Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 7)

— То де ваш «Smith&Wesson 686»?

Вона вказала на сейф.

— Тут.

Його очі звузились.

— Я можу взяти його з собою?

— «Smith&Wesson»?

— Так, якщо це не проблема.

— Мені здалося, ви не вважаєте, що це я зробила.

— Так і не вважаю. Але ми можемо зняти підозру не лише з вас, а й з вашої зброї, що скажете?

Майя дістала «Smith&Wesson». Як і більшість хороших стрільців, коли йшлося про чищення та зарядження зброї, вона до певної міри страждала неврозом нав’язливих станів — постійно перевіряла, щоб переконатися, що вона не заряджена. Так і було.

— Я напишу вам на нього розписку, — сказав він.

— Я, звісно, могла б попросити показати судовий ордер.

— А я, імовірно, зміг би його дістати, — сказав він. Справедливо. Майя дала йому револьвер.

— Детективе?

— Так?

— Ви чогось не договорюєте.

Кірс усміхнувся.

— Я буду на зв’язку.

Розділ З

Ізабелла, нянька Лілі, приїхала наступного ранку о сьомій.

На похороні родина Ізабелли була серед найактивніших жалобників. Її мати, Роза, яка доглядала Джо в дитинстві, особливо сильно побивалася, стискала в руці носовичок і падала на руки дітям — Ізабеллі та Гектору.

Навіть зараз Майя бачила, що очі Ізабелли червонуваті від учорашніх сліз.

— Мені так прикро, місіс Буркетт.

Майя кілька разів просила її звертатись до неї на ім’я, однак Ізабелла тільки кивала й продовжувала кликати її місіс Буркетт, тож Майя просто полишила спроби. Якщо Ізабеллі зручніше в більш формальному робочому середовищі, хто така Майя, щоби щось їй нав’язувати?

— Дякую, Ізабелло.

Лілі, з повним ротом пластівців, зістрибнула зі свого стільчика й підбігла до них.

— Ізабелло!

Обличчя няньки засвітилося, коли вона підхопила дівчинку на руки й міцно обійняла. Майя відчула різкий укол болю зайнятої матері: радість, бо дочці так подобається її нянька, і лють, бо дочці так подобається її нянька.

Чи довіряла вона Ізабеллі?

Відповідь, як вона й сказала вчора, була «так» — наскільки Майя взагалі могла довіряти «чужій людині» в цій ситуації. Звісно, Ізабеллу взяв на роботу Джо. Майя не була впевнена щодо такої потреби. На Портер-стрит був новий дитсадок, під назвою «Зростання». Майя сприймала назву як данину шані старій пісні Брюса Спрінгстіна. Симпатична, усміхнена юнка, на ім’я Кітті Шам («Називайте мене міс Кітті!»), провела для Майї екскурсію охайними, глянсовими, яскравими кімнатами, повними всього цікавого, з різноманітними камерами та засобами безпеки, з іншими всміхненими юнками та, звісно, дітьми, з якими Лілі могла б гратися. Однак Джо наполягав на няньці. Він нагадав дружині, що мати Ізабелли «практично виховала мене», а Майя жартома заперечила: «Ти впевнений, що це покращить її резюме?». Утім, тоді вона мусила вирушати за кордон на шестимісячну операцію, тож, насправді, мало чого могла сказати проти такого вибору, та й не мала причин не приймати його.

Майя поцілувала Лілі в маківку й пішла на роботу. Вона могла б узяти ще кілька днів відпустки й побути вдома з дочкою. Жінка не потребувала грошей, навіть зі шлюбним договором вона залишалася досить заможною вдовою, однак класичне материнство було не для неї. Майя вже намагалася поринути у весь цей «світ материнства»: ходила на зустрічі з такими ж матерями, де обговорювалися привчання до горщика, кращі дитсадки, рейтинг найбезпечніших ходунків і з непідробним захопленням потроху вихвалялися загальним розвитком їхніх дітей. Майя сиділа й посміхалася, проте у неї перед очима стояли криваві спогади про Ірак. Зазвичай вона згадувала Джейка Еванса, дев’ятнадцятирічного хлопця з Феєтвілля, штат Арканзас, якому відірвало всю нижню частину тіла, але він вижив якимось чином. І вона все намагалася прийняти той неосяжний факт, що ці мамські плітки за кавою існують на тій самій планеті, що й просякнуте кров’ю поле бою.

Іноді, коли вона спілкувалася з матерями, до неї поверталися не страшні картинки, а звук гелікоптерних моторів. Їй здавалось украй іронічним, що невідступний стиль батьківства, від якого неможливо було сховатися, жартома називають гелікоптерством.

Вони всі ні чорта не розуміють.

Прямуючи до машини власною під’їзною доріжкою, Майя оглянула територію, вишукуючи місця, де ворог міг сховатися чи засісти перед атакою. Причина цьому проста: від старих звичок відмовитися важко. Одного разу солдат — завжди солдат.

Жодних ознак ворога, уявного чи ні.

Майя знала, що від перебування там у неї, мов за підручником, розвинувся психічний розлад, але правда ще й утім, що звідти ніхто не повертався непошрамованим. Для неї цей розлад скидався більше на просвітлення. Тепер вона розуміла цей світ. А от інші — ні.

В армії Майя літала на бойових гелікоптерах, часто забезпечуючи наземним військам прикриття та евакуацію. Вона почала з гелікоптерів «UH-60 Black Hawk» у форті Кемпбелл, поки не налітала достатньо миль для вступу до престижного 160-го авіаційного полку сил спеціального призначення на Близькому Сході. Солдати зазвичай називали гелікоптери «пташками», і це було нормально, але мало що дратувало більше, ніж цивільні, які робили те ж саме. Вона планувала залишитися на службі, можливо, на все життя, а проте, коли на сайті «Дзвін Корі» з’явилося те відео, цей план підірвався, наче теж наступив на саморобний вибуховий пристрій, як і Джейк Еванс.

Сьогодні навчальні польоти мали проходити на «Cessna 172», чотиримісному літаку з одним двигуном, який випадково став найуспішнішим літальним апаратом в історії. Навчання тут полягало в тому, щоб учень налітав певну кількість годин. Тож робота Майї часто зводиться до наглядання за ним, а не до активного інструктажу.

Літати чи хоча б перебувати в кабіні, коли літак знаходиться в повітрі, — для Майї це було своєрідною медитацією. Вона відчувала, як розслабляються напружені м’язи її плечей. Ні, «Cessna 172» не давав обертів, чи, відверто кажучи, гострих відчуттів, як від польоту на «чорному яструбі» над Багдадом, чи захвату від того, що ти є однією з перших жінок за штурвалом озброєного вертольота «Boeing МН-6 Little Bird». Ніхто не хотів визнавати жахливе збудження, викликане боєм, той викид адреналіну, такий потужний, що можна порівняти з наркотиком. Недоречно було «насолоджуватися» боєм, відчувати це тремтіння, усвідомлювати, що ніщо інше в твоєму житті не дасть навіть приблизних відчуттів. Це жаска таємниця, яку не можна розкривати. Так, війна — це жахливо, і жодній людині не годиться в неї потрапляти, і Майя власне життя віддала б, аби бути впевненою, що бойовище ніколи близько не підступить до Лілі. Однак потаємна правда в тім, що частина тебе прагне небезпеки. Ти не хочеш цього. Тобі не подобається те, що це свідчить про тебе. Схвалення цього означає вроджену жорстокість, чи брак емпатії, чи подібний абсурд. Але страх викликає залежність. Удома ти живеш спокійним, мирним, повсякденним життям. Тоді їдеш туди — і животієш у смертельному страху, а потім повертаєшся і знову мусиш бути спокійним, мирним і повсякденним. З людьми це не працює.

Коли Майя була в повітрі з учнями, телефон залишала в шафці, бо не хотіла зайве відволікатися. У разі чогось невідкладного їй усе передавали по радіо. Але коли за обідом вона перевіряла повідомлення, то побачила дивний текст від племінника Деніела.

Алекса не хоче, щоб ти приходила на її матч.

Майя набрала його номер. Деніел одразу ж відповів.

— Алло? — промовив.

— Що сталося?

Коли Майя поплескала тренера Алекси по плечу, здоровань розвернувся так швидко, що свисток, який висів у нього на шиї, мало не ляснув її по обличчю.

— Що? — закричав він.

Тренер (його звали Філ, а його дочка була неприємною хуліганкою на ім’я Патті) горлав, ходив туди-сюди й улаштовував істерики практично впродовж усієї гри. Майя знала інструкторів зі стройової підготовки, які вважали, що це занадто навіть для вже зміцнілих новобранців, не кажучи про дванадцятирічних дівчат.

— Я — Майя Стерн.

— О, я знаю, хто ви, але… — тренер Філ театрально махнув у напрямку поля. — Зараз я в розпалі гри. Це слід поважати, солдате.

Солдате?

— У мене маленьке питання.

— У мене зараз нема на це часу. Побачимося після гри. Глядачі мають бути з іншого боку поля.

— Правила ліги?

— Саме так.

Тренер Філ закінчив розмову, повернувшись до неї широкою спиною. Майя не зрушила з місця.

— Зараз другий тайм, — сказала Майя.

— Що?

— Правила ліги стверджують, що кожна дівчинка має провести на полі половину матчу, — сказала Майя. — Зараз другий тайм. Три дівчинки ще не виходили на поле. Навіть якщо ви випустите їх зараз і до кінця гри, половини матчу вже не вийде.

Шорти тренера Філа пасували йому двадцять-тридцять фунтів[8] тому. Червона сорочка поло зі словом «Тренер», вишитим на грудях ліворуч, була достатньо вузькою — вона стиснула його тіло, наче плівка ковбасу. Чоловік скидався на одутлого колишнього спортсмена. Майя підозрювала, що саме так воно й було. Він був великим і виглядав загрозливо, його розміри, мабуть, лякали людей.

Стоячи до неї спиною, тренер Філ краєм рота промовив:

— Доводжу до вашого відома, що це півфінал чемпіонату ліги.

— Я знаю.

— Ми лише на один м’яч попереду.

— Я прочитала правила ліги, — сказала Майя. — Винятків з правила про половину гри я не бачила. У чвертьфіналі ви теж випускали не всіх гравців.

Він розвернувся до неї всім тілом. Поправив козирок бейсболки й утиснувся в особистий простір Майї. Вона не відступила. Сидячи з батьками впродовж першого тайму, вона спостерігала за постійними тирадами в бік і дівчат і рефері, двічі бачила, як він жбурляв свою дурну бейсболку на землю. Це виглядало як істерика дворічного малюка.