Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 9)

— Було цікаво. Ти чудово грала.

— Ні, Патті має рацію. Я — відстій.

Деніел засміявся. Алекса теж.

— Припини це. Ти ж любиш футбол, так?

— Так, але це мій останній рік.

— Чому?

— Я надто погано граю, щоби потрапити до команди наступного року.

Майя похитала головою.

— Справа не в цьому.

— А?

— У спорті головне — веселощі й фізичне навантаження.

— Ти в це віриш? — спитала Алекса.

— Вірю.

— Тітко Майє?

— Так, Деніел?

— У великоднього кролика ти теж віриш?

Деніел та Алекса знову засміялися. Майя похитала головою й усміхнулася. Подивилася в дзеркало заднього огляду.

Червоний «Buick Verano» досі їхав за ними.

Вона припустила, чи це часом не тренер Філ зі спробою другого раунду. Колір машини збігався, але ж ні, цей здоровань радше керував би розкішним спортивним авто в стилі «заздрощі до пеніса», або ж «Hummer», або щось подобне.

Коли вона під’їхала до будинку Клер (навіть після того, як минуло стільки часу від її вбивства, Майя сприймала його як дім своєї сестри), червоний «Buick» без жодної затримки проїхав повз них. То, може, це й не хвіст. Мабуть, просто ще одна родина з футбольного матчу живе неподалік. У цьому є певний сенс.

Майя пригадала, як Клер уперше показувала їм з Ейлін цей будинок. Зараз він мав схожий вигляд — трав’яні зарості, потріскана фарба, потріскані доріжки, зів’ялі квіти.

— То що скажеш про нього? — запитала її Клер тоді.

— Це смітник.

Сестра всміхнулася.

— Саме так, дякую. Ти ще побачиш.

Майя не мала креативності для таких речей. Не бачила потенціалу. А от Клер — навпаки. Вона це відчувала. Невдовзі під час наближення до цього будинку на думку спадали два слова — «радість» і «затишок». Зрештою місце прибрало рис дитячого малюнка олівцями, де завжди сяє сонце, а квіти вищі за двері.

Тепер усе це пішло в небуття.

Едді зустрів їх біля входу. Він теж став схожим на будинок: до смерті Клер — один, після неї — інший, сірий якийсь та вицвілий.

— Як матч? — спитав він дочку.

— Ми програли, — сказала Алекса.

— Мені дуже прикро.

Дівчинка поцілувала батька в щоку, і вони з Деніелом квапливо зайшли всередину. Едді виглядав насторожено, однак відступив убік і пропустив своячку. Він був у червоній фланелевій сорочці та джинсах, і на Майю знову пахнув різкий запах ополіскувача.

— Я міг би їх забрати, — проговорив він, наче захищаючись.

— Ні, — відповіла Майя. — Не міг би.

— Я не про це… Я випив уже після того, як дізнався, що ти заїдеш за ними.

Вона промовчала. Коробки і досі поскладані в кутку. Речі Клер. Едді дотепер не переніс їх у підвал чи гараж. Вони просто стояли у вітальні, наче скарб божевільного.

— Я серйозно, — сказав Едді. — Я не п’ю за кермом.

— Ти просто принц, Едді.

— Яка зверхність.

— Та не дуже.

— Майє?

— Що?

Його підборіддя та праву щоку й надалі вкривали пучки щетини, пропущені під час гоління. Клер помітила б їх, сказала б йому й переконалася б, що він не вийде з дому таким неохайним.

Голос прозвучав м’яко:

— Я не пив, коли вона була жива.

Майя не знала, що відповісти, тому промовчала.

— Тобто іноді міг трохи випити, але…

— Я знаю, що ти мав на увазі, — перебила його Майя. — Мені все одно краще вже піти. Подбай про них.

— Мені телефонували з міської футбольної асоціації.

— Зрозуміло.

— Схоже, ти сьогодні влаштувала їм сцену.

Майя знизала плечима.

— Я просто обговорила з тренером правила гри.

— Яке ти мала право?

— Твій син, Едді. Він подзвонив і попросив допомогти твоїй дочці.

— То ти думаєш, що допомогла їй?

Майя не відповіла.

— Думаєш, таке мудило, як Філ, про це забуде? Думаєш, не знайде способу помститись Алексі?

— Краще б йому цього не робити.

— А то що? — гаркнув Едді. — Ти знову з’ясуєш із ним стосунки?

— Так, Едді. Якщо виникне потреба. Я заступатимусь за неї доти, доки вона не зможе захиститися самостійно.

— Стягуючи з тренера штани?

— Роблячи все необхідне.

— Ти себе чуєш?

— Чітко та ясно. Я сказала, що заступатимусь за неї. Знаєш чому? Бо більше нема кому.