Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 49)

Очі Едді так швидко заповнилися слізьми, що йому довелося відвернутись. Він нахилився вперед, і Майя на мить подумала, що він плаче. Потягнулася до нього, щоб покласти руку йому на плече, але зупинилась і опустила руку.

— Ти впевнена? — спитав чоловік.

— Так.

— А телефон?

— Пам’ятаєш мої… проблеми з тією плівкою з бою, яку оприлюднили на сайті?

— Так, звісно.

— Це було не все.

— Що ти хочеш сказати?

— Той хлопець, який її опублікував…

— Корі Дзвін, — сказав Едді.

— Так. Він не публікував аудіо.

Чоловік виглядав збентеженим.

— Здається, Клер його відмовила.

— Те аудіо… — промовив Едді. — Воно завдало би тобі ще більшої шкоди?

— Так.

Він кивнув, не питаючи, що там було.

— Клер дуже переживала через цей скандал. Ми всі переживали. Хвилювалися за тебе.

— Клер ішла на крок попереду.

— Як саме?

— Вона зв’язалася з Корі. З його організацією.

Не треба було говорити з Едді про ймовірну мотивацію Клер. Можливо, вона працювала з Корі, аби він дав Майї спокій. Можливо, Корі, який міг бути чарівним і переконливим, запевнив її, що допомогти йому подолати родину Буркетт буде чесно й справедливо. Зрештою, це не мало значення.

— Клер збирала брудну білизну Буркеттів, — сказала вона. — Щоб допомогти організації Корі вивести їх на чисту воду.

— Думаєш, це її і вбило?

Майя подивилася на дочку. Уся команда Алекси зібралася навколо Лілі, охаючи та ахаючи. Вони по черзі фарбували її личко білим і зеленим, і навіть на цій відстані Майя відчувала радість малечі.

— Так.

— Я не розумію, — сказав Едді. — Чому Клер не сказала мені?

Майя не зводила очей з дітей, граючи роль мовчазної охоронниці. Вона відчувала на собі погляд Едді, але мовчала. Клер не сказала йому, бо хотіла вберегти його. Учинивши саме так, лишивши його невігласом, вона, цілком імовірно, урятувала йому життя. Клер любила чоловіка, дуже любила. Жан-П’єр був дурнуватою фантазією, яка зіпсувалася б у світлі реальності, наче кисле молоко. Клер, прагматична навіть у любові, бачила це, навіть якщо Майя, така імпульсивна у власному любовному житті, цього не розуміла. Клер любила Едді, любила Деніела та Алексу. Любила це життя, з днями футболу та розфарбованими обличчями в яскравому сонячному світлі.

— Ти нічого незвичного не пам’ятаєш, Едді? Нічого такого, що могло б сюди вписатися?

— Як я тобі вже говорив, вона запрацьовувалася допізна. Була неуважною. Я питав її, що не так, але вона не хотіла говорити, — його голос пом’якшав. — Вона наказала мені не хвилюватися.

Діти закінчили розфарбовувати обличчя й рушили до каруселі.

— Вона ніколи не згадувала чоловіка на ім’я Том Дуґласс?

Едді подумав.

— Ні. Хто він?

— Приватний детектив.

— Чому б вона до нього ходила?

— Бо Буркетти йому платили. Ти ніколи не чув, щоб вона говорила про Ендрю Буркетта?

Він насупився.

— Це брат Джо, той, що втопився?

— Так.

— Ні. Він тут до чого?

— Я поки не знаю. Але мені треба, щоб ти дещо зробив.

— Кажи.

— Подивися на все свіжим поглядом. На її записи щодо поїздок, на особисті документи, усі місця, де вона могла щось заховати. На все. Вона намагалася притиснути Буркеттів. Вона дізналася, що вони платили Тому Дуґлассу, і мені здається, що це призвело до значно серйозніших речей.

Едді кивнув.

— Добре.

Вони удвох стояли і дивилися, як Деніел підсадив Лілі на коника на каруселі, сам став з одного боку, Алекса з іншого. Лілі просто сяяла.

— Ти поглянь на них, — сказав Едді. — Просто…

Майя кивнула, говорити вона боялася. Едді сказав, що за нею йде смерть, але, можливо, усе було не так просто. Навколо неї родини бавилися з дітьми, сміялися, веселилися в сяйві цього начебто звичайного дня. Безтурботно, без страху, бо не розуміли. Бавилися, сміялись і почувалися так до біса безпечно. Вони не усвідомлювали, наскільки все це скороминуще. Війна була від них далеко — так вони думали. Не просто на іншому континенті — в іншому світі. Вона не могла їх торкнутися.

Але тут вони помилялися.

Вона вже торкнулась одного з них, якщо точніше — Клер, і в цьому Майїна вина. Те, що вона зробила в гелікоптері над Аль Каїмом, збудило відлуння, реверберацію, наче ті звуки, що ніколи її не полишать, і врешті-решт це відлуння дійшло до її сестри.

Правда була такою очевидною й такою болісною. Якби Майя не зробила тих помилок у вертольоті, Клер досі була б жива. Вона стояла б тут, переповнена красою й сміхом своїх дітей. Майя була винна в тому, що її тут не було. Клер тут не було, і десь за щасливими посмішками Деніела та Алекси сховався сум, який завжди переслідуватиме їх.

Лілі покрутила головою, роздивилася навколо. Помітила матір і помахала їй рукою. Майя ковтнула слину й помахала їй у відповідь. Деніел та Алекса помахами рук запрошували тітку приєднатися до них.

— Майя? — промовив Едді.

Вона не відповіла.

— Іди до них.

Майя похитала головою.

— Ти зараз не на посту, — сказав він, надто наблизившись до її думок. — Іди й насолоджуйся часом, проведеним із дочкою.

Але ж Едді не розумів. Майї тут не було місця. Вона тут чужинка, не в свій тарілці — навіть якщо це, за іронією долі, саме те життя, яке вона захищала, ризикуючи всім. Так, це воно, саме тут. Цієї миті. І все одно вона не могла перетнути межу й стати його частиною, чи не так? Можливо, це певна укладена угода. Ти можеш брати в цьому участь або ж захищати, але не те й інше водночас. Майїні брати по зброї зрозуміли б. Хтось із них змусив би себе перейти на інший бік. Вони б посміхалися, пішли б на карусель, купували б футболки, але щось лишилося б у їхніх очах, щось таке, що неможливо повністю відпустити, воно б змушувало постійно оглядати периметр, шукаючи потенційну загрозу.

Це хоч колись минеться?

Можливо. Але не зараз. Тож Майя залишилася спостерігати, мовчазна охоронниця.

— Ти йди, — сказала вона.

Едді обдумав її пропозицію.

— Ні, мені і тут із тобою добре.

Вони спостерігали за дітьми удвох.

— Майє?