Харлан Кобен – Він (страница 14)
— Так.
— І ґвалтівника так і не зловили.
Я не знаю, чи він питає, чи просто говорить те, що ми обидва знаємо. Так чи інакше, останні слова ПТ висять між нами в повітрі надто довго.
— Чи ґвалтівників,— додає ПТ.— Це дуже дивно, чи не так? Її викрали двоє чоловіків. Але тримав у полоні тільки один, чи не так?
Я виправляю його.
— Тільки один її ґвалтував. Принаймні вона так пригадує.
Десь удалині в повітря здіймається літак.
— Тобто, дуже ймовірно...
ПТ починає говорити, але його голос збивається. Він підводить очі догори — мені здається, я бачу в них сльози.
— Дуже ймовірно,— намагається він знову,— що цей барахольник — один із цих чоловіків.
— Імовірно, так,— кажу я.
ПТ заплющує очі. Він знову тре своє обличчя, цього разу обома руками.
— Чи прояснює щось та інформація, яку я вам дав? — питаю його.
Він ще трохи потирає обличчя.
— ПТ?
— Ні, Віне, це ні чорта не прояснює.
— Але ви знаєте, хто цей барахольник, чи не так?
— Так. Саме тому я повернувся. Це справа, яку я так і не закрив.
— Ви ж зараз говорите не про Хижу жаху?
— Ні.— ПТ нахиляється вперед.— Але я шукав цього барахольника сорок п’ять років.
Розділ 6
ПТ потирає щелепу.
— Те, що я тобі розкажу,— абсолютно конфіденційно.
Це уточнення мене турбує, адже ПТ знає, що таке попередження є зайвим і образливим.
— Добре.
— Ти не можеш про це нікому розповідати.
— Та добре,— кажу я й чую роздратування у своєму голосі.— Саме це й означає фраза «абсолютно конфіденційно».
— Нікому. Навіть Майрону.
— Ні,— кидаю я.
— Що «ні»?
— Я розповідаю Майрону все.
ПТ дивиться на мене якусь мить. Загалом мій колишній шеф у ФБР виказує емоційний діапазон шафки. Якщо сказати пошуковій системі: «Сірі, покажи мені незворушність»,— то у вас на екрані з’явиться світлина ПТ. Але сьогодні, у літаку «Gulfstream G700», від нього хвилями розходиться переживання.
Я відкидаюся на спинку крісла, схрещую ноги й обома руками запрошую ПТ розповідати. Він тягнеться до портфеля біля свого сидіння, витягує жовту офісну теку та дає її мені. Поки я розгортаю теку й витягую світлину, він дивиться у вікно.
— Гадаю, ти її впізнаєш.
Це правда. Ви теж її впізнали б. Це одна з тих культових світлин, які зображують антивоєнну, квіткову, феміністичну та правозахисну контркультуру шістдесятих чи, можливо (я не можу точно пригадати), самого початку сімдесятих. Разом з іншими визначними фотографіями тієї епохи — суд над Чиказькою сімкою, Мері Енн Веккьо на колінах над мертвим тілом Джеффрі Міллера у Кенті, штат Огайо, «Веселі пустуни» на даху свого психоделічного автобуса, демонстрантка, що простягає квітку нацгвардійцеві, величезний натовп у Вудстоку, сидячий страйк темношкірих студентів біля прилавка універмагу
— Її зробили напередодні нападу,— каже ПТ.
Я пам’ятаю це.
— Скільки людей тоді загинуло?
— Сім загиблих, дюжина поранених.
Цю світлину зробили в підвалі таунхаусу на Джейн-стріт у Гринвіч-Вілледж. На ній шестеро людей — четверо неохайних хлопців і дві дівчини-нечепури, усі з довгим волоссям і вбрані в стилі ранніх американських хіппі. Усі шестеро здаються збудженими, широко усміхаються, очі вирячені; думаю, якби я збільшив їхні обличчя, то стало б видно розширені після вживання якоїсь психоделічної речовини зіниці. Усі шестеро високо тримають винні пляшки — якась дивна подоба переможного салютування. Із пляшок стирчать гніти. Скоро світ дізнається, що ці пляшки наповнено керосином. Наступної ночі гніти підпалять, пляшки кинуть — і загинуть люди.
— Пам’ятаєш їхні імена? — питає ПТ.
Я тикаю на двох чоловіків посередині.
— Це, звісно, Рай Штраус. І Арло Шугармен.
Два лідери, чиї імена були на слуху. Дивлячись на найвідоміші світлини, люди зазвичай шукають якийсь додатковий сенс у розміщенні об’єктів, приблизно як на великих картинах. І тут це теж простежується. Двоє хлопців у центрі здаються більшими, на них наче краще падає світло. Як і на «Нічній варті» Рембрандта, на фотографії багато чого відбувається. Спочатку ми бачимо цілісну картину, і лише потім помічаємо окремі фігури. Штраус має довге світле волосся, як Тор чи Фабіо, а в Шугармена кучеряве й пухнасте — наче в Арта Ґарфанкеля. Штраус тримає коктейль Молотова у правій руці, Шугармен — у лівій, вільними руками вони обіймають один одного за шию. Обидва дивляться просто в об’єктив, готові кинути виклик світові, що незабаром і зроблять — і зазнають жахливого провалу.
— А як щодо неї? — ПТ нахиляється вперед і пальцем стукає по обличчю молодиці праворуч від Рая Штрауса. Ця мініатюрна жінка не здається дуже впевненою. Вона дивиться на Рая, ніби намагаючись його наслідувати. Її пляшка піднята наполовину, а жест не такий упевнений.
— Ларк, чи якось так?
— Лейк. Лейк Девіс,— виправляє ПТ.
— Це та єдина, яку зловили?
— Більш ніж за два роки. Вона сама здалася.
— І там ще були якісь суперечки щодо вироку.
— Вона відсиділа лише вісімнадцять місяців. Її адвокат переконливо довів, що її роль була відносно незначною — мовляв, чоловіки не дозволили жінкам кинути вибухівку,— і вона була молодою, дурною та під чарами свого на той час хлопця Рая Штрауса. Рай був харизматичним лідером групи, так би мовити, Чарльзом Менсоном. Арло Шугармен відповідав за технічну частину. І Лейк Девіс співпрацювала з нами.
— Як саме?
— Добре, давай пригадувати,— ПТ знову нахиляється й показує на різні обличчя, розповідаючи.— Рай Штраус і Арло Шугармен були лідерами, обом по двадцять одному року на той момент. Лейк Девіс — дев’ятнадцять, першокурсниця Колумбійського університету. Руда дівчина — Еді Паркер із Нью-Джерсі. Оцей хлопець — Біллі Рован, студент із Голіока, штат Массачусетс, хлопець Еді Паркер, а темношкірий — Лайонел Андервуд, він також був першокурсником у Нью-Йоркському університеті. Усе запам’ятав?
— Так.
— Цю світлину зроблено ввечері перед тим, як вони атакували Фрідом-голл в Нижньому Іст-Сайді. Там тоді влаштували танці для Об’єднаних організацій обслуговування, із солдатами й місцевими дівчатами. Ці шестеро планували спалити будівлю до початку чергової вечірки.
Я суплюся.
— Напад на танці.
— Так, герої, еге ж?
— Або просто під кайфом.
— Такі групи тоді вірили, що Сполучені Штати стоять на порозі реальних політичних змін, а насилля все це пришвидшить.
Я ще більше суплюся.
— Або вони таки були під кайфом.
— Пам’ятаєш, що сталося тієї ночі?
— Я читав, але це сталося до мого народження.