Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 31)

— Ти ще ходиш до свого лікаря?

Майя не відповіла.

— Твоє життя змінилося, Майє. Твого чоловіка вбили. Ти стала цьому свідком. Тебе могли вбити. Ти тепер ростиш дитину сама. Якщо додати всі ці приводи для стресу до твого попереднього діагнозу…

— Що вам сказала Ізабелла?

— Нічого, — відповіла Джудіт і поклала руку Майї на плече. — Я могла б і сама тебе лікувати, але…

— Це не дуже хороша ідея.

— Саме так. Це було б неправильно. Мені краще дотримуватися своїх ролей пунктирної бабусі та чуйної свекрухи. Я хочу сказати, що в мене є колега. Насправді — подруга. Ми разом учились у Стенфорді. Я впевнена, що психіатри асоціації ветеранів дуже компетентні, але ця жінка — найкраща.

— Джудіт?

— Так?

— Зі мною все гаразд.

Пролунав голос:

— Мамо?

Джудіт розвернулася. То була Керолайн, її дочка та сестра Джо. Жінки мали подібність між собою, було помітно, що це мати й дочка, та все ж Джудіт завжди виглядала сильною й рішучою, а от Керолайн завжди здавалася непевною.

— Привіт, Майє.

— Керолайн.

Ще поцілунки в щічку.

— Гізер чекає на нас у бібліотеці, — сказала Керолайн. — Ніл уже там.

Обличчя Джудіт спохмурніло.

— Тоді ходімо.

Джудіт стала між Керолайн та Майєю, щоб обидві взяли її під руки. Вони мовчки пройшли через величезне фойє, повз бальну залу. Над каміном висів портрет Джозефа Ті Буркетта-старшого. Джудіт зупинилася, коротку мить вдивлялася в картину.

— Джо був такий схожий на батька, — сказала вона.

— Справді, — погодилася Майя.

— Ще одна наша спільна риса, — промовила Джудіт із тінню посмішки. — Здається, однаковий смак до чоловіків.

— Так, високі, темні й вродливі, — сказала Майя. — Не певна, що тут ми сильно відрізняємося від інших.

Джудіт це сподобалося.

— Твоя правда.

Керолайн прочинила подвійні двері й вони увійшли до бібліотеки. Може, тому що Майя щойно бачила дівчаток у костюмах, а може, тому що вони з Лілі нещодавно дивилися «Красуню і Чудовисько», бібліотека нагадала їй бібліотеку Чудовиська. Кімната заввишки два поверхи, із вбудованими полицями темного дубу від підлоги до стелі. На підлозі лежали вишиті східні килими. Зі стелі звисала люстра. Дві пересувні драбини були розміщені на чавунних рейках. Великий старовинний глобус розбирався, відкриваючи кришталевий графин із коньяком. Ніл, ще один, живий, брат Джо, уже пригощався.

— Привіт, Майє.

Ще поцілунки, тепер незграбніші. У Нілі все було незграбне. Він був таким собі грушоподібним хлопцем, який виглядав неохайно навіть у найретельніше пошитому костюмі.

— Хочеш?

Він махнув рукою на графин.

— Ні, дякую, — сказала Майя.

— Точно?

Джудіт стиснула губи.

— Зараз дев’ята ранку, Ніле.

— А десь — п’ята вечора. Так же зазвичай кажуть? — він розсміявся. Ніхто не приєднався до нього. — До того ж не щодня чуєш, як читають заповіт твого брата.

Джудіт відвернулася від нього. Ніл — наймолодший із дітей Буркеттів. Джо був первістком, за рік народився Ендрю, який «помер у морі» — саме так завжди казала родина. Тоді була Керолайн і, нарешті, Ніл. Дивно, що зараз саме він керував родинною справою. Джозеф-старший, не схильний до сентиментальності, коли йшлося про гроші, поставив його керувати старшими дітьми.

Джо відмахнувся від цього.

«Ніл безжальний, — сказав він якось Майї. — Тато завжди любив безжальних».

— Може, сядемо? — запропонувала Керолайн.

Майя глянула на крісла — розкішні, кольору бургунді, і на мить повернулася до свого сну. Вона наче бачила Джо в тому смокінгу, ноги перехрещені, манжети загорнуті, дивиться в інший бік, недосяжний.

— Де Гізер? — запитала Джудіт.

— Я тут.

Усі розвернулися до дверей на голос. Гізер Гавел останні десять років була родинним юристом. А до цього на Буркеттів працював її батько, Чарльз Гавел третій. До нього пост займав її дідусь, Чарльз Гавел другий.

Про першого Чарльза Гавела Майя нічого не знала.

— Гаразд, — сказала Джудіт. — Почнемо.

Дивно, як легко Джудіт переходила від теплої матері до професіонального мозкоправа, а звідти, як зараз, — до сухого традиційного матріарха з ледве чутним британським акцентом.

Усі сіли на свої місця, однак Гізер Гавел лишилася стояти. Джудіт поглянула на неї через плече.

— Щось не так?

— Боюся, що це правда.

Гізер Гавел належала до юристів, які випромінюють упевненість та компетентність. Таких хочеться мати на своєму боці. Майя познайомилася з нею одразу після того, як Джо запропонував їй руку та серце. Гізер покликала її саме до цієї кімнати й виклала на стіл шлюбний договір. Тоном, який не терпів нарікань, однак і не позбавленим тепла, вона сказала Майї: «Підписання цього документа не обговорюється».

І тепер Гізер Гавел уперше виглядала дещо розгубленою, перебувала, вочевидь, поза зоною комфорту.

— Гізер, — сказала Джудіт. Юристка повернулася до неї. — Що відбувається?

— Боюся, доведеться відкласти зачитування останньої волі та заповіту.

Джудіт подивилася на Керолайн. Нічого. Тоді на Майю. Майя стояла й не ворушилася. Джудіт знову повернулася до Гізер.

— Ви можете пояснити чому?

— Є певний протокол, якого треба дотримуватися.

— Який саме протокол?

— Нема підстав для хвилювання, Джудіт.

Джудіт така відповідь не сподобалася.

— Хіба схоже, що мною треба опікуватися?

— Ні, не схоже.

— То чому ми не можемо прочитати заповіт Джо?

— Справа не в тому, що ми не можемо його прочитати, — промовила Гізер, зважуючи кожне слово перед тим, як відпустити його з вуст.

— Але?