Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 33)
— Гадаю, йому було надто боляче. Вони були дуже близькі, — Керолайн зупинилася. — Прошу, Майє, зрозумій мене правильно. Джо та Ендрю обоє любили мене, а Ніл… що ж, Ніл — набридливий менший брат, якого вони просто терпіли. Але насправді їх завжди було двоє, Джо та Ендрю. Вони вчилися в одній школі, коли Ендрю помер, ти про це знала?
Майя кивнула.
— Академія Франкліна Біддла, поблизу Філадельфії. Вони жили в одному гуртожитку, грали в одній футбольній команді. У нас був величезний будинок, однак Джо та Ендрю хотіли мати спільну спальню.
— Майє?
Вона повернулася до Керолайн.
— Що думаєш про сьогодні? Про це… відтермінування?
— Не знаю.
— Жодних ідей?
— Ваша юристка сказала, що це бюрократична плутанина.
— І ти їй повірила?
Майя знизала плечима.
— Я служила у війську. Бюрократичні проблеми — це практично норма.
Керолайн опустила очі.
— Що? — спитала Майя.
— Ти його бачила?
— Кого?
— Джо, — сказала Керолайн.
Майя відчула, як усе тіло заклякло.
— Ти про що?
— Його тіло, — м’яко сказала Керолайн. — Перед похованням. Ти бачила тіло Джо?
Майя повільно похитала головою.
— Ні.
Керолайн підвела на неї погляд.
— Тобі це не здається дивним?
— Труна була закрита.
— Це ти так вирішила?
— Ні.
— А хто?
— Припускаю, твоя мати.
Керолайн кивнула, наче це щось пояснювало.
— Я просила дозволити мені його побачити.
Забудьте про мир та спокій — тиша цієї місцини ставала задушливою. Майя намагалася дихати глибоко й рівно. У цій тиші, в усіх видах тиші було щось таке, що вона цінувала і водночас боялася.
— Ти чимало мертвих людей бачила, так, Майє?
— Я не розумію, куди ти хилиш.
— Коли солдати помирають, чому так важливо повернути тіла додому?
Тепер Керолайн її дратувала.
— Бо ми нікого не залишаємо просто так.
— Так, я чула. Але чому? Я чула, як ти говорила, що це з поваги до покійних і таке інше, але мені здається, ніби тут є ще дещо. Солдат загинув. Ви більше нічого не можете для нього зробити — чи для неї, я не хотіла видатись сексисткою. Ви повертаєте тіло додому не заради померлого, а заради його рідних, так? Його близькі вдома, вони мають побачити загиблого. Їм потрібне тіло. Потрібно поставити крапку.
Майя була не в настрої з цим розбиратися.
— До чого ти ведеш?
— Я не просто хотіла побачити Джо. Я
— Наче що?
— Наче цього могло і не статися. Наче людина досі може бути жива. Вона приходить уві сні.
— Мертві уві сні теж приходять.
— О, це я знаю. Але без завершення це зовсім інакше. Коли Ендрю забрало море…
Знову ці тупі вирази.
— …я теж не бачила його тіла.
Майю це здивувало.
— Чекай, а чому? Тіло ж знайшли, так?
— Так мені сказали.
— А ти не віриш?
Керолайн знизала плечима.
— Я була зовсім юна. Тіло мені не показували. Знову закрита труна. Майє, у мене бувають видіння про нього. Наяву, не уві сні. Досі бувають. Буває, мені сниться, що Ендрю не помирав, і я прокидаюсь, а він стоїть там, у футбольних воротах, посміхається й ловить м’ячі. О, я знаю, що його нема. Я знаю, що він помер від нещасного випадку, але водночас і
Майя непорушно стояла.
— Тоді б знала. Цього разу я розуміла, що не можна повторювати цю помилку. Тому й попросила показати мені тіло Джо. Насправді — навіть благала. Мені було байдуже до того, чи він погано виглядає. Навпаки, це могло б навіть допомогти. Я мусила це зробити, щоб прийняти те, що його насправді більше нема, розумієш?
— І ти його так і не побачила?
Керолайн похитала головою.
— Мені не дозволили.
— Хто не дозволив?
Вона дивилася на сітку воріт.
— Двоє моїх братів. Загинули такими молодими. Знаєш, можливо, їм просто не пощастило. Таке буває. Але в обох випадках я не бачила тіл. Обох братів. Це наче… — вона розвернулась і подивилася Майї просто у вічі, — наче вони обоє можуть бути ще живі.
Майя не поворухнулася.
— Але це не так.
— Знаю, звучить, як божевілля…