Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 15)
— Татко!
— Так, це татко. Він учора був тут?
Лілі тільки дивилась на неї.
— Учора, — сказала Майя, устала й підійшла до канапи. Сіла на те ж місце, де сидів «Джо» (називати його на ім’я виходило лише так, з лапками). — Татко вчора був тут?
Лілі не розуміла. Майя намагалася зберігати життєрадісність, щоб це було схоже на гру або просто веселощі, а не повний відчай, але чи то мова тіла зраджувала їй, чи маленька мала кращу інтуїцію, ніж Майя могла собі уявити.
— Мамо, стій.
Майя приліпила на обличчя велику осяйну посмішку, підхопила доньку на руки. Віднесла Лілі нагору, сміючись та пританцьовуючи, аж поки з обличчя дівчинки не зникли сліди неприємних моментів, пережитих унизу. Вона поклала доньку в ліжечко й увімкнула телевізор. «Нік молодший»[15] показував «Гупі та бульбашок», один з улюблених мультиків Лілі. Так, Майя присягалася не використовувати телевізор як няньку — всі батьки присягаються так не робити і завжди завершують провалом, — але це доволі вдала ідея, щоб на кілька хвилин відволікти дитину.
Майя поспішила до гардеробної Джо, однак перед дверима завагалася. Після його смерті вона навіть не заглядала туди. Надто рано. Але зараз, звісно, заморочуватися часу просто нема. Лілі не відривалася від екрану, тож Майя відчинила двері гардеробної й увімкнула там світло.
Джо любив одяг і дбав про нього так само, як Майя про свою зброю. Костюми охайно розвішані чітко на відстані трьох дюймів[16] один від одного. Сорочки викладені за кольорами. Штани рівненько висіли на вішаках, зачеплені за відвороти так, аби не згорталися, щоб не було заломів.
Джо любив купувати собі речі сам. Йому майже ніколи не подобався одяг, який Майя намагалася йому дарувати. Але один виняток був — саржева сорочка на ґудзиках кольору лісової зелені, яку вона замовила в компанії «Норвезькі настрої». Саме цю сорочку, якщо їй не зрадили очі — а могло і таке бути — «Джо» носив на тому відео. Вона добре знала, де він її тримав.
І її там не було.
Знову ані крику, ані стогону. Але тепер вона знала точно.
Хтось був у будинку. Хтось рився в гардеробній Джо.
За десять хвилин Майя спостерігала за єдиною людиною, яка могла б негайно відповісти на її запитання.
Ізабелла.
Нянька вчора була тут, вона доглядала Лілі, тож принаймні теоретично могла помітити щось незвичайне, скажімо — померлого чоловіка Майї, який нишпорить у своїх речах чи грається з дочкою.
З вікна спальні Майя дивилася, як Ізабелла прямує до будинку. Вона спробувала оцінити няню так, як зазвичай оцінювала ворога. Схоже, вона мала з собою лише сумочку, хоча всередині цілком могла бути справжня зброя. Ізабелла міцно за неї трималася, наче боялася, що її можуть забрати. Утім, вона завжди так носила сумочку. Загалом Ізабелла не відрізнялася теплотою, хіба що там, де це було найважливіше — з Лілі. Вона любила Джо любов’ю працівника, відданого своєму благодійнику, а Майю лише терпіла, як чужу людину. Таке іноді трапляється. Віддані працівники часто ставляться до чужинців з більшою підозрою й зарозумілістю, аніж їхні багаті роботодавці.
Може, Ізабелла сьогодні виглядає більш насторожено, ніж завжди?
Важко сказати. Нянька напружена в більшості випадків — неспокійні очі, заціпенілий вираз обличчя, закриті жести. Але сьогодні Ізабеллина напруженість зросла ще більше, чи, може, це гра розбурханої уяви затьмарювала Майї розум?
Ізабелла відчинила задні двері своїм ключем. Майя стояла на сходах нагорі й чекала.
— Місіс Буркетт?
Тиша.
— Місіс Буркетт?
— Спустимося за хвилину.
Майя вхопила пульт і вимкнула телевізор. Чекала протесту Лілі, але ж ні. Дівчинка почула голос Ізабелли, і тепер їй не терпілося спуститися до неї. Майя взяла дочку на руки й рушила сходами вниз.
Ізабелла стояла біля раковини, мила чашку з-під кави. Почула кроки й розвернулася. Знайшла очима Лілі, лише Лілі, й напружене, суворе обличчя розпливлось у посмішці. Хороша посмішка, подумала Майя, та чи не бракує їй звичного сяйва?
Годі.
Лілі потягнулася рученятами до Ізабелли. Та вимкнула воду, витерла руки рушником і рушила до них. Теж простягнула руки, заворкувала, жестами кличучи дівчинку до себе.
— Як справи, Ізабелло? — спитала Майя.
— Добре, місіс Буркетт, дякую.
Нянька знову потяглася до Лілі, і однієї миті Майя мало не смикнула доньку до себе. Ейлін питала її, чи довіряє вона цій жінці. Майя відповіла: настільки, наскільки взагалі можна довірити комусь власну дитину. Але тепер, після того, що вона бачила на прихованій камері…
Ізабелла вихопила Лілі з її рук, і Майя дозволила це зробити. Не сказавши більше ні слова, вона понесла дівчинку до кабінету і вони разом влаштувалися на канапі.
— Ізабелло?
Вона підвела очі, наче налякана. На обличчі застигла посмішка.
— Так, місіс Буркетт?
— Можна з тобою поговорити?
Лілі сиділа в неї на колінах.
— Зараз?
— Так, будь ласка, — сказала Майя. Власний голос зараз їй здався дивним. — Я хотіла б дещо тобі показати.
Ізабелла обережно посадила Лілі на подушку поряд себе. Дала їй картонну книжечку, встала й поправила спідницю. Повільно підійшла до Майї, немов чекала від неї удару.
— Так, місіс Буркетт?
— Тут хтось учора був?
— Не зовсім розумію, про що ви.
— Я про те, — Майя намагалася говорити якомога рівнішим голосом, — чи був хтось учора в цьому будинку, крім тебе та Лілі?
— Ні, місіс Буркетт, — обличчя Ізабелли знову заціпеніло. — Ви маєте на увазі когось конкретно?
— Будь-кого. Наприклад, може, Гектор заходив усередину?
— Ні, місіс Буркетт.
— То тут нікого не було?
— Нікого.
Майя глянула на комп’ютер, тоді знову на Ізабеллу.
— Ти взагалі виходила?
— Чи виходила я з дому?
— Так.
— Ми з Лілі ходили на майданчик. Ми щодня туди ходимо.
— То більше ти не виходила?
Ізабелла підвела очі, наче намагалася згадати.
— Ні, місіс Буркетт.
— Ти взагалі виходила з дому сама?
— Без Лілі?! — вона промовила це з різким видихом, наче таке припущення було найгіршою з образ, які взагалі можна уявити. — Ні, місіс Буркетт, звісно ж, ні.
— Ти лишала її саму?
— Я не розумію.
— Це просте запитання, Ізабелло.
— Я нічого не розумію, — сказала Ізабелла. — Чому ви мене розпитуєте? Вам не подобається, як я працюю?
— Я цього не казала.