Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 4)

— Але завтра ви повертаєтеся на роботу, та й узагалі — коли час може бути слушним?

— Чітко завважили. Чим можу допомогти, детективе?

— Нічого, якщо я присяду?

Майя вказала на канапу в кабінеті. На думку спало дещо моторошне: цю зустріч — насправді, кожну зустріч, яка відбуватиметься в цій кімнаті, — тепер записуватиме прихована камера для няньки. Справді дивно про це думати. Звісно, вона могла б вручну вмикати й вимикати її, але хто пам'ятатиме й виконуватиме щодня таку дрібницю? Цікаво, чи записує камера звук. Можна запитати Ейлін, чи почекати й подивитися запис.

— А тут непогано, — промовив Кірс.

— Так, ви вже казали це, коли заходили.

— У якому році зведено дім?

— У тисяча дев’ятсот двадцятих.

— Родина вашого покійного чоловіка. Дім належить їм, так?

— Так.

Кірс сів. Майя залишилася стояти.

— То чим можу допомогти, детективе?

— Просто повторний контроль, таке.

— Повторний контроль?

— Зачекайте хвилинку, добре? — Кірс гадав, що йому вдалося чарівно посміхнутися, а насправді просто скривив рота. Майя не купилася. — Де ж він?

Він пошарудів у внутрішній кишені піджака й витягнув обтріпаний записник.

— Ви не проти, якщо ми пройдемося справою ще раз?

Майя не знала, що про нього думати. Мабуть, Кірс домагався саме цього.

— А що ви хочете знати?

— Почнемо спочатку, гаразд?

Вона сіла й розвела руками, наче говорила: «Вперед».

— Чому ви з Джо зустрілись у Центральному парку?

— Він мене попросив.

— По телефону, так?

— Так.

— Це не було незвично?

— Ми там уже зустрічалися.

— Коли?

— Не знаю. Неодноразово. Я вже казала. Мені подобається ця частина парку. Зазвичай ми розстеляли там ковдру, обідали на станції для човнів… — вона опанувала себе, зупинилась, ковтнула слину. — Це просто приємне місце, ось і все.

— Упродовж дня — звісно. Але ж уночі це доволі-таки глухе місце, чи не так?

— Ми завжди там почувалися спокійно.

Детектив посміхнувся до неї.

— Даю руку на відсіч, вам у більшості місць спокійно.

— Тобто?

— Якщо побувати там, де побували ви, я маю на увазі всі ті небезпечні місця, парк високого щабля в цьому переліку не займе, — Кірс кашлянув у кулак. — Тож чоловік подзвонив вам, сказав: «Давай там зустрінемось», і ви так і зробили.

— Саме так.

— Окрім того, що… — Кірс глянув у записник, лизнув палець, заходився перегортати сторінки. — Він вам не телефонував.

Він підвів на неї очі.

— Перепрошую?

— Ви сказали, що Джо вам подзвонив і сказав із ним там зустрітись.

— Ні, це сказали ви. Я сказала, що він запропонував зустрітися там по телефону.

— Але потім я запитав, чи він вам дзвонив, і ви сказали: «Саме так».

— Не треба марнослів’я, детективе. Ви маєте записи дзвінків тієї ночі, правда ж?

— Так, є.

— І серед записів є дзвінок між мною та моїм чоловіком?

— Є.

— Я не пам’ятаю, чи він мені дзвонив, чи я йому. Але Джо запропонував зустрітися на нашому улюбленому місці в парку. Це могла б зробити і я, не бачу в цьому нічого такого. Насправді, я б і запропонувала, якби він не сказав першим.

— Хтось може підтвердити, що ви з Джо часто там бачились?

— Не думаю. І не бачу, як це стосується справи.

Кірс нещиро посміхнувся.

— Я теж, тож рушаймо далі.

Майя схрестила ноги й чекала.

— Ви описали двох чоловіків, які підійшли до вас із західного боку, правильно?

— Так.

— На них були лижні маски?

Вона вже десятки разів це відбувала.

— Так.

— Чорні лижні маски, я маю рацію?

— Маєте.

— І ви казали, що один із них був близько шести футів зросту. Який зріст у вас, місіс Буркетт?

Майя мало не обірвала його тим, що до неї слід звертатися «капітан» — вона ненавиділа всі ці «місіс», але звання вже недоречне.

— Будь ласка, кличте мене Майєю. І мій зріст, власне, саме близько шести футів.

— Тож один із чоловіків був вашого зросту.

Майя намагалася не закочувати очі.

— Ну, так.