Харлан Кобен – Він (страница 22)

— Розказуйте.

Він загинає безіменний палець.

— По-перше, тоді я наткнувся на цей бар.

— Резонно.

— По-друге,— старий загинає середній палець,— тоді я женився на моїй першій дружині Есмеральді.

— Ви прийшли до «Malachy’s» у день свого весілля?

— Я женився,— каже він, наголошуючи на «женився».— Чи можна звинуватити чоловіка через бажання накотити чарку міцного перед процесом?

— Я не звинуватив би.

— Моя Есмеральда була така красуня. Велика, як сарай. На ній була яскраво-жовта весільна сукня. На наших фото з того дня я здаюся крихітною планетою на орбіті гігантського сонця. Але красуня.

— А третя причина? — питаю я.

— Ти, певно, надто молодий, але, можливо, бачив телешоу «Бетмен»?

— О, так,— кажу я, а собі думаю, що це доля.

Ми з Майроном дивилися кожну серію мінімум мільйон разів. Я киваю.

— Адам Вест, Берт Ворд...

— Точно. Загадник, Пінгвін, а про Джулі Ньюмар у ролі Жінки-кішки я й починати не буду. Я відірвав би Есмеральді праву руку й бив би нею себе, аби лиш понюхати волосся міс Ньюмар. Без образ.

— Не ображаюсь.

— А сьогодні в нас оці,— він ставить лапки в повітрі,— актори з «методами», які скидають понад сорок кілограмів чи що там вони роблять, аби зіграти Джокера? Цезар Ромеро не потурбувався навіть поголити вуса — просто наклав на них грим. Оце, друже мій, була акторська гра.

Цілком погоджуюсь.

— А третя причина?

Він пирхає.

— А я думав, ти фанат.

— Я фанат.

— То який лиходій з’явився у найпершому епізоді?

— Загадник, його грав Френк Горшин.

— Правильна відповідь. А коли його вперше показали по телевізору? — Френкі всміхається й киває.— 12 січня 1966 року.

Я хочу розцілувати цього чоловіка.

— Отже, підсумок,— кажу я,— ви у свій день весілля прийшли випити в «Malachy’s», а потім подивилися дебют «Бетмена» на телебаченні.

Френкі урочисто киває та дивиться на свій напій.

— Минуло понад п’ятдесят років, а цей бар і досі в моєму житті. І після стількох років я можу подивитися «Бетмена» на своєму старому відеомагнітофоні,— він знизує плечима.— Але Есмеральди в мене вже немає.

Ми хвилину п’ємо в тиші. Час переходити до суті мого візиту до «Malachy’s», але я дійсно насолоджуюся розмовою. Урешті-решт я виводжу Френкі на те, чи пам’ятає він офіціантку чи барменшу, яку звали Шейла чи Шеллі, або якось так — маю надію, що Лейк Девіс мала необережність таки видати мені справжнє ім’я. Старий чухає голову.

— Кетлін? — гукає він.

— Що?

— Ти пам’ятаєш, чи працювала тут колись давно Шейла?

— Га? — Кетлін посміхається, але я помічаю щось інакше в мові її тіла.

Можливо, посмішка — раптом вона почала видаватися надто вимушеною. Або те, як міцно вона стисла ручку пивного крана.

— А хто питає?

— Наш красивий друг Він,— кидає Френкі та плескає мене по спині.

Кетлін обертається до нас, у неї на плечі ганчірка.

— Шейла і все?

— Більше не знаю,— кажу я.

Кетлін хитає головою.

— Не пригадую Шейли. А ти, Френкі?

Той теж заперечно хитає та зістрибує зі стільця.

— Треба добряче висцятися,— повідомляє нам.

— З твоєю простатою? — кидає Кетлін.

— Та дай трохи помріяти, що ти починаєш.

Френкі шкутильгає до вбиральні, а Кетлін обертається до мене з виразом обличчя, який говорить, що вона це вже бачила мінімум двічі. Загугліть «світова втома» — і в пошуку вистрибне її світлина.

— Коли та Шейла тут могла бути?

— 1975-го або десь так,— відповідаю я.

— Серйозно? Це понад сорок років тому.

Я чекаю.

— Так чи інакше, я почала тут працювати на три роки пізніше, улітку 1978-го.

— Зрозумів. А тут хтось залишився з тих часів?

— Дай подумати,— Кетлін здіймає очі до стелі, роблячи вигляд, що пригадує.

— Старий Мойсей на кухні мав би бути тут, але він вийшов на пенсію та переїхав до Флориди минулого року. Крім нього, мабуть, я є найстаршою працівницею,— договоривши, вона показує на мій порожній келих.— Тобі ще налити, любий?

Є час для ввічливості, а є час для нахабства. Зізнаюся, мені комфортніше бути нахабним. Тримаю це в голові й запитую:

— А як щодо знаменитих злочинців, які переховувалися тут у підвалі?

Кетлін відкидає голову й кліпає.

— Що?

— Ти чула колись про шістку із Джейн-стріт?

— Яку шістку?

— Рай Штраус?

Її очі звужуються.

— Знайоме ім’я, напевно. Але не можу згадати...

— Рай Штраус і його дівчина Лейк Девіс були в розшуку за вбивство. Вони ховалися в підвалі «Malachy’s» 1975 року.