Харлан Кобен – Він (страница 18)
– Як ви мене знайшли?
Ми вийшли на задній двір. Тут собаки вільно бігають у двох великих вольєрах. На столі вичісують бородату колі. Бульмастиф приймає ванну. Яскраво світить сонце.
Джейн чекає на мою відповідь, тому я просто кажу:
— У мене є способи.
— Це було давно. Я кажу це не для того, щоби виправдатися. І моя роль була невелика. Це теж не виправдання. Але не минає дня, щоб я не думала про ту ніч.
Я вдаю, що позіхаю. Вона злегка сміється.
— Добре, можливо, я на це заслуговую. Вийшло трохи лицемірно.
— О, зовсім трохи,— кидаю я.
Вона знімає рукавиці, старанно миє руки, витирає їх рушником. Рухом голови показує, щоб я йшов за нею до лісової стежки.
— Чому ви тут, Віне?
Я ігнорую запитання, натомість кажу:
— Розкажіть мені про день, коли Рай Штраус потонув в озері Мічиган.
Вона йде опустивши голову й поклавши руки в задні кишені штанів — не знаю чому, але мені цей жест здається зворушливим.
— Рай не потонув.
— Але ви так сказали поліції.
— Так.
— Отже, збрехали.
— Так.
Ми заглиблюємось у ліс.
— Я так розумію, Рая знайшли.
Я не відповідаю.
— Він живий чи мертвий?
Це запитання я теж ігнорую.
— Коли ви востаннє бачили Рая Штрауса?
— Ви ж не агент ФБР?
— Ні.
— Але вам це конче цікаво?
Я зупиняюся.
— Місіс Дорчестер?
— Називайте мене Лейк. Чому б і ні.
Мушу визнати, у неї дуже мила усмішка, мені подобається. У цій жінці є прихована сила.
— Чому б і ні. Мої зацікавлення тут ні до чого, Лейк. Я хочу, щоби ви зосередилися й відповіли на мої запитання — і я зникну з вашого життя. Зрозуміло?
— Оце ви штучка.
— Так, це правда. Коли ви востаннє бачили Рая Штрауса?
— Понад сорок років тому.
— Тобто...
— За три тижні до того, як здалася ФБР.
— Чи контактували якось після цього?
— Жодного разу.
— Є ідеї, де він був?
Цього разу її голос м’якший.
— Жодної. Рай живий?
Я ігнорую її запитання.
— Де ви були, коли востаннє з ним бачилися?
— Не розумію, яке це зараз має значення.
Я посміхаюся — цей мій спосіб сказати «Просто відповідайте».
— Ми були в Нью-Йорку. Там є паб «Malachy’s» на Сімдесят другій вулиці біля Коламбус-авеню.
Я знаю його. Це справжній олдскульний бар — із заклопотаними жінками на барі, у яких волосся схоже на сіно, що називають вас «любий», і ламінованими меню, після яких хочеться обробити руки антисептиком. «Malachy’s» — це не штучно створений старий бар, не якась діснеївська версія того, яким має бути подібний заклад, щоби там хіпстери відчували автентику, водночас залишаючись у безпеці та комфорті. Іноді я заходжу туди — це лише за квартал від мого помешкання,— але ніколи не роблю вигляду, що я там свій.
— У сімдесятих роках існувала підпільна мережа прихильників, які піклувалися про нас. Ми з Раєм багато переїжджали. Ці люди допомагали нам переховуватися,— продовжує Лейк, перехоплюючи мій погляд. У неї сірі очі, що пасують до світлого волосся.— Їхніх імен я вам не скажу.
— Я не маю наміру переслідувати старих хіпі,— кидаю я.
— Тоді що вас цікавить?
Я чекаю. Вона зітхає.
— Так, так, ми багато переїжджали — жили в комунах, підвалах, закинутих будівлях, якихось таборах, безіменних готелях. Так тривало два роки. Не забувайте, що мені було лише дев’ятнадцять, коли все це почалося. Ми планували підпалити порожню будівлю, от і все. І не хотіли нікому завдати шкоди. Я навіть жодного коктейлю Молотова тієї ночі не кинула.
Лейк збивається з теми.
— Отже, ви були в «Malachy’s» в Нью-Йорку,— нагадую я.
— Так. Нас поселили в підвалі. Там жахливо смерділо несвіжим пивом і блювотою. Присягаюся, той запах мене досі переслідує. Але найголовніше — це Рай, він тоді був дуже нестабільний. Хоча він завжди був нестабільним. Зараз я це розумію. Не знаю, яка частина мене була настільки зламана, що я сподівалась, ніби Рай здатен усе залагодити. У мене було проблемне дитинство, але ви про те точно не хочете слухати.
Лейк має слушність — не хочу.
— Ми сиділи в тому крихітному брудному підвалі, і Рай почав з’їжджати з глузду. Я не могла більше з ним залишатися. Це були надто аб’юзивні стосунки. Ні, він мене ніколи не бив, я не про це. Дівчина, що дала нам прихисток у «Malachy’s»? Вона теж це бачила. Вона була добра — я називатиму її Шейла, але це не її справжнє ім’я,— і розуміла, що мені потрібна допомога. Вона мене часто вислуховувала. Я мала його кинути, іншого вибору не було. Але куди мені було йти? Я планувала залишатись у підпіллі, Шейла знала когось, хто міг вивезти мене до Канади, а потім до Європи. Тоді я була в бігах уже два роки — і не хотіла прожити так решту життя. Стрес, бруд, виснаження, але найголовніше — нудьга. Або їдеш цілий день, або ховаєшся цілий день. Я вважаю, що найбільшою мотивацією людей із підпілля здатися поліції було припинити нарешті цю монотонність. Я просто прагнула нормальності, розумієте?
— Нормальності,— повторюю я за нею, щоби заохотити до подальшої розповіді.
— Урешті-решт Шейла познайомила мене з юристом, що перейнявся моєю історією. Він викладав у Колумбійському університеті. Цей юрист був переконаний: якщо я здамся ФБР, то великий строк мені не загрожує, адже я була молода, наївна, перебувала під впливом Рая і все таке. Тож ми розробили план. Я поїхала до Детройту й переховувалася там кілька тижнів. Коли минуло достатньо часу, я здалася ФБР.
— Ви казали Штраусу, що збиралися це зробити?
Лейк повільно хитає головою, піднявши обличчя до неба.
— Це все робилося за спиною Рая. Я залишила Шейлі записку з поясненнями.
— Як він відреагував на вашу втечу?
— Не знаю. Коли хочеш втілити такий план, то озиратися назад не можна. Це надто небезпечно для всіх.