Харлан Кобен – Він (страница 26)
Я кладу слухавку, коли вона заходить до номера.
Я припускав, що її висока оцінка буде перебільшенням. Але ні.
Вона завжди була — і зараз є — мінімум 9,85. Якусь мить ми просто дивимося одне на одного. Я в халаті. Вона — у гарно пошитому діловому костюмі, хоча будь-що на ній видається гарно пошитим. Намагаюся пригадати, коли востаннє бачив її наживо. Напевно, коли вони з Майроном розірвали заручини, але подробиць не пам’ятаю. Він кохав її всім серцем, вона ж розбила його на мільйон уламків. Частина мене вважає це незрозумілим і нудним — оці от розбиті серця. А інша частина абсолютно точно розуміє, що я ніколи не дозволив би жодній жінці так мене покинути.
— Привіт, Віне.
— Привіт, Джесіко.
Джесіка Колвер — дуже відома романістка. Вона та Майрон були разом років десять, і розійшлися, бо він хотів урешті-решт осісти, одружитися й мати дітей, а Джесіка насміхалася з цього ідилічного конформізму. Принаймні так вона сказала Майрону.
Невдовзі після того розриву, ми з Майроном побачили в
— Оце так сюрприз,— кажу я.
— Так.
— Я так розумію, не все так гарно в тебе з Роком.
Не дуже зріло з мого боку навмисне переплутати його ім’я, але вже якось так.
Джесіка усміхається — чарівно й захопливо, але все це не сягає далі моїх очей. Пам’ятаю, як ця сама усмішка колись поставила Майрона на коліна.
— Рада тебе бачити, Віне.
Я схиляю голову.
— Справді?
— Звісно.
Ми стоїмо мовчки кілька секунд.
— То що, зробимо це, чи як?
Розділ 11
Урешті-решт відбувається «чи як».
Наступну годину ми з Джесікою проводимо в ліжку й розмовляємо. Не питайте чому, але я кінець кінцем розповідаю їй про Рая Штрауса, Вермера й інші події. Вона близько від мене, дуже уважно слухає. Я вже казав, що не розумію романтичних стосунків. Поки вони з Майроном зустрічалися, я сприймав її як привабливу й неймовірно сексапільну жінку, але навколо таких багато. Я ніколи не розумів його бажання мати одну жінку поруч і миритися з її змінами настрою та драмами. Але зараз, коли вона лежить поруч і так сильно зосереджена на моїх словах, я, можливо, зовсім трохи вловлюю це бажання.
Я зупиняюсь і кажу їй те, про що думаю.
— Ти ж мене ненавидів,— відказує Джесіка.
— Ні.
— Ти вважав нас суперниками.
— Тебе й мене?
— Так.
— За що?
— За Майрона, звісно ж.
Джесіка повертається в ліжку. Вона досі одягнена. Я в халаті.
— Знаєш, я писала матеріал про шістку із Джейн-стріт для
— Коли?
— На одну з річниць того нападу. Двадцяту чи двадцять п’яту, не пригадую. Гадаю, можна знайти в мережі,— вона закладає пасмо волосся за вухо.— Там дуже цікава історія.
— Правда?
— Так, це ідеальний випадок того, що могло би статися, якби. Ті шестеро спочатку планували прийти на інші танці Об’єднаних організацій обслуговування на місяць раніше, але Штраус потрапив до лікарні з апендицитом. А якби він не потрапив? Дехто із шістки злякався і погрожував не з’явитися. А що було б, якби один чи двоє відмовилися? Це ж були просто накурені діти, які хотіли зробити щось хороше. Вони не збиралися шкодити іншим. Що було б, якби? І якби той один коктейль не полетів не туди?
Мене цей аналіз не вражає.
— Усе в житті — це «що було б, якби».
— Згодна. Можна запитання?
Я чекаю.
— Чому тобі не допомагає Майрон? Я до того, що ви завжди грали в Шерлока й Ватсона разом...
— У нього справи.
— З новою дружиною?
Мені ніяково говорити з нею про Майрона.
Вона сідає.
— Ти сказав, що маєш подивитися документалку про шістку із Джейн-стріт.
— Так.
— Спробуймо разом — подивімося, що з цього вийде.
Джесіка лягає на правий бік ліжка, я — на лівий. Наші тіла поруч. Я кладу між нами ноутбук. Вона надягає окуляри для читання й вимикає лампу. Я натискаю кнопку відтворення. Ми починаємо дивитися документальне кіно в неочікувано комфортній тиші. Увесь цей досвід мені здається дивним. Ця жінка завжди була для мене лише надокучливим і незручним продовженням Майрона — і ніколи окремою особистістю. Бачити її та відчувати поруч без прив’язки до нього якось напружено, але не через дискомфорт, а саме тому, що це комфортно. Я вперше бачу її як окрему сутність, а не гарячу подружку Майрона.
Не впевнений щодо своїх відчуттів із цього приводу.
Документалка починається з того, що група ніколи не називала себе «шістка із Джейн-стріт». Вони були лише шістьма випадковими студентами, різношерстою квазігрупою, що відкололася від «Синоптиків» або «Студентів за демократичне суспільство». Назву «шістка із Джейн-стріт» дали їм ЗМІ після того жахливого вечора — просто тому, що ту знамениту світлину з ними шістьма було зроблено в підвалі таунхаусу на Джейн-стріт у Гринвіч-Вілледж. «Саме там, у темному приміщенні,— повідомляє нам серйозний голос,— вони приготували найсмертельніший з усіх відомих коктейлів, коктейль Молотова».
Та-да-да-дааам.
Потім розповідь повертає в минуле, коли Рай Штраус і Арло Шугармен познайомилися шестикласниками в районі Гринпойнт у Брукліні. У фільмі використано стару чорно-білу класичну світлину, на якій Рай та Арло позують у складі команди Малої ліги. Частина дітей стоїть, частина — навпочіпки, і червоним маркером драматично виділено обличчя двох хлопчиків у крайньому правому куті.
«Навіть тоді,— загробним голосом каже оповідач,— Штраус і Шугармен стояли пліч-о-пліч».
Документалісти милостиво пожаліли глядачів і не зробили погано зіграних та освітлених інсценізацій-реконструкцій, які завжди можна побачити в кримінальних драмах. Нам показують справжні події — інтерв’ю з поліцією, з тими, хто вижив після автобусної аварії, з родинами та друзями. Якийсь турист сфотографував, як тікають Рай Штраус і Лейк Девіс. Світлина розмита, але видно, що двоє тримаються за руки. Інші бігли за ними, але обличчя розгледіти неможливо.
У документальному фільмі виділили час на сімох жертв — Крейґа Абеля, Ендрю Дресслера, Фредеріка Гоґана, Вівіан Мартіну, Бастієна Пола, Софію Станч і Александера Вудса.
Джесіка говорить:
— Нагадай розповісти тобі про Софію Станч, коли ми додивимось.
Нам розповідають про п’ятьох підлітків із коледжу Святого Ігнація, які поїхали того вечора до Нью-Йорку, щоби відсвяткувати сімнадцятий день народження Дерріла Ланса. Тоді в барах і клубах ще не було суворої перевірки документів, які підтверджують вік, та й пити можна було вже з вісімнадцяти. Пізніше з’ясувалося, що хлопці їздили до стрип-клубу з промовистою назвою «Шістдесят дев’ять», а потім сіли в нічний автобус до Ґарден-сіті. Про інцидент розповідає Дерріл Ланс, якому на момент фільмування документалки трохи за сорок. Того дня він відбувся лише переломом руки, але його друг Фредерік Гоґан, якому теж було сімнадцять років, загинув. Ланс плаче, розповідаючи про вогонь, паніку, надмірну реакцію водія автобуса.
— Я бачив, як шофер надто різко повернув кермо. Ми їхали лише на двох колесах. Я побачив, як автобус почав виходити з-під контролю й невідворотно летіти в кам’яну стіну. А тоді нас винесло з дороги, наче в уповільненій зйомці...
Далі нам показують пресконференцію, де Ванесса Гоґан відпускає гріхи «шістці».
— Я прощаю їх повністю, бо не мені судити, а тільки Богові. Можливо, так Господь узяв плату з мого сина за його гріхи.
Я трохи обертаюся до Джесіки.
— Це вона каже, що Бог убив її сина за похід до стрип-клубу?
— Напевно. Я брала в неї інтерв’ю для мого матеріалу.