Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 50)
Вона не відповідала.
— Коли дізнаєшся, хто вбив Клер, обов’язково скажи мені.
Едді хотів помститися за смерть дружини. Не бути цьому.
— Гаразд, — сказала вона.
— Обіцяєш?
Що таке одна зайва брехня?
— Обіцяю.
Задзижчав мобільний. Майя глянула на номер — домашній телефон Тома Дуґласса. Вона відійшла вбік і піднесла телефон до вуха.
— Алло?
— Я отримала повідомлення, — сказала місіс Дуґласс. — Приїздіть якомога швидше.
— Ми заберемо Лілі до нас, — сказав Едді. — Діти будуть у захваті.
Це справді все полегшувало. Якби Майя спробувала забрати Лілі додому зі свята, вона, звісно, улаштувала б істерику, як і годиться дворічній дитині.
— Це стосується Тома Дуґласса, — сказала вона, хоч Едді і не питав. — Він живе в Лівінгстоні. Це забере не більше кількох годин.
Едді скривився.
— Що?
— Лівінгстон. Це з’їзд 15W, по платній магістралі, так?
— Так, а що?
— За тиждень до того, як Клер вбили, її E-Z Pass[37] показав кілька виплат на тому пункті.
— Це було незвично для неї?
— Я ніколи раніше не перевіряв її, але так, тобто ми так далеко не їздимо.
— Що ти про це думаєш?
— Там є якийсь особливий супермаркет. Я подумав, може, вона туди їздила.
Або Едді просто не хотілося надто близько придивлятися, і його можна було зрозуміти. Байдуже. Майя поквапилася до свого авто. Її сестру вбили тому, що вона надто наблизилася до таємниці. Майя була в цьому впевнена. Таємниця стосувалася Тома Дуґласса і, звісно, брата Джо, Ендрю Буркетта. Те, як міг Ендрю Буркетт, який помер майже за п’ятнадцять років до того, як Майя познайомилася з Джо, призвести до вбивства Клер, — досі загадка.
Майя рушила до шосе, перемикаючи радіостанції, намагаючись знайти те, що їй сподобається.
Не треба зараз надто вдаватися до аналізу. Її дочка в безпеці з родиною Клер.
Вона підключила до магнітоли через блютуз плейлист зі свого телефону й спробувала викинути все з голови. Люкке Лі співала «Нема спокою нечестивим» про те, як вона підвела «хорошу» частину себе, а потім ішов просто вбивчий рядок: «Я дала своєму істинному коханню померти». Майя підспівувала їй, розчинилась у цій невеликій радості, а коли пісня закінчилася, натиснула перемотку й поставила її знову, співаючи разом з Люкке аж до не менш убивчого останнього куплету: «Я мала його серце, але щоразу розбивала його».
Цю пісню вона отримала від Джо. Їхні стосунки розвивалися божевільним смерчем, але це було характерно для катастрофічної історії Майїного романтичного життя. Через сорок вісім годин після зустрічі на тому благодійницькому вечорі Джо запропонував їй злітати на приватному літаку родини Буркетт на острови Теркс і Кайкос. Майя розтанула й погодилася. Вони провели вихідні на віллі на курорті Аманьяра.
Вона чекала, що ці нові стосунки розвиватимуться за звичним для неї буйним сценарієм: напружений, киплячий, надмірний, маніакальний романтичний зв’язок, який скоро змінить чорнота фіналу. Від пристрасті до забуття. Від любові до прощання. Для Майї всі, у кого вона закохувалася, ставали її Жан-П’єрами. Тижні на три.
Тож після першого тижня, коли вона прокинулася й дізналася, що Джо склав для неї онлайн-плейлист, вона вслухалась у кожну пісню, розшифровувала приховані повідомлення в текстах, лежачи на спині й витріщаючись у стелю, наче підліток. Їй подобалися його музичні смаки. Пісні не просто промовляли до неї. Вони ламали її оборону, робили її слабшою, готували, яким би сексизмом це не здавалося, до своєрідної освіти.
І все одно Майя знала: щоб танцювати танго, потрібні двоє. Вона насолоджувалася тим, як її, безпомічну, затягував вихор Джо: випивка, пісні, подорожі, секс, — але від самого початку, як і у всіх її стосунках, вона бачила кінець. Її це влаштовувало. Її життям було військо. Шлюб, діти, дні футболу до плану не входили. Звісно, Джо мав залишитися черговим приємним спогадом.
Усі її стосунки зрештою псувалися. Але спогади — ні.
Однак Майя раптом завагітніла, і, поки збентежено намагалася зрозуміти, що тепер робити, Джо зробив великий крок. Він запропонував їй руку та серце, стоячи на коліні, поки поряд грали скрипки. Він пообіцяв їй щастя. Пообіцяв їй любов. Сказав, що пишається її військовою службою, присягнувся зробити все можливе, щоб вона могла досягнути своїх кар’єрних цілей. Вони будуть особливими, говорив, житимуть за своїми власними правилами. Пристрасть Джо була могутньою силою. Вона змела її з ніг, і, не прийшовши до тями, капітан Майя Стерн стала Буркетт.
Люкке Лі доспівала, і натомість заграла «Біла кров» групи «Oh Wonder». Якого біса, спитала себе Майя, вона слухає сумні пісні Джо? Відповідь проста: бо вони їй подобаються. Якщо забути про те, звідки вони взялися, вони все одно діставали її зсередини, зворушували, навіть ця з нудотними першими рядками:
Яка красива маячня, подумала Майя, помітивши човен Тома Дуґласса біля його гаража. Вона була готова зробити все сама.
Вона ще не встигла подзвонити у двері, як вони відчинилися. Місіс Дуґласс. Її обличчя було напружене, шкіра натягнута. Вона подивилася праворуч, ліворуч, відчинила дротяну сітку на дверях, тоді сказала:
— Заходьте.
Майя ступила всередину, тоді місіс Дуґласс зачинила двері одразу за нею.
— За нами хтось стежить? — спитала Майя.
— Не знаю.
— Ваш чоловік удома?
— Ні.
Майя і далі мовчала. Жінка передзвонила їй, бо чогось хотіла. Нехай скаже, чого саме.
— Я отримала ваше повідомлення на автовідповідачі, — мовила місіс Дуґласс.
Майя ледь кивнула.
— Ви сказали, що знаєте, що саме мій чоловік робив для Буркеттів.
Цього разу місіс Дуґласс обіграла її на паузі. Майя сказала коротко:
— Я не про це говорила.
— О?
— Я сказала, що знаю, чому Буркетти платять вашому чоловікові.
— Не бачу різниці.
— Я не думаю, що він на них працював, — сказала Майя. — Хіба що брати хабарі — це теж робота.
— Про що це ви?
— Місіс Дуґласс, прошу, годі знущатися.
Її очі розширилися.
— Я не знущаюся. Прошу, скажіть, що ви дізналися.
Майя почула відчай у голосі жінки. Якщо вона брехала, то досить вправно.
— Як ви думаєте, які послуги Буркеттам надавав ваш чоловік? — спитала вона.
— Том — приватний детектив, — відповіла жінка. — Припускаю, що він проводив якесь приватне розслідування для могутньої родини.
— Але він ніколи не розповідав, у чому саме полягала його робота?
— Я вже говорила. Його робота конфіденційна.
— Та ну, місіс Дуґласс, ви хочете сказати, що ваш чоловік щодня повертався з роботи й нічого не розповідав про те, що відбувалося в його офісі?
Самотня сльоза скотилася по її щоці.
— Чим займався Том? — спитала вона, пошепки. — Прошу, скажіть мені.