Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 32)

— Але є певна затримка.

— І я знову питаю: чому?

— То все папери, — сказала Гізер.

— Що ви маєте на увазі?

— У нас… еммм… немає офіційної довідки про смерть.

Тиша.

— Він мертвий уже майже два тижні, — сказала Джудіт. — Ми його поховали.

«У закритій труні», — раптом згадала Майя.

Не вона це вирішувала. Дозволила родині Джо розбиратися з цим. Для неї це не мало значення. Смерть є смерть. Нехай вони вдаються до тих ритуалів, які хоч трохи втамують їхній біль. Звісно, закрита труна була цілком доречною, Джо застрелили в голову. Навіть після ретельної роботи бюро ритуальних послуг навряд чи на нього було б приємно дивитися.

Знову голос Джудіт:

— Гізер?

— Так, звісно, я знаю, тобто я була на похороні. Але для офіційного затвердження заповіту потрібна довідка про смерть як доказ. У нас випадок незвичайний. Один із моїх помічників зараз перевіряє законодавство щодо таких справ. Через те, що Джо… вбили, нам потрібне підтвердження від офіційних органів у поліції. Мене проінформували, що на підтвердження доказів знадобиться більше часу.

— Скільки?

— Не можу сказати точно, але сподіваюся, що не більше дня чи двох, тепер, коли ми цим зайнялися.

Уперше заговорив Ніл:

— Що ви маєте на увазі під доказами? Докази того, що Джо мертвий?

Гізер Гавел почала крутити на пальці обручку.

— Я поки не знаю всіх фактів, але перед тим, як затвердити заповіт, із цим… Назвемо це безладом, гаразд?.. З цим безладом треба розібратися. Задіяні мої найкращі люди. Я скоро вийду на зв’язок.

І поки всі ошелешено мовчали, Гізер Гавел швидко розвернулася й вийшла з кімнати.

Розділ 12

— Нічого страшного, — сказала Джудіт, ведучи Майю назад до фойє.

Майя не відповіла.

— Такі вже вони, юристи. Усе має бути тільки так, частково заради вашого захисту, а переважно — через оплачувані години, — вона спробувала посміхнутися, але не вийшло. — Я вірю, що це просто додаткова бюрократія через особливі умови нашої справи…

Її голос зблякнув, наче вона усвідомила, що говорить про Джо, а не просто про юридичну справу.

— Двоє синів, — промовила вона порожнім голосом.

— Мені прикро.

— Жодна мати не повинна ховати двох синів.

Майя взяла її за руку.

— Ні, — сказала вона. — Жодна мати не повинна.

— І молода жінка не повинна ховати сестру та чоловіка. «За тобою йде смерть, Майє…»

Може, і за Джудіт вона теж ішла.

Свекруха ще мить трималася за неї, потім відпустила.

— Прошу, Майє, будь на зв’язку.

— Звісно.

Вони вийшли надвір, на сонце. Чорний лімузин Джудіт чекав на неї. Водій тримав двері відчиненими.

— Привозь до нас Лілі.

— Привезу.

— І, будь ласка, владнай усе з Ізабеллою.

— Чим швидше я її побачу, — сказала Майя, — тим швидше ми зможемо лишити це непорозуміння позаду.

— Побачимо, що я зможу зробити.

Джудіт прослизнула на заднє сидіння, водій зачинив за нею двері. Майя стояла там, доки лімузин не зник із поля зору.

Підійшовши до свого авто, вона побачила, що на неї чекає Керолайн.

— У тебе є хвилинка поговорити? — поцікавилася Керолайн.

«Не зовсім», — подумала Майя. Їй не терпілося поїхати звідси. Потрібно побувати десь-інде. Якщо точніше — у двох місцях. Спочатку вона хотіла знову заїхати до будиночків слуг, можливо, здивувати Розу. Якщо це не спрацює, є інший план, як знайти Ізабеллу. По-друге, поїхати до «Шкіри й мережива» подивитися, як саме цей «клуб для джентльменів» міг бути пов’язаний з її покійною сестрою.

Керолайн поклала долоню на руку Майї.

— Будь ласка?

— Добре.

— Але не тут, — поки Керолайн це говорила, у неї бігали очі. — Може, прогуляємося?

Майя подавила зітхання. Керолайн попростувала кам’яною доріжкою. Її песик Ласло, гаванська болонка, потрусив за нею. Пес був не на повідку, але справді: якщо вся ця земля — твоя власність, яка небезпека може чекати на Ласло там, куди він зайде? Майя запитала себе: як воно — зростати тут, у такому розкішному, прекрасному, спокійному місці, де все, на чому зупиняється око: трава, дерева, будівлі — усе належить тобі.

Керолайн звернула праворуч. Ласло не відходив від них.

— Мій батько зробив його для Джо та Ендрю, — посміхнулася Керолайн, дивлячись на футбольне поле. — Тенісний корт — для мене. Мені подобався теніс, чимало тренувалась. Батько дійшов до того, що виписав найкращого професіонала з Порт Вашингтона, щоб той давав мені приватні уроки. Але я ніколи цього не любила, розумієш? Тренувати можна що завгодно, та й хист у мене був. У старшій школі я постійно займала перші місця. Але для того, щоб перейти на наступний рівень, треба бути одержимим. Це не підробиш.

Майя кивнула, бо не знала, як іще відреагувати. Ласло йшов, висолопивши язика. Керолайн до чогось її підводила, і не варто було її підганяти. Треба просто мати терпіння.

— Але Джо та Ендрю, вони любили футбол. Обожнювали. Обоє чудово грали. Джо був бомбардиром, певна, ти про це знаєш. Ендрю — голкіпером. Важко сказати, скільки годин вони провели тут, поки Джо тренував удари, а Ендрю тренувався їх відбивати. Як думаєш, відстань від воріт до головного будинку десь чверть милі,[26] так?

— Десь так.

— Було чутно, як вони сміються, сміх котився пагорбами аж до вікон. Мама сиділа у вітальні й усміхалася.

Керолайн сама посміхнулась. Ніби посмішка її матері, але радше копія, не настільки магнетична чи могутня, як оригінал.

— Ти багато знаєш про мого брата Ендрю?

— Ні, — відповіла Майя.

— Джо про нього не говорив?

Звісно говорив. Джо відкрив їй страшну таємницю про смерть брата, і Майя не мала наміру ділитися нею з Керолайн, чи з будь-ким іншим.

«Усі думають, що мій брат упав з того човна…»

Вони з Джо були тоді на курорті, на островах Теркс і Кайкос. Лежали голі в ліжку, на спині, дивлячись у стелю. Очі Джо блищали у світлі місяця. Вікно відчинене, океанський бриз легенько лоскотав шкіру. Майя тоді взяла його за руку.

«Правда у тому, що Ендрю стрибнув сам…»

Майя сказала:

— Він про нього небагато говорив.