Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 3)

— Родина Ізабелли пов’язана з родиною Джо. Її мати була нянькою Джо. Її брат — їхній садівник.

— Серйозно?

Майя знизала плечима.

— Багатії.

— Вони зовсім інші.

— Це так.

— То ти їй довіряєш?

— Кому — Ізабеллі?

— Так.

Майя знов знизала плечима.

— Ти ж мене знаєш.

— Знаю.

Ейлін спочатку потоваришувала з Клер — їх поселили в одній кімнаті в гуртожитку коледжу Вассар[1] на першому курсі, однак усі три жінки швидко зблизились.

— Ти нікому не довіряєш. Майє.

— Я б так не сказала.

— Гаразд. А коли йдеться про твою дитину?

— Коли йдеться про мою дитину… — промовила Майя. — Гаразд, згодна. Нікому.

Ейлін посміхнулася.

— Тому я й даю тобі це. Знаєш, не думаю, що ти що-небудь побачиш. Ізабелла, здається, чудова людина.

— Але краще поберегтися?

— Саме так. Ти не уявляєш, наскільки спокійніше мені стало, коли я почала лишати Кайла та Міссі на няньку з цим.

Майя запитала себе, чи використовувала Ейлін цей прилад лише з нянькою, чи на його основі вибудувала справу ще проти когось, однак вирішила поки що притримати цю думку при собі.

— У тебе на комп’ютері є SD-порт? — запитала Ейлін.

— Точно не знаю.

— Байдуже. Я принесла тобі прилад, який під’єднується через USB до лептопа чи комп’ютера. Справді, простіше не буває. Увечері виймаєш SD-картку з рамки — вона ось тут, бачиш?

Майя кивнула.

— Тоді вставляєш її в прилад. На екрані з’являється відео. Картка на тридцять два гігабайти, її легко вистачить на кілька днів. Рамка обладнана детектором руху, тож у порожній кімнаті відео записуватися не буде.

Майя не втрималась і посміхнулася.

— Ти тільки поглянь на себе.

— Що? Тебе бентежить зміна наших ролей?

— Є трохи. Я мала б сама про це подумати.

— І дивно, що не подумала.

Майя глянула вниз, зустрілась очима з подругою. Ейлін мала приблизно зо п’ять футів і два дюйми[2] зросту, Майя — майже шість футів,[3] однак військова постава робила її на вигляд дещо вищою.

— Ти хоч раз що-небудь помічала на записах своєї няньки?

— Маєш на увазі щось таке, чого мені не треба було бачити?

— Так.

— Ні, — відповіла Ейлін. — І я знаю, про що ти думаєш. Він не повернувся. І я його не засікла.

— Я тебе не засуджую.

— Анітрохи?

— Якою б я була подругою, якби трохи не засуджувала?

Ейлін підійшла й обхопила Майю руками. Та відповіла обіймами. Ейлін — це не одна з тих майже чужих людей, які прийшли на похорон. Зрештою, Майя вступила до Вассару через рік після Клер, і три жінки спокійно жили разом доти, доки Майя не пішла до школи армійської авіації у Форт Ракер в Алабамі. Ейлін і досі була її найближчим другом, як і Шейн.

— Ти ж знаєш, я тебе люблю.

Майя кивнула.

— Так, знаю.

— Точно не хочеш, щоб я лишилася?

— Тобі треба дбати про власну родину.

— Із цим все добре, — сказала Ейлін, указуючи великим пальцем на цифрову рамку. — Я за ними наглядаю.

— Смішно.

— Не дуже. Та я розумію, тобі потрібен спокій. Дзвони, як щось знадобиться. О, і не хвилюйся за вечерю — я вже замовила тобі китайську їжу у «Швидкому Огляді», доставлять за двадцять хвилин.

— Ти же знаєш, що я тебе люблю.

— Так, — промовила Ейлін, прямуючи до дверей. — Знаю.

Раптом вона зупинилась.

— Ого.

— Що таке?

— У тебе гості.

Розділ 2

«Гості» з’явились у приземкуватій кошлатій подобі детектива з відділу вбивств поліції Нью-Йорка Роджера Кірса. Кірс увійшов до будинку, намагаючись триматись якомога нахабніше, озирнувся довкола так, як це роблять копи, і сказав:

— А тут непогано.

Майя насупилася, навіть не приховуючи роздратованості.

Кірс скидався чимось на печерну людину. Кремезний та широкий, руки — закороткі для такого тіла. Обличчя виглядало зарослим навіть одразу ж після гоління. Кошлаті брови нагадували про останню стадію перетворення гусені, а волосся на тильному боці рук можна було завивати плойкою.

— Сподіваюся, ви не проти, що я заїхав.

— Чого б це я була проти? — сказала Майя. — О, справді, уся ця тема зі щойно-похованим-чоловіком.

Кірс удав, що розкаюється.

— Я розумію, можна було обрати більш слушний час.

— Та невже?