Харлан Кобен – Він (страница 23)

Кетлін мовчить кілька секунд, а тоді каже:

— Я чула легенди про це місце, але це — щось новеньке.

Але її голос став м’якшим. Кетлін, як я помітив, зазвичай грає для всього бару, навіть у розмовах один на один, наче бар — це сцена, і вона намагається зібрати якомога більшу аудиторію для кожного спілкування.

А зараз вона раптом хоче аудиторію тільки з однієї людини.

— Це правда,— кажу я.

— Звідки ти знаєш?

— Мені сказала Лейк Девіс.

— Одна зі злочинниць?

— Її врешті-решт зловили й вона відсиділа строк.

— І вона сказала тобі, що переховувалась у цьому барі?

— Так, у підвалі «Malachy’s». Що добра барменша на ім’я Шейла про них потурбувалася. Що та мила жінка її врятувала.

Ми дивимося одне на одного якусь мить.

— Сумніваюся,— урешті-решт каже Кетлін.

— Чому?

— А ти бачив той наш підвал? Я не думаю, що хтось, крім плісняви, зміг би там вижити.

Вона хихикає знову, але вже зовсім не так природно. Наче за сценарієм, на іншому кінці барної стійки кремезний чоловік радісно ляпає рукою по столу й вигукує:

— Попався!

Кетлін кричить:

— Що там, Фреде?

— Тарган — такий жирний, як оті голуби в парку!

Вона дивиться на мене, наче говорячи: «Бачиш, що я маю на увазі?»

— Не думаю, що Лейк Девіс це вигадала,— кажу я.

Кетлін знизує плечима.

— Ну, якщо вона була однією з тогочасних божевільних радикалів, можливо, просто прийняла забагато кислоти і їй це привиділося.

— Смішно,— кидаю я.

— Що?

— Я не казав, що вона була радикалкою.

Кетлін посміхається й нахиляється ближче до мене. Я відчуваю запах її сигарет, і не скажу, що мені це не подобається.

— Ти сказав про шістку із Джейн чи якось так, і я пригадала, що вони бомбили щось і вбили людей. А чому ти взагалі розпитуєш про це?

— Бо Рая Штрауса так і не зловили.

— А ти його шукаєш?

— Так.

— За сорок п’ять років після подій?

— Так, допоможеш мені з цим?

— Якби ж я могла,— Кетлін дуже намагається приховати зацікавленість.— Було б добре побачити, як такий убивця отримає те, на що заслужив.

— Думаєш?

— Чорт забирай, так. Ти коп?

Я веду бровою.

— У такому костюмі?

Вона знову заходиться прокуреним сміхом, коли на стілець біля мене повертається Френкі.

— Гарно поговорили,— каже Кетлін, нахиляючи голову.— Але в мене клієнти.

Барменша йде.

— Божечки,— старий дивиться їй услід.— На цей зад я міг би дивитися цілими днями. Розумієш, про що я?

— Так.

— Віне, ти нишпорка?

— Ні.

— Щось на зразок Сема Спейда чи Магнума, приватний детектив?

— Ні.

— Але ти щось таке схоже, так?

— Щось таке,— погоджуюсь я, спостерігаючи, як працює Кетлін.— Щось таке.

 

Розділ 10

Маю понад годину до рандеву з Місіс 9,85.

Хвилин десять витрачаю на прогулянку від «Malachy’s» до «Beresford» — іду Коламбус-авеню та зрізаю територією Музею природничої історії. Коли мені було шість років, а батьки ще були разом, вони привели сюди всю родину. Локвуди, звісно ж, отримали приватну екскурсію перед тим, як його відкрили для загального доступу. Один із моїх найперших спогадів (а, можливо, і ваших теж) — це кістки динозавра у фоє музею, шерстисті бивні мамонта на четвертому поверсі, і найголовніше — величезний синій кит, що висить під стелею в Залі океанічного життя. Іноді я й зараз бачу цього кита — у музеї влаштовують вишукані нічні гала-вечері. Я сідаю під китом, п’ю відмінний віскі й дивлюся на нього. Деколи я намагаюся побачити того маленького хлопчика з його родиною, але усвідомлюю: те, що я уявляю, не є реальним і зберігається в моєму мозку. Це стосується більшості, якщо не всього, що ми називаємо спогади. Вони не зберігаються на певному мікрочипі в нашому черепі чи в конкретних файлах глибоко в мозку. Спогади — це те, що ми реконструюємо та збираємо докупи. Це фрагменти, які ми виготовляємо, аби створити те, що, як нам здається, траплялося, або просто сподіваємося, що було саме так. Коротко кажучи, наші спогади рідко бувають точними. Вони є упередженими реконструкціями.

Ще коротше: ми всі бачимо те, що хочемо бачити.

Охоронець «Beresford» вже чекає на мене. Ми проходимо до екранів спостереження за його столом. Там на моніторах кілька чорно-білих зображень — дві людини йдуть майже впритул. Я мало що можу розгледіти — кадр згори, якість погана. Людина попереду — найпевніше, Рай Штраус. Він у худі, з каптуром на голові, людина за ним — геть лиса. Обидва опустили голови. Вони йдуть так близько один до одного, що голова лисого, здається, спирається на спину Штрауса.

— Прокрутити це відео? — питає охоронець.

Це молодий чоловік, приблизно двадцяти п’яти років. Форма у воєнному стилі завелика для його худорлявої статури.

— Це цокольний поверх, чи не так?

— Так.

— Чи контактували ви з — я не знаю, як назвати Штрауса, тому просто вказую на нього,— з цим пожильцем?

— Ні, ніколи.

— Чи називав його тут хтось на ім’я?

— Ні. Нас вчать називати пожильців на прізвище, ну, знаєте, містере такий-то, місіс така-то. Якщо в нас немає даних, то ми просто кажемо «містере» чи «місіс». Але з цим — я його навіть не бачив ніколи, хоча працюю тут уже два роки.

Я переводжу погляд на екран.