Харлан Кобен – Він (страница 19)
— А ви намагалися дізнатися про нього потім?
— Ніколи — з тієї самої причини. Я не хотіла нікого наражати на небезпеку.
— Але ж вам мало бути цікаво.
— Радше було почуття провини,— говорить Лейк.— Раєві гіршало — а моєю відповіддю було його кинути. Його влада наді мною стала слабшою, але... Господи, ви навіть не уявляєте, як це було. Мені здавалося, що сонце сходить і заходить над Раєм Штраусом. Я готова була померти за нього.
Це підштовхує мене до іншого запитання, яке я вирішую поставити пізніше: чи вбила б вона за Рая?
— Ви сказали ФБР, що він потонув в озері Мічиган.
— Я це вигадала.
— Навіщо?
— А ви самі як гадаєте? Я йому була винна, хіба ні?
— Аби збити з пантелику?
— Так, звісно. Аби копи припинили за ним ганятись. А ще я мала пояснити, чому вирішила здатися саме зараз. Я не могла сказати справжньої причини — що великий Рай Штраус божеволіє в підвалі бару на Верхньому Вест-Сайді. Зараз йому поставили б якийсь діагноз на зразок біполярного чи обсесивно-компульсивного розладу, але тоді... Рай піднімався до бару вночі після закриття й вишиковував усі пляшки з випивкою так, аби вони були на однаковій відстані одна від одної й дивилися етикетками в один бік. Це тривало годинами.
Я пригадую квартиру в башті «Beresford».
— У Рая були гроші?
— Що?
— Ви казали, що переховувалися в підвалі під старим баром.
— Так.
— Чи були в Рая гроші на краще житло?
— Ні.
— Чи цікавився він мистецтвом?
— Мистецтвом?
— Живопис, скульптура — мистецтво.
— Я не... А чому ви питаєте?
— Чи вчиняли ви з ним колись пограбування?
— Що? Ні, звісно, ні.
— Тобто ви просто покладалися на доброту незнайомців?
— Я не...
— Ви ж знаєте, що інші радикали грабували банки, чи не так? Симбіоністська армія визволення, пограбування Брінка. Чи ви зі Штраусом колись таке робили? Мені нецікаво вас за це посадити — я думаю, строк позовної давності однаково вже сплив. Але мені треба це знати.
Повз нас проходить підліток із трьома собаками на повідках. Лейк Девіс усміхається йому й киває, він киває у відповідь.
— Я хотіла здатися в поліцію від самого початку. Рай мене не пускав.
— Не пускав?
— Частиною будь-якого покоління є аб’юз. Тепер я це знаю. Ті, хто люблять Бога найбільше, і бояться його більше за всіх. «Богобоязливість», так вони кажуть? Найпобожніші люди, які не можуть припинити говорити про Божу любов, водночас завжди марять пекельним вогнем, сіркою та вічним прокляттям. Тож як зрозуміти, була я закохана в Рая чи просто його боялася? Ця межа надто тонка.
Я прийшов сюди не для того, щоби заглиблюватись у філософські дискусії, тому перемикаю швидкість.
— Чи бачили ви новини, що нарешті знайшли викрадену картину Вермера?
— Учора, так? — до неї повільно доходить.— Зачекайте. Там хіба не знайшли біля картини труп?
Я киваю.
— Так, Рая Штрауса.
Я даю їй хвилину перетравити інформацію.
— Він став відлюдником і барахольником.
Я розповідаю про «Beresford», башту, сміття, розгардіяш, полотно на стіні. Вирішую поки не казати про мою кузину. Попереду стоїть лавка. Лейк Девіс падає на неї, наче в неї підкосилися коліна. Я залишаюся стояти.
— Тобто Рая вбили.
— Так.
— Після стількох років.— Лейк хитає головою, у неї сльозяться очі.— Я не розумію, навіщо ви сюди приїхали.
— Вермер належить моїй сім’ї.
— А тут ви що, хочете знайти другу картину?
Я мовчу.
— У мене її немає. Коли викрали ці два полотна?
Я кажу їй дату.
— Я здалася ФБР набагато раніше.
— Чи бачили ви когось із шістки із Джейн-стріт після вбивств?
Вона здригається від слова «вбивств». Я вжив його навмисно.
— Підпілля нас розділило. Не можна шістьом людям подорожувати разом за таких обставин.
— Я не про це питав.
— Тільки одного.
Вона замовкає. Я прикладаю долоню до вуха.
— Я слухаю.
— Ми дві ночі були в Арло.
— Арло Шугармена?
Вона киває.
— У Туслі. Він видавав себе за студента Університету Орала Робертса, і я тоді подумала, що це доволі іронічно.
— Що саме?
— Арло виріс в юдейській сім’ї, але пишався своїм атеїзмом.
Я пригадую, що бачив щось схоже в його справі.
— Шугармен казав, що тієї ночі він не був з вами...
— Ми всі так казали, і що?
Справедливо.