Харлан Кобен – Він (страница 12)
Я люблю секс. І багато ним займаюся.
Майрон любить філософствувати, що секс має бути чимось більшим — що кохання чи романтичні стосунки підсилюють фізичні відчуття. Я це слухаю й міркую: кого він намагається переконати в цьому, мене чи себе? Я не люблю кохання чи романтичних зв’язків. Мені подобається розділяти фізичний акт з іншою дорослою людиною за її згоди. Усе інше не «поліпшує» для мене секс, а пригнічує. Сам собою акт є чистим — навіщо затьмарювати його чимось стороннім. Секс може бути найкращим спільним досвідом на світі. Так, мені подобається ходити на вишукані вечері чи гарні шоу в компанії близьких друзів. Я люблю гольф, музику й мистецтво.
Але чи можна все це порівняти з ніччю сексу?
Я так не думаю.
Це була одна з причин, чому мені подобалася проституція. Це прямий обмін — я отримав своє, жінка своє. У кінці ніхто нікому нічого не винен. Я іноді сумую за відчуттям, коли виходиш із кімнати, знаючи, що партнерка отримала стільки ж, скільки і ти. Можливо, саме тому я в цьому такий вправний. Що більше я приношу насолоди жінці, то в меншому боргу перед нею почуваюся. Також у мене неймовірного розміру его. Я не роблю речей, у яких не є вправним. Я дуже хороший гравець у гольф, дуже хороший фінансовий консультант, дуже хороший боєць і дуже хороший коханець. Якщо я щось роблю, то хочу бути найкращим.
Коли ми закінчуємо — вона першою,— то обидва лягаємо горілиць на подушки й кремові шовкові простирадла Mulberry. Глибоко дихаємо. Я на мить заплющую очі. Вона наливає шампанське й подає мені келих. Дозволяю їй нагодувати мене полуницею в шоколаді.
— Ми вже зустрічалися,— говорить жінка.
— Я знаю.
Таке трапляється часто. Її справжнє ім’я — Бітсі Кебот. Супербагаті люди обертаються у вузьких — і через те спільних — колах. Було б дивно, якби я не знав більшості жінок у них. Бітсі, мабуть, старша за мене на кілька років. Я знаю, що вона ділить свій час між Нью-Йорком, Гемптоном і Палм-Біч. Вона одружена з багатим менеджером гедж-фонду, але я не пам’ятаю його імені. Не знаю причини її поведінки. І мені байдуже.
— У Редкліфів,— кажу я.
— Точно. Їхня вечірка минулого літа була чудова.
— І для гарної мети.
— Так.
— Корделія вміє робити вечірки,— кажу я.
Можливо, вам здається, що я не можу дочекатися, коли встану й піду звідси — що я ніколи не залишаюся на ніч, щоб уникнути прив’язаності. Але ви помиляєтеся. Якщо жінка хоче, щоб я залишився, я це роблю. Якщо не хоче — я йду. Іноді жінка йде першою. Для мене це не має значення. Я однаково добре сплю і з нею, і наодинці. Це ліжко досить зручне. І це єдине, що має значення.
Жінка не прив’яже мене до себе, якщо залишиться. Але й не відштовхне.
Один із великих плюсів на користь спільної ночівлі — зранку можна мати класний секс, не шукаючи для цього іншу. Це приємний бонус.
— Ти ходиш на їхню гала-вечірку щороку? — питає Бітсі.
— Коли буваю в Гемптоні, то так. А ти береш участь в якихось комітетах?
— У харчовому, так.
— А хто робить кейтеринг? — питаю я.
— Рашида. Знаєш її?
Я хитаю головою.
— Вона божественна. Я можу надіслати тобі її контакт.
— Дякую.
Бітсі нахиляється й цілує мене. Я усміхаюсь і дивлюсь їй у вічі.
Вона вислизає з ліжка. Я спостерігаю за кожним рухом. Їй це подобається.
— Мені сьогодні дуже сподобалося,— каже Бітсі.
— Мені теж.
Ще одна річ, яка вас може здивувати: у мене все в порядку щодо того, аби бачитися з кимось повторно, адже, чесно кажучи, у цьому морі не безмежна кількість риби. Я чесний у намірах. Якщо відчуваю, що від мене хочуть більшого, то припиняю зустрічатися. Чи завжди це відбувається так гладко, як я розповідаю? Безперечно, ні. Але все настільки чисто, наскільки це можливо й задовольняє мої потреби.
Кілька секунд я не рухаюся — насолоджуюся післясмаком. Зараз друга ночі. Мені сьогодні все сподобалось, я певен, що ми з Бітсі Кебот ще точно перетнемося раз чи два, але я намагаюсь уявити, що було б, якби я все життя мав кохатися тільки з цією однією жінкою. З будь-якою однією жінкою. Я здригаюся від такої думки. Вибачте, я цього не розумію. Майрон зараз одружений із неймовірною, харизматичною жінкою Терезою. Вони дуже закохані. Якщо все піде за його планом, він ніколи більше не торкнеться плоті іншої жінки.
Я цього не розумію.
Бітсі йде до ванної кімнати. Виходить одягнена. Я досі лежу, заклавши руки за голову.
— Я вже йду назад,— каже Бітсі, наче я знаю, звідки вона прийшла. Я сідаю на ліжку, коли вона каже: «Бувай, Віне».
— Щасти, Бітсі.
І, як і все хороше, ця пригода завершується.
———
Наступного ранку викликаю автівку та їду до аеропорту, щоби зустрітись із ПТ, моїм старим шефом із ФБР.
Раніше я любив кермувати. Я великий поціновувач «ягуарів», досі маю дві такі машини в Локвуді: XKR-S GT 2014 року, якою користуюся, тільки коли туди приїжджаю, та Alloy Roadster XK120 1954-го, що її мені подарував батько на тридцятиріччя. Але коли живеш на Мангеттені, то водіння машини — не варіант. Цей район по суті паркувальний майданчик, який трохи рухається уперед. Одна з найкращих речей, які можна купити за гроші,— час. Я користуюся літаком чи наймаю особистого водія не тому, що хочу більшого комфорту в житті. Я витрачаю на це гроші, бо наприкінці життя ми всі хочемо, щоб у нас було більше того, що набридливі експерти називають «якісно проведений час». І саме приватні літаки й автівки з водієм надають цю опцію. У мене є можливість купувати час — а це, якщо задуматися, найближче до купівлі щастя й довголіття.
Сьогодні мене везе полька з міста Вроцлава на ім’я Маґда. Ми розмовляємо перші кілька хвилин поїздки. Маґда спочатку неохоче долучається до розмови — ексклюзивних водіїв навчають не турбувати елітну клієнтуру,— але я вважаю, що будь-яка людина — це цікава історія, якщо ставити правильні запитання. Тому я здійснюю спробу. Я бачу її очі в дзеркалі заднього огляду — глибока блакить. З-під шоферського кашкета вибивається біляве волосся. Я уявляю, який вигляд має Маґда нижче шиї, бо я чоловік, а в глибині душі всі чоловіки — свині. Це не означає, що я якось намагатимусь задовольнити свою цікавість.
Ми їдемо в «мерседес-майбах» моделі S650. Бренд
Я тут подумав: можливо, я й справді прагну комфорту.
Тетерборо — це найближчий до Мангеттену аеропорт, у якому є виліт для приватних літаків. Я прилетів сюди зі Сваґґом Дедді після нашої квазі-розпусти в Індіанаполісі. Коли ми під’їжджаємо до південних воріт, що мають надійну охорону, Маґді махають, аби вона їхала просто на летовище. Ми зупиняємося біля «Gulfstream G700» — літака, який ще навіть не з’явився на ринку. Я здивований. Це дуже дорогий транспорт, коштує майже вісімдесят мільйонів, і держслужбовці, навіть вищого ешелону, особливо такі таємні, як-от ПТ, зазвичай так не шикують. Це радше літак для близькосхідних шейхів, а не агентів ФБР.
Я й гадки не маю, куди ми прямуємо та коли повернемося. Припускаю, що мене доправлять до Вашингтону чи Квантіко на зустріч із ПТ, але я не знаю напевно. Маґді дали вказівку дочекатися мене. Вона виходить із машини та йде відчинити мені дверцята. Я наполіг би зробити це самостійно, але не хочу здаватися зверхнім. Я дякую їй, піднімаюся трапом і заходжу в літак.
— Привіт, Віне.
ПТ сидить у передній частині й широко усміхається. Я не бачив його майже двадцять років. Він здається старим, та насправді він і є старим. ПТ не підводиться із сидіння, щоби привітатися, і я помічаю біля нього тростину. Це великий лисий чоловік із вузлуватими пальцями. Я схиляюся до нього й простягаю руку. Потиск ПТ міцний, очі ясні. Він жестом запрошує мене присісти навпроти нього. Літак може вмістити дев’ятнадцять пасажирів. Я це знаю, бо мені зараз намагаються такий продати. Сидіння очікувано широкі та зручні. Ми з ПТ сидимо один навпроти одного.
— Ми кудись полетимо? — питаю я.
ПТ хитає головою.
— Я подумав, що це — гарне місце, аби побачитися наодинці.
— Я не знав, що «Gulfstream G700» уже запустили в продаж.
— Його не запустили. Я прилетів не на цьому літаку.
— О?
— Я користуюся державним «Hawker 400».
«Hawker 400» — набагато менший і старіший літак.
— Цей я позичаю для зустрічей, бо він комфортніший за «Hawker 400».
— Так і є.
— Зокрема через те, що в «Hawker 400», імовірно, є пристрої прослуховування на борту.
— Розумію.
ПТ міряє мене поглядом.
— Радий бачити тебе, Віне.
— Я вас теж, ПТ.
— Чув, що Майрон одружився.
— Він вас запрошував на весілля.
— Так, знаю.
ПТ не розвиває цієї теми, а я не тисну. Натомість намагаюся вести розмову.