Харлан Кобен – Він (страница 16)
Я обмірковую почуте.
— Я на це не куплюсь.
ПТ мовчить.
— Останнє, що вам потрібно — це чергова зірочка на своєму чемпіонському поясі.
Запитань багато, але одне постійно виринає на поверхню, тому я його ставлю:
— Чому це так важливо для вас, ПТ?
Він відповідає двома словами.
— Патрік О’Мейлі.
— Агент, якого застрелив Шугармен?
— Я був тим напарником-новачком, який облажався.
Розділ 7
У мій літак заливають паливо, коли ПТ розповідає про теку завтовшки з телефонний довідник. Я маю купу всього дізнатися, але час не чекає. Ми обоє згодні, що насамперед я маю поговорити з Лейк Девіс.
— Вона змінила особу після виходу з в’язниці,— говорить ПТ.
— Звичайна справа.
— Загалом так, але в її випадку це підозріло. Спочатку вона офіційно змінила ім’я. Ну добре. Але за два роки, коли зрозуміла, що ми припинили за нею стежити, вона врешті-решт повністю змінила документи.
Безумовно, ПТ ніколи не припиняв стежити за Лейк Девіс.
— Разом із чоловіком, місцевим забудовником Россом Дорчестером, вона володіє собачим пансіонатом на околиці Льюїсбурга, штат Західна Вірджинія. Біологічних дітей Лейк не має, адже вони одружилися двадцять років тому, коли їй було сорок п’ять років. У Росса дві дорослі доньки від першого шлюбу.
— Чоловік знає її справжнє ім’я?
— Точно не відомо.
Немає сенсу гаяти час. Ми вже в аеропорту Тетерборо. Кабір швидко влаштовує, щоби мій літак вирушив до аеропорту Ґрінбраєр-Веллі. Ми з ПТ прощаємося, і менш ніж за дві години я вже в Західній Вірджинії. На борту в мене є різний одяг, тому я перевдягаюсь у речі, найближчі до місцевих канонів — приталені приглушено-блакитні джинси від
Зливаюсь із натовпом.
На летовищі на мене чекає автівка — пікап «шевроле» моделі Silverado. Ще більше зливаюсь із натовпом.
За п’ятнадцять хвилин після приземлення ми під’їжджаємо до довгого будинку на ранчо в кінці дороги. Водночас депресивна й життєрадісна вивіска, де кожна літера іншого кольору, сповіщає:
ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ГАВТЕЛЮ!
ГОТЕЛЬ І КУРОРТ
Я гучно зітхаю.
І під цим меншими літерами:
Я зітхаю ще гучніше й думаю, чи взяв із собою документ на право застосування своєї вогнепальної зброї.
Вебсайт, який я подивився під час польоту, розхвалює готель для тварин та виставляє за всі його переваги оцінку «п’ять лап». Там зазначено, що це — «заклад без кліток», де надають «денний відпочинок» та «нічний прихисток» для «собачої розкоші». Також щедро насипано відповідних модних слів / фраз — тут вам і пестощі, і грумінг, і позитивне заохочення і, я не вигадую, дзен-велнес.
Для собак.
«Готель» (так це називають) є стандартним заміським будинком у стилі ранчо з широкими стріхами й пологими дахами. Серенади собачого гавкоту супроводжують мене на шляху до головного входу. Молодиця на рецепції широко усміхається та надто збуджено вигукує:
— Вітаємо в «Гавтелі»!
— Скільки разів на день вам доводиться це говорити? — питаю я.
— Що?
— Чи вмирає шматочок вашої душі з кожним повторенням цієї фрази?
Дівчина досі широко усміхається, але за цим уже немає радості.
— Чим можу допомогти? — вона нахиляється з-за рецепції й дивиться мені під ноги.— А де ваша собачка?
— Мені потрібно побачитись із Джейн Дорчестер.
— Я можу вам допомогти,— дівчина дає мені планшет із формою.— Просто заповніть...
— Ні-ні, я маю спочатку побачитись із Джейн,— заперечую я.— Мені сказав мій друг Біллі Боб (ще більше зливаюсь з оточенням), що треба поспілкуватися конкретно із Джейн Дорчестер, перш ніж заповнювати папери.
Дівчина повільно кладе планшет на стіл і встає.
— Ну гаразд. Зараз гляну, чи вона вільна. Ваше ім’я?
— Мене звати Він.
Вона дивиться на мене. Я заспокійливо усміхаюся. Дівчина виходить.
Дзвонить телефон. Це Патриція. Не беру слухавки, натомість відписую повідомленням: «Усе пізніше розкажу».
Я поки не знаю, скільки інформації з того, що розповів мені ПТ, я можу повідомити Патриції, але це зачекає. Роби одну річ за раз, як казав мій батько, але сам він навіть стільки не завжди робив. Мені більше подобається, як мати Майрона говорила те саме, але так, щоби це звучало не гірше, ніж у Борщовому поясі: «Ти не можеш їхати на двох конях, якщо один позаду». Тоді вона казала мені про бабійство, тож її думка не дуже прижилася в мені, але я обожнюю Еллен Болітар та її мудрість.
Праворуч від себе бачу щось на зразок гральної кімнати — гірки, тунелі, пандуси, іграшки для жування. На стінах намальовано веселки. Підлогу викладено великими гумовими квадратами зеленого, жовтого, червоного й помаранчевого кольорів. У цьому місці барв більше, ніж у дитсадку.
До рецепції підходить великий чоловік у супроводі великого живота й насуплено на мене дивиться.
— Чим можу допомогти?
Я показую на гральну кімнату.
— Хіба собаки розрізняють кольори?
Він збентежений, але питає ще раз, цього разу більш роздратовано.
— То чим можу допомогти?
— Ви Джейн Дорчестер?
Пузаневі це не подобається.
— А я схожий на Джейн Дорчестер?
— Хіба що грудьми.
Жарт чоловікові не подобається.
— Якщо ви хочете записати свого собаку на перетримку...
— Не хочу.
— Тоді вам краще піти.