Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 5)
— Ви доволі точно описали нападників, — Кірс почав зачитувати з записника. — Один чоловік — шести футів зростом. Другий, за вашими підрахунками, — приблизно п’ять футів і вісім дюймів.[4] На одному був чорний светр із капюшоном, джинси та червоні кеди «Converse». Другий убраний у блакитну футболку без логотипів, мав бежевий наплічник та чорні кросівки, хоча марку ви назвати не змогли.
— Саме так.
— Чоловік у червоних конверсах, це він стріляв у вашого чоловіка.
— Так.
— А ви втекли.
Майя змовчала.
— Згідно з вашою заявою, він хотів вас пограбувати. Ви сказали, що Джо забарився віддати гаманець. Ваш чоловік носив дуже дорогий годинник, здається, «Hublot».
Її горло пересохло.
— Так, усе правильно.
— Чому він просто не віддав їм його?
— Гадаю… гадаю, він міг би…
— Але?
Вона похитала головою.
— Майє?
— Вам колись тицяли пістолетом в обличчя, детективе?
— Ні.
— Тоді ви, напевно, не зрозумієте.
— Не зрозумію чого?
— Дуло. Ця діра. Коли хтось наводить її на вас, коли хтось погрожує натиснути на спусковий гачок, її чорнота розростається, наче зараз проковтне. Буває, коли люди це бачать, вони застигають.
Тепер голос Кірса пом’якшав.
— І Джо… він був одним із таких людей?
— На одну мить.
— І це було надто довго?
— У цій ситуації — так.
Кілька довгих хвилин вони сиділи мовчки.
— Пістолет міг вистрелити випадково? — спитав Кірс.
— Сумніваюсь.
— Чому ви так кажете?
— Є дві причини. По-перше, це був револьвер. Ви щось про них знаєте?
— Небагато.
— У нього такий механізм, що треба або звести курок, або дуже сильно натиснути. Випадково тут не вистрелиш.
— Розумію. А друга причина?
— Більш очевидна, — відповіла Майя. — Він вистрелив ще двічі. Ви не випустите «випадково» три кулі.
Кірс кивнув і знову перевірив свої записи.
— Перша куля влучила в ліве плече вашого чоловіка. Другий удар припав на правий край ключиці.
Майя заплющила очі.
— З якої відстані стріляв чоловік?
— Десять футів.[5]
— Наш експерт сказав, що жоден із цих пострілів не був смертельним.
— Так, ви вже казали, — вимовила Майя.
— То що тоді сталось?
— Я спробувала підхопити його…
— Джо?
— Так, Джо, — обрубила вона. — Кого ж іще?
— Вибачте. І що сталось?
— Я… Джо впав на коліна.
— І саме тоді стрілець вистрелив утретє?
Майя не відповіла.
— Третій постріл, — повторив Кірс. — Той, що його вбив.
— Я вже вам сказала.
— Що сказали?
Майя підвела очі й зустрілася з ним поглядом.
— Я не бачила третього пострілу.
Кірс кивнув.
— Саме так, — дуже повільно вимовив він. — Бо тоді ви вже втікали.
Серце поривчасто билося в грудях. Звуки — постріли, дзижчання гелікоптера, крики агонії — одночасно накотилися на неї. Вона заплющила очі, кілька разів глибоко вдихнула, зберігаючи спокійний вираз обличчя.
— Майє?
— Так, я втекла. Гаразд? Двоє чоловіків зі зброєю. Я втекла. Втекла і лишила там свого чоловіка, а потім, не знаю, може, п’ять-десять секунд по тому, я почула постріл ззаду, і, так, тепер, зважаючи на все, що ви мені розповіли, я знаю, що, коли втекла, той самий стрілець приставив зброю до голови мого чоловіка, поки він стояв на колінах, і натиснув на гачок…
Вона зупинилася.
— Ніхто вас не звинувачує, Майє.
— Я про це не питала, детективе, — процідила жінка крізь стиснені зуби. — Чого ви хочете?
Кірс погортав сторінки.
— Крім дуже деталізованого опису злочинців, ви змогли нам розповісти, що той із них, який був у червоних конверсах, мав при собі «Smith&Wesson 686», а його партнер озброєний пістолетом «Beretta М9», — Кірс подивився вгору. — Це вражає. Так просто впізнавати зброю…
— Це частина моєї освіти.