Харлан Кобен – Він (страница 13)

— Ви знаєте особу барахольника, ПТ?

— А ти?

— Ні.

— Ти впевнений, Віне?

Мені не подобається блиск у його очах.

— Я бачив лише обличчя на світлині. Якщо хочете показати мені більше...

— Немає потреби,— перебиває ПТ.

Як уже сказав, що ПТ високий чоловік. Це помітно, навіть коли він сидить. ПТ спирається долонями на високі коліна, наче позує для скульптора.

— Розкажи мені про валізу.

— Ви мені не скажете, хто жертва, чи ви самі не знаєте?

— Віне?

Я чекаю.

— Розкажи про валізу.

У його інтонації є щось тверде. Мабуть, це має лякати співрозмовника, але на мою адресу звучить більше як переживання. Можливо, він справді за мене боїться.

— Я чекаю,— наполягає ПТ.

— Я знаю.

— Чому ти не хочеш розповісти про валізу?

— Я захищаю іншу людину.

— Благородно. Але мені потрібно знати.

Я вагаюся, хоча насправді знав, що все до цього прийде.

— Хай що ти мені скажеш — це залишиться між нами. Ти знаєш.

ПТ відкидається назад і жестом заохочує говорити.

— Тітка подарувала цю валізу, коли мені було чотирнадцять,— починаю я.— На Різдво. Вона замовила такі всім чоловікам у родині. Тільки для чоловіків. А жінкам подарувала маленькі косметички.

— Сексистка.

— Ми теж так подумали.

— Ми?

Я ігнорую це запитання.

— Мене нудило від тієї валізи, самої ідеї шкіряного багажу з монограмою, насправді. У чому сенс? Я не хотів її, тому обмінявся подарунками з однією родичкою. Я взяв косметичку з її ініціалами, вона — мою валізу. Дивно, але я досі користуюся тією косметичкою в подорожах. Це наш внутрішній жарт такий.

— Ого.

— Що?

— Оце ти кружляєш, Віне.

— Перепрошую?

— Я ніколи не чув, щоби ти щось так детально пояснював. Припускаю, це тому, що ти не хочеш говорити мені ім’я родички.

ПТ має рацію, тож немає сенсу тягнути час.

— Це моя кузина Патриція.

Він на секунду збентежується, а тоді розуміє.

— Чекай. Патриція Локвуд?

— Так.

— Святий Боже.

— Отож.

ПТ перетравлює почуте.

— А як її валіза опинилась у шафі в «Beresford»?

ФБР урешті-решт вирило б інформацію про валізу, бо та фігурує у справі. Це одна з трьох причин, чому я вирішив розповісти ПТ усе без купюр. Перша — я довіряю ПТ настільки, наскільки можна вірити комусь у такій ситуації. Друга — якщо я розповім щось ПТ, то він, імовірно, дасть якусь інформацію мені. Третя — ФБР рано чи пізно про все дізнається й без моєї допомоги, і тоді здаватиметься, наче ми з Патрицією намагалися щось приховати.

— Віне?

— Після того як два чоловіки вбили мого дядька, вони примусили Патрицію спакувати валізу.

Мої слова кілька секунд висять у повітрі. Коли до ПТ доходить, у нього очі лізуть на лоба.

— Ти про... святий Боже, ти говориш про Хижу жаху?

— Так.

ПТ потирає обличчя.

— Я пам’ятаю, так. Після того як ці двоє вбили твого дядька, вони примусили її скласти якісь речі. Аби відволікти?

Я мовчу.

— То що вони зробили з валізою?

— Патриція не знає.

— Вона її після того не бачила?

— Ніколи.

Я прокашлююсь і говорю беземоційно. Таким самим тоном я міг би розповідати про офісне приладдя або кахлі для ванної.

— Патриції зав’язали очі й засунули кляп у рота. Її руки було зафіксовано за спиною. Вони запхали її та валізу до багажника й поїхали. Приїхавши кудись, примусили її йти крізь якісь хащі. Патриція не знає, як довго це тривало, але думає, що мінімум увесь день. Вони з нею не розмовляли. Діставшися хижи, вони закрили її всередині. Вона врешті-решт зняла пов’язку з очей. Було темно. Минув день, можливо, два. Вона не певна, скільки. Хтось приніс вівсяний батончик і воду. Один із чоловіків прийшов і порізав її одяг канцелярським ножем. Зґвалтував її. Забрав увесь її одяг, кинув кілька батончиків і закрив.

ПТ хитає головою.

— Він це робив п’ять місяців.

— Твоя сестра — не перша його жертва,— каже ПТ.

— Так.

— Я забув, скільки було ще.

— Ми знаємо про дев’ятьох. Можливо, їх більше.

У ПТ відвисає щелепа.

— Хижа жаху,— протягує він.