Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 14)
Однак на записах із прихованої камери вона завжди посміхалася. Постійно була ідеальною нянькою — але ж погодьтесь, нікому так не вдається. Нікому. В усіх бувають погані моменти, правда ж?
Могла Ізабелла знати, що її знімає камера?
Лептоп Майї та читач SD-карток, який їй дала Ейлін, лежали в наплічнику. Вона доволі довго ходила зі своїм армійським рюкзаком — бежевий нейлон, чимало кишень, — але такі ж багато військових фетишистів замовляли онлайн, і це видавалося надто показушним. Джо купив їй кевларовий наплічник для лептопа фірми «Тиглі». Майї здавалося, що він забагато коштує, аж поки вона не побачила, скільки фанатів стилю мілітарі в Інтернеті платять за військові рюкзаки.
Вона взяла фоторамку, натиснула збоку кнопку, вийняла картку. Припустимо, Ізабелла все зрозуміла. Почати з того — хіба це так складно? Не зовсім. Якщо ти достатньо уважний, — як Ізабелла, — тобі може стати цікаво, чому роботодавець раптом купує нову рамку. Якщо ти достатньо уважний, — знову ж таки, як Ізабелла, — тобі може стати цікаво, чому ця рамка вперше з’являється на полиці наступного дня після того, як роботодавець поховала свого вбитого чоловіка.
Або, навіть якщо ти достатньо уважний, може і не стати. Хтозна?
Майя вставила картку в прилад і під’єднала його до USB-порту. Чому її це все настільки тривожить? Якщо підозри виправдаються, якщо Ізабелла зрозуміла, що в новій рамці більше, ніж просто колекція родинних фото, тоді, звісно ж, Майя побачить лише найкращу поведінку з її боку. Вона не настільки тупа, щоби зробити щось підозріле. Весь сенс цієї камери в тому, що вона
Вона натиснула кнопку «грати». Відео записувалося з детектором руху, тож почалося з того, що увійшла Ізабелла з кавою — звісно ж, у горнятку із захисною кришкою. У гарячої рідини не повинно бути жодних шансів потрапити на дитячу шкіру. Ізабелла підібрала з підлоги плюшевого жирафа Лілі й повернулася на кухню, а отже, вийшла з кадру.
— Мам…
Камера не записувала звук, тож Майя розвернулась і глянула на дочку, яка стояла на сходах. Тілом розлилося знайоме тепло. Вона могла цинічно ставитися до всього, що становило переважну частину процесу батьківства, але, коли дивишся на свою дитину і решта світу наче віддаляється, все, крім цього личка, перетворюється на декорацію для нього, стає далеким тлом — це почуття Майя цілком розуміла.
— Привіт, кицюню.
Майя десь читала, що словниковий запас дворічної дитини в середньому становить п’ятдесят слів. Це скидалося на правду. І слово
— Хочеш, щоб мама тобі почитала?
Лілі кивнула.
Майя знесла її вниз і посадила за столом на кухні. Відео досі грало. Майя твердо засвоїла одне: малеча любить повторення. Вони ще не надто готові до нового. Лілі мала цілу колекцію картонних книжечок. Майї подобалося, як велась оповідь у книжках Ф. Д. Істмена[14] на зразок «Ти моя мама?» чи «Риба без води», в обох були і страшні моменти, і закручені кінцівки. Лілі їх слухала (краще яка-небудь книжка, ніж ніякої), але вона завжди поверталася до віршиків та малюнків доктора Зюсса, і, справді, хто б міг її в цьому звинуватити?
Майя глянула на монітор, де відтворювалося відео з прихованої камери. На екрані Лілі з Ізабеллою сиділи на дивані. Ізабелла годувала Лілі крекером «Золота рибка», по одній штучці, наче давала смаколики цирковому тюленю. Майя вирішила скористатись ідеєю, взяла трохи крекерів з коробки й насипала на стіл. Лілі почала їсти їх по одній.
— Хочеш чогось іще?
Лілі похитала головою і вказала на книгу.
— Читай.
— Не «читай», а скажи: «Матусю, почитай, будь ласка…»
Майя зупинилась. Годі. Узяла книгу, розгорнула на першій сторінці, почала з однієї риби, двох риб, перегорнула сторінку. Вона саме дійшла до товстої риби в жовтому капелюсі, коли дещо на моніторі привернуло її увагу.
Майя перестала читати.
— Ще, — вимагала Лілі.
Майя схилилася до екрану.
Камера ввімкнулася знову, але щось затуляло зображення. Але ж як? Майя подумала, що це спина Ізабелли. Нянька могла стати просто перед рамкою, саме тому Майя нічого не бачила.
Ні.
Ізабелла не настільки висока. Так, вона могла затулити камеру головою, але спиною? Ніяк. До того ж видно колір. Учора Ізабелла була в червоній блузі, а ця сорочка — зелена.
Колір лісової зелені.
— Мамо?
— Хвилинку, люба.
Хто б це не був, він відійшов від рамки й перестав затуляти огляд. Тепер Майя бачила канапу. Лілі сиділа на ній сама. Тримала в руках саме цю книгу, гортала сторінки, вдавала, ніби читає.
Майя чекала.
Ліворуч, з боку кухні, хтось з’явився. Не Ізабелла.
Це був чоловік.
Принаймні здавалося, що це чоловік. Він досі стояв близько до камери, під таким кутом, що обличчя не було видно. На мить Майя подумала, що це Гектор; може, зробив перерву, зайшов випити води, чи щось таке… але Гектор був одягнений у робочий комбінезон і толстовку. А на цьому були сині джинси й зелена…
…зелена лісова…
сорочка…
На екрані Лілі підвела голову до «можливо-чоловіка». Коли вона широко йому всміхнулась, Майя відчула, як кам’яніє в грудях серце. Її дочка не любила незнайомців. Тож хто б це не був, хто б не носив цю знайому зелену сорочку…
Чоловік підійшов до канапи. Тепер він стояв спиною до камери, затуляючи дівчинку від Майї. Вона відчула укол паніки, спершу нахилилася праворуч, потім ліворуч, наче можливо оминути поглядом того чоловіка й переконатися, що Лілі й досі там, на канапі, разом із книжкою доктора Зюсса. Здавалося, їй загрожує небезпека, принаймні поки Майя не бачить її і не наглядає за нею. Звісно ж, Майя усвідомлювала, що це маячня. Вона переглядала те, що вже відбулося, а не пряму трансляцію, і її дочка, власне, сиділа поряд, здорова й виглядала щасливою, принаймні до того моменту, коли її матуся замовкла й почала витріщатися в екран комп’ютера.
— Мамо?
— Хвилинку, сонечку, гаразд?
Чоловік у знайомих синіх джинсах та сорочці кольору «зелений лісовий» — саме так він завжди про неї говорив, не зелена, не темно-зелена, не яскраво-зелена, а кольору «зелений лісовий» — вочевидь, не зашкодив її доньці, не викрав, нічого такого, тож тривога, відчута Майєю, видавалася непроханою і значно перебільшеною.
Чоловік на екрані відійшов убік.
Майя знову бачила Лілі. Їй здавалося, що страх повинен зникнути. Але все полетіло шкереберть. Чоловік розвернувся й сів на канапу поряд з Лілі. Подивився в камеру й посміхнувся.
Майя змогла не закричати.
Майя завжди зберігала холоднокровність у бою, завжди знаходила в собі щось таке, що допомагало пульсу залишатися рівним і не давало вибухам адреналіну паралізувати її, і тепер вона намагалася знайти цю рівновагу. Знайоме вбрання, сині джинси, особливо зелена сорочка — все це підводило її до можливості (тобто «неможливості») того, що постало зараз перед її очима. І вона не закричала. Не застогнала.
Натомість раптова скам’янілість поширилася грудьми й заважала дихати. Венами потік холод. Губи ледь помітно затремтіли.
Майя дивилась, як на комп’ютерному моніторі Лілі залізає на коліна її покійного чоловіка.
Розділ 6
Відео тривало недовго.
Лілі ледве встигла залізти на коліна «Джо», як він устав і виніс її з поля зору. Запис зупинився за півхвилини до того, як детектор руху вимкнув приховану камеру.
І все.
Коли камера ввімкнулася наступного разу, Ізабелла та Лілі зайшли з кухні й сіли бавитись, так само, як і безліч разів до того. Майя перемотала запис уперед, але решта дня минула так само, як і інші. Ізабелла та Лілі. Жодних мертвих чоловіків, нікого більше.
Вона відмотала назад і прокрутила відео вдруге, тоді втретє.
— Книжка!
Лілі втрачала терпіння. Майя повернулася до дочки й замислилася, як саме її запитати.
— Люба, — повільно вимовила вона. — Ти бачила татка?
— Татка?
— Так, Лілі. Ти бачила татка?
Лілі раптом спохмурніла.
— А де татко?
Майя не хотіла засмучувати дочку, але, знову ж, поворот серйозний. Що тут робити? Майя не знала, як обійтися без цього, тож увімкнула відео ще раз і показала Лілі. Та зачаровано дивилася. Коли увійшов Джо, вона радісно заверещала:
— Татко!
— Так, — сказала Майя, відганяючи різкий біль, викликаний ентузіазмом дочки. — Ти бачила татка?
Дівчинка показала на екран.