Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 9)

РОЗДІЛ 5

На Мегері, здавалося, все було спалено на попіл. Однак, пристосовуючись до нових умов, під товщею попелу корчилися в агонії незліченні організми — продукт радіаційних мутацій. Ділилися, розмножувалися брунькуванням, злучалися, проростали, вилуплювалися з коконів, гинули — і знову відроджувалися. Цього року сезон жовтої радіації видався особливо лютим, але програма сезонної еволюції йшла своїм ладом: то там, то тут назовні почали виповзати істоти цілком іншого типу, ніж колишні мешканці планети. Дрібні, закуті в конусний панцир, вони моторно снували на змієподібному черевному м’язі, відшукуючи шматочки мінералів — єдину їхню їжу.

Думка, що поволі визрівала після розмови з доньєю Декамповерде, тепер разом вихлюпнулася з підсвідомості й заполонила мене цілком. Чому Масграйв не захотів розмовляти зі мною? А раптом убивство — непомітно для себе я прийняв це визначення — вчинила людина! Жахливе припущення, неприпустиме, а тому, може, ніким і не перевірене.

Всю ніч я боровся з дикою думкою, переконуючи себе, що вбивство — подія для людства надзвичайна, виняткова. Під ранок, змучений сумнівами й докорами сумління, я зрозумів, що просто так думки, як і нав’язливу мелодію, з голови не викинеш. Щоб переконати себе, можливий лише один шлях — досконально вивчити всіх учасників Тринадцятої гіперкосмічної і з’ясувати їхні стосунки між собою. Хтозна, чи не було у когось приводу бажати загибелі Фелікса Бурцена й Аніти Декамповерде? Якщо ні, то всі підозри самі собою відпадуть.

Запевнивши себе, що розслідування вестиметься не для того, щоб звинуватити вчених, а, навпаки, щоб звільнити їх від звинувачень, я відразу ж відчув себе легше.

Отож, із чого почати? Зі списку. Я задумався: у якому порядку записувати імена? І тут-таки похопився: заздалегідь визначати порядок — означає припускати різні ступені підозрюваності. Так не піде. Намагаючись не роздумувати, я швидко написав шість імен. Бурцен, Тоцці, Масграйв, Декамповерде, Олена Бурцен, Сааді. Відразу довелося закреслити Бурцена й Декамповерде. Не самогубство ж вони удвох учинили, справді. Першим у списку тепер стояв Альберто Тоцці.

Увійшовши до кают-компанії, я відразу примітив Сааді, що встав мені назустріч із дальнього боку довгого столу. Професор був одягнений у простору блакитну арабську дишдашу з розшитим бісером коміром і широкими рукавами. З-під дишдаші виглядали плетені, на босу ногу капці. Сааді приклав руку до чола, торкнувся грудей і злегка нахилив голову. Волосся його було акуратно зачесане назад хвилями, чорне, ледь посивіле. Відтак Сааді витягнув уперед міцну долоню з пухкими пальцями.

— Радий споглядати вас навіч, Олексо Васильовичу, — привітав він. — Сідайте. І дозвольте на правах старожила — я на гіперльоті вже п’яту земну добу — подоглядати за вами. Ви любите чай? — звернувся Сааді. І, покосившись на сусідніх пасажирів, сказав: — Знаєте що… Ходімо, Олексо Васильовичу, пити чай до мене. Заразом і побалакаємо. У вас, відчуваю, накопичилося чимало запитань. Не заперечуєте?

Я не заперечував. Ми перейшли в каюту Сааді, мов дві краплі води схожу на мою. Втім, колоритна особистість тимчасового господаря вже наклала відбиток на спартанський інтер’єр кімнати: секретар був без будь-якої шанобливості зсаджений на підлогу, а його місце на столику займав великий круглий полумисок із червоної міді. В центрі полумиска стояла срібна ваза, вкрита химерними орнаментами. Ваза мала антикварний вигляд і нагадувала старовинну посудину, в яких колись зберігали рідину для письма.

— Ні-ні, — перехопив мій погляд Сааді, — це не каламар.

Він відкинув різьблену кришечку посудини й у відкрите заглиблення поклав жовтувату, завбільшки з ніготь пірамідку.

— Іменується цей маловідомий у наші дні предмет, — урочисто проказав професор, — курильницею, і призначений він для куріння пахощів.

Сааді клацнув п’єзоелементом[5] в основі курильниці, й пірамідка задимилася. По каюті поповз нудкий, ледь задушливий, але не позбавлений приємності аромат.

Сааді заглянув у столик, дістав звідти дві пузаті грушоподібні скляночки, розлив з термоса паруючу темно-коричневу рідину. Я скуштував; чай, на мій смак, був надто міцний і засолодкий. Проте з чемності довелося зобразити захоплення. Професор просяяв.

— Олексо Васильовичу, вам важко уявити, наскільки я вдячний за те, що ви пішли мені назустріч. Я вже давно мріяв ще раз відвідати Мегеру, але не траплялося нагоди.

Я трохи зніяковів.

— Називайте мене Олексою, професоре, — попросив я.

— Ну що ж, як накажете, — посміхнувся Сааді. — Тільки й ви у такому разі, Олексо, називайте мене Набілем. Я старший від вас усього років на двадцять п’ять, так що різниця у віці дозволяє…

Ці слова професора припали мені до душі. Зізнаюся, я з самого початку не був упевнений, як до нього правильно звертатися.

— Люди, що виросли не на Сході, — зізнався Сааді, — рідко бувають знайомі зі звичаями моєї батьківщини. А вони, до речі, дуже прості. Береться ім’я повністю, а краще — перша частина імені, і перед ним ставиться ввічливе звертання: професор, доктор, саїд, устаз. Але найпоширеніша форма звертання на Близькому Сході — називати чоловіка на ім’я старшого сина. Мого, наприклад, звуть Фейсал.

— Тоді ви Абу-Фейсал?

— Ахлен-васахлен! Називайте мене просто Набіль, як домовилися. То що б ви хотіли дізнатися?

— Спочатку про Мегеру…

— Ну що ж, законна цікавість, — погодився Сааді. — Вам, мабуть, відомо з документів, любий Олексо, що Мегера увійшла в маршрут Тринадцятої завдяки своєму спектрові. У ньому вбачалися поклади рідкоземельних[6] металів, причому в промислових кількостях. Але ваш покірний слуга летів, завважте, вивчати біосферу і, не в приклад космогеологам, з вельми песимістичними прогнозами, не розраховуючи на великі відкриття в цій царині.

— Але ви числилися не лише астробіологом…

— Цілком вірно. Як контактолог я взагалі не сподівався зустріти на Мегері нічого вартого уваги. А Мегера не забарилася проявити характер і перевернула наші розрахунки й сподівання з ніг на голову. Мені пощастило — так-так, пощастило! — незважаючи на трагічний інцидент, майже стикнутися з позаземним інтелектом. А геологи цього разу залишилися ні з чим.

— Помилилися при аналізі спектру планети?

— Зовсім ні. Запаси багатющі. Але через божевільний клімат, постійну й різку зміну температур, вологості, тиску на Мегері немає відкритих родовищ чи відслонень. Практично весь мегеріанський суходіл покритий потужним, до сотні метрів, ґрунтово-органічним шаром. У верхній частині він періодично вимирає, але решта горизонтів повна спор і бактерій, які у сприятливі сезони проростають. Самі розумієте, руйнувати літосферу задля розробки корисних копалини ми дозволити не могли і з рідкісною для нашого часу одностайністю наклали екологічне вето.

— То ось чому Мегеру «законсервували»!..

— Звісно, найпростіше «законсервувати», — вибухнув Сааді. — А в цих, як ви влучно висловилися, «консервах» — щонайунікальніший світ. Ви знаєте, що на Мегері двадцять шість пір року? Але треба бачити, як виразно вони змінюють одна одну! Температура скаче від мінус сорока до плюс шістдесяти Цельсія. То ллють тропічні дощі, то починається посуха, непролазні болота перетворюються на камінь і розтріскуються, заростають хвощами й пальмами, які за два-три сезони вимахують до шістдесяти метрів і ламаються від власної ваги. А тваринний світ який! Хіба не міг тут розвинутися розум? На шостому мільярді мегеріанських років!

— Але багато що могло перешкодити формуванню розуму на планеті, — відзначив я, — наприклад, катаклізми?

— Отож-бо й воно, що ні! Не рахуючи кліматичної каруселі в рамках одного річного циклу, Мегера навдивовижу стабільна планета. Останні геологічні збурення проходили близько мільйона років тому. Термін для еволюції цілком достатній. Та ви й самі скоро переконаєтеся, наскільки розвинене там органічне життя.

— Але якщо на Мегері сотні видів…

— Тисячі, Олесю, тисячі!

— Тим більше, як же тоді визначити, хто з них носій інтелекту?..

— Ось у чому питання! — вигукнув експресивний Набіль Сааді. — Мрія всіх контактологів Усесвіту — прилетіти й побачити на незнайомій планеті міста, забудовані химерними будівлями й населені доброзичливими аборигенами. Утопія! Ми звикли думати, що вищі форми розуму мають бути доброзичливими. Але «мають» — не означає «є». Самі-бо ми, homo sapiens, чи давно стали «доброзичливими»? А розумними? А зараз давайте уявимо собі, шановний Олексо Ва… Олесю, що ми з вами прибульці, що сіли на Землю в період раннього палеоліту. В повітрі літають крилаті ящери[7], не кажучи вже про комах, на землі полюють шаблезубі тигри, пасуться стада мамонтів… Як нам виділити істоту, позначену, як казали мої предки, печаттю Аллаха чи, як казали ваші предки, іскрою божою? Як?

Я знизав плечима. Питання не нове, тисячу разів обговорюване — і так до кінця й не вирішене. Та все ж відповів:

— Є ж якісь певні критерії. Тест Крамера. Рівень креативності[8]. Мейзтест. Психометрія[9]…

— Ах, облиште, будь ласка, Олексо. Виявляти розум цими тестами все одно що за допомогою термометра визначати, живий пацієнт чи вже остиг. Ми можемо лише сказати, явно розумний об’єкт чи явно позбавлений здатності мислити. Але форми мислення можуть і не бути схожими на людські. І наразі вони-бо й залишаються поза нашим розумінням, Олесю.