Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 48)
Майя насупилася.
— Ті психокурси, — сказала вона, — вони себе виправдовують.
— Не знаю, чого ти так боїшся.
— Боюся змарнувати час. Гаразд, Шейне, забудь про зомбі. Давай свою теорію. Як би ти підробив свою смерть, якщо б ти був Джо?
Шейн і далі смикав губу. Майя боялася, що з неї піде кров.
— Ось як я
— Ого, — сказала вона.
— Дай договорити, але без «міг би», якщо ти не проти. Я, Джо, усе влаштував би. Зробив би капсули з кров’ю, чи щось таке, щоб усе виглядало достовірно. Це Джо любив те місце в парку, так? Він знав, що там з освітленням. Знав, що буде так темно, що ти не зможеш чітко побачити, що відбувається. Подумай. Ти справді віриш, що ті двоє опинилися там випадково? Тобі це не видалося дивним?
— Чекай, так це для тебе дивне?
— Уся ця історія з пограбуванням… — Шейн похитав головою. — Мені вона завжди видавалася маячнею.
Майя сиділа мовчки. Кірс уже довів, що тема з пограбуванням — нісенітниця, коли балістична експертиза показала, що Джо та Клер застрелили з однієї зброї. Вочевидь, Шейн цього не знав.
— Припустімо, усе було розіграно, — сказав він, явно прихильний до цієї теорії змови. — Припустімо, двох хуліганів найняли, щоб вони стріляли холостими й інсценували смерть Джо.
— Шейне?
— Що?
— Ти ж розумієш, наскільки божевільно це звучить?
Він і далі посмикував нижню губу.
— Копи теж були там, пам’ятаєш? Люди бачили мертве тіло.
— Гаразд, розберемо все по черзі. По-перше, люди, які бачили тіло. Звісно. Якби ти була єдиним свідком, цього було б мало. Тож Джо лежить там, укритий штучною кров’ю. У темряві. Його бачить кілька людей. Не те, щоб вони мацали його пульс…
Майя похитала головою.
— Ти жартуєш?
— Ти вбачаєш якісь прогалини в моїй теорії?
— З чого б мені почати? — протиставила Майя. — Як щодо копів?
Шейн розвів руками.
— Чи ти не сама мені сказала, що їм платять гроші?
— Тобто, Кірсу? Твоєму новому приятелю, який тобі так подобається і начебто дотримується правил?
— Я міг помилитися щодо нього. Це було б не вперше. Можливо, Кірс забезпечив собі чергування на той вечір, коли сталося вбивство. Якщо воно розігране, Джо знав, де й коли це буде. Тож Кірс улаштував собі зміну. Не знаю, може Буркетти ще й шефу чи капітану заплатили. Байдуже. Головне, що ім’я Кірса спливло і він опинився на місці злочину першим.
— Тобі треба записати для YouTube ролик про змови, Шейне. 911 теж до цього причетні?
— Я просто розмірковую про варіанти, Майє.
— Тоді скажемо так: у цьому брали участь усі. Хулігани, яких заарештував Кірс. Копи на місці злочину. Патологоанатом. Тобто, якщо Джо визнали мертвим, мав би бути розтин, так?
— Чекай, — сказав Шейн.
— Що?
— Хіба ти не сказала, що з довідкою про смерть були якісь проблеми?
— Бюрократичні затримки. І припини смикати себе за губу, будь ласка.
Шейн майже всміхнувся.
— У тому, що я кажу, є дірки, визнаю. Я можу попросити Кірса показати мені фото з розтину…
— Яких він тобі не дасть.
— Я можу бути доволі винахідливим.
— Не треба. Якщо вони вже так заморочилися, хто сказав, що вони і фото з розтину не підробили б?
— Твоя правда.
— Це був сарказм, — похитала головою Майя. — Він мертвий, Шейне. Джо мертвий.
— Або він з тебе знущається.
Майя якийсь час обдумувала це.
— Або ж, — сказала вона, — знущається хтось інший.
Розділ 18
День футболу скидався на день із ностальгічного американського фільму — занадто досконалий, занадто в стилі Нормана Роквелла.[36] щоб бути справжнім. Намети, ятки, ігри, атракціони. Сміх, підбадьорливі крики, свистки рефері, музика. Закусочні на колесах продавали бургери, ковбаски, морозиво і тако. Можна купити що завгодно в зелено-білих кольорах міста: футболки, кепки, худі, поло, наліпки, пляшки для води, горнятка для кави, ланцюжки для ключів, складані стільці. Навіть батут та надувні гірки зелено-білі.
Кожен клас мав свою ятку. Дівчата-семикласниці малювали охочим тимчасові тату. Хлопці-восьмикласники принесли ручний радар і натягнули сітку для можливості виміряти швидкість свого удару. Дівчата-шестикласниці поставили ятку, де можна було розмалювати собі обличчя.
Саме там Майя з Лілі знайшли Алексу.
Коли вона їх помітила, кинула свого пензлика й побігла до них із криком:
— Лілі! Гей!
Лілі, яка трималася за материну руку, відпустила її. Захихотіла, прикрила рота крихітними ручками й затремтіла від того поєднання нетерплячки та радості, що доступне лише малечі. Тремтіння та хихотіння дедалі зростали, поки кузина Лілі мчала до них, і зрештою переросли у вереск і сміх, коли Алекса відірвала маленьку від землі.
Майя, лише глядач у цій сцені, стояла й посміхалася.
— Лілі! Тітко Майє!
Це був Деніел, він теж поспішав до них. За сином ішов Едді, на його обличчі сяяла посмішка. Усе це видавалося Майї таким нереальним, мало не безсоромним, зважаючи на її особистий хаос, але все було в порядку. Світ повен ліній та парканів. І понад усе на світі Майя воліла, щоб ці троє дітей залишалися з правильного боку.
Деніел швиденько цьомнув тітку в шоку й переніс увагу на Лілі. Він забрав її в сестри й підняв високо в повітря. Звук сміху Лілі, звук чистої, щирої невинності зупинив Майю. Вона задумалася: коли востаннє вона чула подібне від доньки?
— Можна взяти її на атракціони, тітко Майє? — спитала Алекса.
— Ми обережно, — додав Деніел.
Едді підійшов до Майї.
— Звісно, — сказала жінка. — Вам потрібні гроші?
— У нас є, — відповів племінник, і вони пішли.
Майя легенько всміхнулась Едді. Її колишній зять сьогодні виглядав краще, чисто виголений, з ясними очима. Він поцілував її в шоку — алкоголем не пахло. Майя перевела погляд на трьох дітей, що віддалялися від них. Деніел зняв Лілі з рук, і тепер вона йшла між ними з Алексою, тримаючись за нього правою рукою, а за неї — лівою.
— Чудовий день, — сказав Едді.
Майя кивнула. Справді, чудовий. Сонце сяяло, наче за вказівкою режисера. Перед нею теплою ковдрою розгорталась американська мрія, і жінку охопило непереборне відчуття, що їй тут не місце, що сама її присутність темною хмарою затуляє це сяюче світло.
— Едді?
Він прикрив очі долонею від сонця й розвернувся до неї.
— Клер тобі не зраджувала.