Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 45)
Майя підняла Лілі на руки.
— Ходімо, будеш спати зі мною.
Вона віднесла доньку до спальні, обережно поклала її на сторону ліжка, де спав Джо. Розклала подушки з краю ліжка, утворивши своєрідний бар’єр, і для перестрахування ще кілька поклала на підлогу на той випадок, якщо Лілі перекотиться через цю убогу барикаду. Майя вкрила її, підгорнула ковдру під підборіддям дочки й відчула один із тих раптових моментів, відомих усім батькам, коли тебе повністю захоплює любов до дитини, коли ти дивишся на неї з благоговінням, відчуваєш, як хвиля здіймається всередині, і так хочеться за неї триматися, але водночас любов і страх втратити цю маленьку людину лякають мало не до паралічу. І питаєш себе: як можна знову розслабитися, знаючи, наскільки небезпечний цей світ.
Лілі заплющила очі й заснула. Майя не поворухнулася, вдивлялась у личко своєї донечки, переконуючись, що та дихає рівно й глибоко. На щастя, зателенькав мобільний і порушив зачарування.
Майя сподівалася, що це Шейн з відповіддю щодо Тома Дуґласса, хоча він і попередив, що до ранку не зможе продивитися записи з його справи. Вона вхопила телефон і побачила на екрані ім’я Алекси, своєї небоги. Трохи запанікувавши, бо це ще одна людина, яку вона ніяк не могла втратити, Майя мерщій натиснула зелену кнопку.
— Усе гаразд?
— Ну… так, — сказала Алекса. — Чому б ні?
— Так, просто, — чорт, Майя мусила опанувати себе. — Як справи, мала? Потрібна допомога з домашнім завданням?
— Авжеж, якби була потрібна, хіба я тобі дзвонила б?
Майя розсміялась.
— Твоя правда.
— Завтра День футболу.
— Перепрошую?
— Це така фігня, яка проводиться в місті: усі класи грають у футбол, продаються всілякі сувеніри, стоїть надувна гірка, ярмарок і все таке. Тобто для малюків це весело.
— Гаразд.
— Я знаю, ти казала, що маєш справи, але я сподівалася, що, може, ви з Лілі прийдете.
— О.
— Тато з Деніелом теж будуть. Він грає о десятій, моя гра — об одинадцятій. Ми погуляємо з Лілі, зробимо їй тваринку з кульки, — містер Ронковіц, мій вчитель англійської, робить їх для всієї малечі, — покатаємося з гірки. Може бути весело. Ми за нею скучили.
Майя подивилася на Лілі, яка спала поряд із нею. Непереборне почуття знову охопило її.
— Тітко Майє?
Алекса з Деніелом — кузени Лілі, вона їх обожнює. Майя хотіла, насправді — потребувала того, щоб вони були важливою частиною її життя.
— Я рада, що Лілі вже спить, — сказала вона Алексі.
— Що?
— Бо якби я їй сказала, що завтра ми побачимося з її кузенами, вона би так стрибала, що вкласти її вже не вийшло б.
Алекса розсміялася.
— Чудово, то побачимося зранку? Свято на головній площі.
— Зрозуміло.
— О, і щоб ти знала: мій придуркуватий тренер теж там буде.
— Не переймайся. Здається, ми з ним порозумілися.
— Добраніч, тітко Майє.
— Добраніч, Алексо.
Ніч минула жахливо.
Атака звуків почалася, коли Майя вже балансувала на тонкій межі між свідомістю та сном. Гуркіт, крики, гвинти, постріли не вгамовувалися. Не зупинялися. Не відпускали. Вони тільки гучнішали й лишалися з нею. Майя була не в своєму ліжку, але й не поверталася туди. Це окремий світ між одним та іншим, і вона загубилась у ньому. Існували тільки темрява та гамір, цей невпинний, безкінечний гамір, наче якась дрібна істота залізла до неї в голову й тепер вищала там і дряпалася зсередини.
Від цього не було порятунку, не було жодної думки. Не було ні тут, ані тепер, ані вчора, ані сьогодні. Усе це повернеться згодом, а наразі — нічого, крім агонії звуків, які врізалися в її мозок, наче серп женця. Майя стиснула руками голову, сильно, ніби намагалася розчавити власний череп.
Було аж так погано.
Було так погано, що хотілося зробити що завгодно, аби
це припинилося. Це змушувало думати про те, щоб узяти пістолет і заглушити ці звуки, якби тільки знати, де ти, знати, що ти так близько до нічного столика, де в маленькому сейфі лежить зброя…
Майя не знала, скільки це тривало — кілька хвилин чи кілька годин. Здавалося, що без кінця. Час не мав значення, коли тебе душили звуки. Ти просто сідлаєш цю хвилю й намагаєшся не впасти.
Проте однієї миті в її звукове пекло увірвався новий звук, більш «звичайний». Схоже, йому знадобилося чимало часу, щоб дійти до неї й стати усвідомленим. Довелося поборотися з іншими оглушливими звуками, одним з яких, як Майя зрозуміла, випливаючи до свідомості, був її власний крик.
Дзвінок у двері. Тоді голос:
— Майє? Майє?
Шейн. Він загрюкав у двері.
— Майє?
Вона розплющила очі. Звуки не зникли, лише ніби принишкли, нагадуючи, що зараз вони, може, і затихли, але направду є завжди, завжди з нею. Майя знову подумала про те, що звуки не вмирають. Якщо ти кричиш у лісі й чуєш відлуння, воно поступово стає дедалі слабшим і слабшим, однак ніколи не зникає повністю. З її звуками було те саме.
Вони ніколи не полишали її повністю.
Майя подивилася праворуч, де спала Лілі.
Однак дівчинки на місці не було.
Майїна душа сховалась аж у п’яти.
— Лілі?
Стукіт та дзвінки припинилися. Майя підхопилася, звісила ноги з ліжка. Коли спробувала встати, кров ударила в голову так, що знову довелося сісти.
— Лілі? — знову покликала вона.
І почула, як внизу відчиняються двері.
— Майє?
Це був Шейн, він увійшов до будинку. Вона дала йому ключі, на випадок невідкладних ситуацій.
— Я нагорі, — Майя знову спробувала встати, цього разу вже вдало. — Лілі? Я не можу знайти Лілі!
Будинок аж здригнувся, коли Шейн побіг нагору, перестрибуючи через сходинки.
— Лілі!
— Вона зі мною, — промовив Шейн.
Він з’явився на порозі, несучи Лілі в правій руці. На Майю хвилею накотилося полегшення.
— Вона була на сходах, — сказав Шейн.
У Лілі було заплакане обличчя. Майя поквапилася до неї. Дівчинка миттю зіщулилась, і Майя зрозуміла, що її донечка, мабуть, прокинулася від материних криків.
Жінка призупинилася, змусила себе посміхнутися.
— Усе гаразд, сонечку.
Дівчинка зарилась обличчям у Шейнове плече.