Харлан Кобен – Він (страница 21)

Я не можу відмовитися від такого побачення.

Мені телефонує ПТ.

— Ну, як пройшло з Лейк Девіс?

— Вона збрехала про смерть Штрауса,— починаю я з очевидного, а далі розповідаю йому решту розмови.

— То який твій наступний крок?

— Піду до бару «Malachy’s».

— За понад сорок років після подій?

— Так.

— Такий собі улов.

— А є інші варіанти? — протестую я.

— Що ще?

— Я склав список осіб, яких, можливо, захочу опитати. Треба, щоби ваші люди знайшли мені їхні актуальні адреси.

— Надішли мені список електронною поштою.

Я знаю, як працює ПТ: він отримує інформацію перед тим, як її дати. Я свою частину виконав, тому питаю його:

— А у вас є якісь новини?

— Ми знайшли записи камер спостереження «Beresford» тижневої давності. Припускаємо, що це саме день убивства, але...

Я чекаю.

— Ми не знаємо, наскільки це допоможе,— додає ПТ.

— На них є вбивця?

— Імовірно, так. Але ми нічого не бачимо.

— Я хотів би подивитися.

— Можу надіслати посилання за годину.

Я на мить замислююся.

— Я краще сам заїду до «Beresford», аби охоронець показав мені запис.

— Добре, я все влаштую.

— Але спочатку я піду до «Malachy’s».

— І ще одне, Віне.

Я чекаю.

— Ми більше не можемо приховувати його особи. Завтра вранці директор ФБР оголосить, що тіло належить Раю Штраусу. 

———

 — Ну хіба ти не красень?

— Так,— кажу я.— Красень хоч куди.

Кетлін, давня барменша в «Malachy’s», хихикає, закашлюючись від сигарети. У неї спокуслива усмішка й жовте волосся. Кетлін добряче за шістдесят, але вона носить свій вік зі впевненістю та старосвітською спекотною привабливістю, яку дехто може вважати бурлеском. Вона пишна, зі спокусливими формами. Кетлін мені одразу подобається, але я розумію, що така в неї робота — подобатися.

— От була б я молодша...— починає Кетлін.

— Або якби мені пощастило трохи більше,— відказую я.

— Та припини.

Я веду бровою. Це мій фірмовий вираз обличчя.

— Кетлін, не прибідняйся. Вечір тільки розпочався.

— От ти нахаба,— вона грайливо ляпає мене ганчіркою, яку востаннє прали за каденції Ейзенгавера.— Чарівливий і красивий, як чортяка. Але нахаба.

Праворуч від мене на стільці сидить Френкі — йому близько вісімдесяти, на ньому твідовий плаский кашкет. Із вух Френкі стирчать кучми волосся — наче в нього там ляльки тролів, вставлені боком. Ніс у нього не міг бути більш ідеальною картоплею, навіть якби його робив пластичний хірург. До сьогодні я був у «Malachy’s» разів п’ять — і Френкі завжди сидить на тому самому стільці за баром.

— Можна вас пригостити напоєм? — питаю його.

— Гаразд,— кидає він,— але уточню, що не вважаю тебе аж таким красивим.

— Та вважаєте,— відказую йому.

— Ну, можливо, але це однаково не означає, що в нас буде секс.

Я зітхаю.

— У цьому місці вмирають мрії.

Френкі це подобається.

Як я вже казав, «Malachy’s» — це справжній старий бар: тут погане освітлення, брудні пофарбовані дерев’яні панелі, мертві мухи у світильниках і настільки постійний контингент, що іноді важко зрозуміти, де закінчується відвідувач і починається стілець. Над баром висить вивіска: «ЖИТТЯ — ЧУДОВЕ. І ПИВО ТЕЖ». Мудрість. Постійні гості бару змішуються з новачками, і тут панує майже що завгодно, але тільки не претензійність. Тут є два телевізори — з кожного боку барної стійки. На одному екрані програють «Нью-Йорк Янкіз», на іншому — «Нью-Йорк Рейнджерс». Ніхто в «Malachy’s» особливо не стежить за обома іграми.

У меню — стандартні барні позиції. Френкі наполягає, щоб я замовив курячі крильця. Мені виносять таріль жиру, у якому лежать кілька кісточок. Я підсуваю страву Френкі. Ми теревенимо. Старий розповідає, що зараз у нього четверта дружина.

— Я її дуже сильно кохаю,— каже мені Френкі.

— Вітаю.

— Звісно, я любив інших трьох так само сильно. Я й досі їх кохаю,— на очах Френкі виступають сльози.— Це моя проблема — я надто захоплююсь. А потім приходжу сюди, щоби забутися. Розумієш, про що я?

Я не розумію, але кажу «так». Із колонок лунає пісня «True» у виконанні гурту Spandau Ballet. Френкі починає підспівувати: «Це — звук моєї душі, це звук...». Він зупиняється й повертається до мене.

— Віне, ти був колись одружений?

— Ні.

— Розумно. Чекай, ти гей?

— Ні.

— Не те щоби мене це хвилювало. Можеш сказати чесно. Мені тут багато геїв подобаються. Вони зменшують конкуренцію за дамочок, розумієш?

Я питаю його, як довго він навідується до «Malachy’s».

— Перший раз це було 12 січня 1966 року.

— Як точно,— кажу я.

— Це був найважливіший день у моєму житті.

— Чому? — мені щиро цікаво.

Френкі піднімає три кострубаті пальці.

— Три причини.