Харлан Кобен – Він (страница 17)

— Ні, дякую. Я хочу побачитись із Джейн Дорчестер.

— Вона не може.

— Скажіть, що я від міс Девіс. Міс Лейк Девіс.

Реакція чоловіка була приблизно такою, ніби я влучив йому ногою в живіт. Не маю жодних сумнівів. Він знає справжнє ім’я Джейн Дорчестер. Гадаю, це її чоловік Росс.

— Деббі,— кидає він молодиці з широкою усмішкою,— піди на задній двір допомогти з гідромасажними ваннами.

— Але тату...

— Іди, люба.

Тож Деббі на рецепції — одна з доньок Росса. Не дивуйтеся аж так сильно. Вихвалятися погано, але я експерт щодо дедуктивних міркувань. У мене вібрує телефон. Три короткі сигнали. Цікаво. Це означає, що в застосунку для знайомств хтось мені написав. Я маю спокусу подивитися просто зараз. Дуже рідко ініціатором зустрічі виступає не чоловік. Я заінтригований.

Але я згадую мудрість Еллен Болітар: один кінь попереду — один позаду.

— Вам краще піти,— каже пузань, коли Деббі виходить із приміщення.

— Ні, Россе, так не буде.

— Просто сідайте в машину і...

— Це вантажівка, а не машина. Дуже по-чоловічому, як думаєте?

— Ми не знаємо нікого на ім’я Лейк Девіс.

Я роблю свій фірмовий вираз обличчя — скептично веду бровою. Якщо зробити це правильно, фрази «Я вас прошу» можна не казати.

— Не знаємо,— наполягає Росс.

— Добре, тоді ви не будете заперечувати, якщо я піду до ЗМІ й розповім, що Лейк Девіс, знаменита підпалювачка з шістки із Джейн-стріт, зараз переховується в Західній Вірджинії під псевдонімом Джейн Дорчестер.

Росс ступає до мене, його живіт хитається.

— Слухайте,— каже він голосом кіношного крутого хлопця,— вона свій строк відсиділа.

— Я знаю.

— І це досі Сполучені Штати Америки.

— Це правда.

— Ми не зобов’язані з вами говорити.

— Ви, Россе, ні. А ваша дружина — так.

— Я знаю закон, друже, окей? Моя дружина не мусить говорити ні з тобою, ні з будь-ким іншим. Вона має права, зокрема право зберігати мовчання. От ним ми й скористаємось.

Його живіт так близько, що я відчуваю спокусу по ньому похлопати.

— А ви, я так розумію, рідко тренуєтеся, Россе?

Йому це не подобається, і я його розумію, адже міг би вигадати щось краще. Росс підходить ще ближче. Його пузо майже торкається мене. Він дивиться на мене звисока. Великі чоловіки часто припускаються цієї помилки.

— У вас є ордер? — питає Росс.

— Нема.

— Ви на приватній території. І в нас є права.

— Ви постійно це повторюєте.

— Що?

— Що у вас є права. Можливо, перейдемо до справи? Я не з правоохоронних органів. Вони мають дотримуватися правил. А я — ні.

— Не маєте...— він вражено хитає головою.— Ви це серйозно?

— Зараз усе поясню. Якщо Джейн відмовиться поговорити зі мною, я піду до преси й розкрию її особу як моторошної Лейк Девіс. Мені неважко. Але на цьому все не закінчиться. Я заплачу людям, щоби вони тинялися навколо вашого дому, цікавилися вашим бізнесом, цим висококласним собачим готелем, і діставали її запитаннями, куди вона не пішла б...

— Це переслідування!

— Тсс, не перебивайте. Я вже побачив серед відгуків поганий, у якому жінка розповіла, як її пуделя покусала болонка, коли він був у вас на перетримці. Я підштовхну її до того, щоби судитися з вами, безкоштовно дам їй власного юриста, можливо, зберу ще людей, що приєднаються до колективного позову проти вас. Я найму приватних детективів, щоби вони викопали всі подробиці вашого особистого й ділового життя. Кожному є що приховувати, а якщо я чогось не знайду, то вигадаю це. Я буду безжальним у спробах знищити вас обох, і буду ефективним. Зрештою, після тривалих і непотрібних страждань, ви обидва зрозумієте, що єдиний спосіб припинити цю кровотечу — поговорити зі мною.

Обличчя Росса Дорчестера багряніє.

— Це... шантаж.

— Чекайте, я зараз знайду свою репліку в сценарії,— я роблю вигляд, що перегортаю сторінки.— Ось вона,— я прокашлююсь.— Шантаж — це таке гидке слово!

Секунду Росс має такий вигляд, ніби зараз на мене накинеться. Я відчуваю, як збудження пробігає по жилах. Звісно, я хочу, щоби він напав першим і в мене була можливість дати відсіч. Я вже давно зрозумів, що не здатен повністю притлумити цю частину себе, хоча усвідомлюю, що зараз насильство було б контрпродуктивним для моїх інтересів.

Росс знову починає говорити — і цього разу я чую біль в його голосі.

— Ви не знаєте, що їй довелося пережити.

Я ніяк не реагую на цю фразу. Саме тому, крутиться в моїй голові, ПТ хотів, аби справу вів я, і не бажав покладатися на своїх колег.

— Ви ввірвалися сюди, а вона стільки зробила, щоби нарешті залишити це позаду, побудувати гарне життя для нас і нашої сім’ї...

Частина мене хоче виконати одну з десяти моїх найкращих пантомім — пограти на найкрихітнішій у світі скрипці. Але це теж контрпродуктивно.

— Я не маю наміру нікому шкодити,— запевняю я Росса.— Мені просто треба поговорити з вашою дружиною. Після цього я, мабуть, пораджу вам обом спакувати валізи й вирушити в подорож на деякий час.

— Навіщо?

— Тому що, подобається вам це чи ні, минуле повертається.

Він кліпає кілька разів і відводить погляд.

— Ідіть геть.

— Ні.

— Я сказав...

Ми чуємо інший голос.

— Россе?

Я обертаюся. Коротке біляве волосся. Джинси, велика коричнева робоча сорочка із засуканими до ліктів рукавами, вицвіло-сірі кросівки. На руках латексні рукавиці, в одній руці — відро. Вона дивиться на мене, можливо, сподіваючись на милосердя чи розуміння. Я нічого такого не пропоную — і за виразом її обличчя помічаю, що вона повільно капітулює. Вона дивиться на чоловіка.

— Ти не повинна цього робити,— каже Росс, але Джейн-Лейк махає рукою.

— Ми завжди знали, що цей день настане.

Тепер і Росс капітулює.

— Як вас звати? — питає вона мене.

— Називайте мене Він.

— Прогуляймося, Віне.

 

Розділ 8