Харлан Кобен – Він (страница 24)

— Натисніть відео, будь ласка.

Запис короткий і нічого на ньому не відбувається. Штраус і лисий чоловік ідуть з опущеними головами один за одним, дуже близько. Видається дивним. Я прошу охоронця програти відео ще раз. І втретє.

— Натиснете паузу, коли я скажу.

— Так, без проблем.

— Зараз.

Зображення завмирає. Я примружуюся та схиляюся до монітора. Я досі не можу багато чого розгледіти, але одне розумію чітко: обидва чоловіки знали, що їх знімає камера спостереження, і цієї миті — момент, який я попросив зупинити,— чоловік, що його ми знаємо як Штрауса, дивиться в об’єктив.

— Можете наблизити?

— Ні, не дуже. Воно просто пікселями буде.

Сумніваюся, що мені це допоможе. Маю припущення, і вважаю його правильним, що чоловік за Штраусом є вбивцею. Вони рухаються так дивно — скуто, короткі кроки, дуже близько,— що маю здогад: Штрауса тримають під дулом пістолета.

— Ви не знаєте, чи були колись у покійного пожильця гості?

— Ні, ніколи не було. Ми про це сьогодні весь ранок говорили.

— Ми?

— Я з іншими охоронцями. Ніхто не пригадує, щоби до нього взагалі хтось приходив. Ніколи. Я маю на увазі, що вони могли проходити з ним, скориставшися входом у цоколі, як і на відео.

— Гадаю, цей гість урешті-решт пішов?

— Якщо і так, то на записах цього немає.

Я відкидаюся на спинку й складаю пальці куполом.

— Ми завершили? — питає охоронець.

— У вас є запис того, як пожилець виходить із будівлі?

— Що?

Я показую на монітор.

— Перед тим як зустрітися з цим гостем, я припускаю, покійний вийшов із будинку.

— А, так, вийшов.

— Можете показати запис?

— Секунду.

На цьому відео ще менше подій. Штраус у худі з каптуром на голові, голова опущена. Помічаю, що він поспішає. Перевіряю час — це було за сорок дві хвилини до повернення з убивцею. У мене в голові все складається.

— Ви сказали, що він ніколи не виходив у денний час, чи не так?

— Принаймні такого ніхто не пам’ятає.

— Тобто це,— я показую на Штрауса, який виходить удень,— незвично?

— Так, можна й так сказати. Відлюдник зазвичай виходив дуже пізно вночі.

Мене це зацікавлює.

— Наскільки пізно?

— Вам краще спитати Гормуза — це нічний охоронець. Але загалом далеко за північ.

— Гормуз сьогодні працює?

— Так. Ой, хтось із пакунками зайшов. Вибачте, відлучуся,— і він відходить.

Я виймаю телефон і набираю ПТ.

— Ваші люди знайшли телефон у квартирі Штрауса? — питаю його.

— Ні.

— А стаціонарний?

— Ні. Чому питаєш?

— Маю одну теорію.

— Розповідай.

— Хтось зателефонував Штраусові та сказав щось, що того дуже стривожило. Можливо, що його прикриття стало відомим,— ми можемо лише здогадуватись. Але йому хтось зателефонував і сказав щось настільки тривожне, що відлюдник вийшов із квартири в денний час. Я підозрюю, що його підставили.

— Як?

— Убивця зателефонував Штраусові та сказав щось, на що той обов’язково мав би зреагувати. Штраус вийшов із будинку, убивця його перехопив, узяв на приціл і примусив привести до помешкання.

— А там убивця приковує його до ліжка та вбиває.

— Так.

— Але Вермера не чіпає. Чому?

— Очевидна відповідь — що його вбили не за вкрадене полотно.

— А через що тоді?

— Може бути купа причин. Але гадаю, найочевиднішу ми знаємо.

— Хижа жаху,— каже ПТ.

Ми мовчимо хвилину.

— Бюро ще не дійшло до цієї версії, Віне.

Я мовчу.

— Вони досі не знають, чому твою валізу знайшли на місці вбивства. А коли дізнаються, то їм треба буде надати алібі для твоєї кузини. І для тебе.

Я киваю сам собі — він правильно аналізує.

— Імовірно, Рай Штраус якось був причетний до Хижі жаху.

Його голос дуже серйозний.

— Гадаю, так і є.

Я відчуваю дрож у шиї.

— Тому мені цікаво.

— Цікаво що?

— Усі завжди вважали, що мій дядько Олдріч і кузина Патриція були випадковими жертвами злочинців. Олдріча вбили, щоби викрасти Патрицію в хижу.

— А зараз ти так не вважаєш?

Я суплюся.