Не знаю. Усі реакції Ванесси Гоґан були наче недоречні. Я розумію, що можна вірити, ніби твій син потрапив у краще місце чи що це воля Господня, але вона не плакала, не горювала. Здавалося, що вона на таке очікувала. Ніби це не було несподіванкою.
— Усі горюють по-різному,— кажу я.
— Так, дякую за це заспокійливе кліше, Віне. Але я не про це.
Джесіка лягає на бік, обличчям до мене. Я роблю те саме. Між нашими вустами кілька сантиметрів. Вона неймовірно гарно пахне.
— Так от, Софія Станч,— каже Джесіка.
Одна із жертв шістки із Джейн-стріт.
— Так, що про неї?
— Її дядько — Неро Станч.
Неро Станч у ті часи був важливою шишкою в організованій злочинності. Я лягаю на спину й закладаю руки за голову.
— Цікаво.
— Справді?
— Лейк Девіс не лише змінила ім’я, а й усю свою ідентичність, і переїхала до Західної Вірджинії. Я запитав її, чи вона це зробила, щоб її не знайшов Рай Штраус.
— І що вона сказала?
— Точні слова: «Не лише Рай».
— Тобто вона боялася ще когось. І кого ж, як не Неро Станча?
Ми додивляємося документальний фільм, і Джесіка просить показати мій список людей, яких потрібно допитати. Я показую. Ми дописуємо Ванессу Гоґан. Чому б і ні? Це остання людина, що бачила Біллі Рована.
— А Неро Станч ще живий? — питає Джесіка.
Я киваю.
— Йому дев’яносто два.
— Тобто він уже не в грі.
— Неможливо бути повністю поза грою, але так.
Я додаю до списку й Станча. Ми досі в ліжку. Джесіка зустрічає мій погляд і витримує його.
— Віне, то ми це зробимо?
Я нахиляюся, щоб її поцілувати. Але зупиняюся. Вона усміхається.
— Не можеш?
— Не через це,— кажу я.
Я не до кінця розумію, що відчуваю, і мене це дратує. Джесіка з Майроном давно розійшлися. Він щасливо одружений з іншою жінкою. Ця жінка приголомшливо красива — категорія «дуже-дуже гаряча» — і не проти сексу.
Джесіка підхоплює мою наступну думку й говорить її вголос.
— Якщо секс для тебе — така проста штука, то чому не можеш?