Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 10)

— Де ж, цікаво, ви накажете взяти детектор розуму? Чи не його, бува, ви збиралися продемонструвати на Мегері, професоре?

Набіль Сааді не образився. Навпаки, вся огрядна, не атлетична, але й не розпливчаста його постать у вільно спадаючій сорочці-дишдаші, виражала вдоволення і розслабленість.

— Ви молодець, Олексо, — похвалив Сааді, — відчувається, майстер слова. «Детектор розуму»… — ніби куштуючи слова на смак, повторив він. — А мої помічники нічого кращого від абревіатури не запропонували. З вашого дозволу, я перейменую прилад.

— Перейменовуйте, — дозволив я з халіфською щедрістю. — Але, як хрещений батько, можу дізнатися, в чому полягає його принцип роботи? Якщо не секрет, звісно.

— Які секрети, Олексо! — сплеснув руками Сааді. — Мій прилад охрестили на Землі «польовим психоіндикатором». Цей апарат не схожий на звичні психометри. Тепер слухай уважно. Вища нервова діяльність на рівні мислення супроводиться біоритмами — від найбільш виразних альфа-, бета— і гамма— до майже невловимих сігма— і тау-ритмів. Перемежаючись, ритми створюють поєднання, яке образно можна назвати хвилею розуму. Її-бо й «пеленгує» мій прилад, який, зазначу, наразі недосконалий. Він фіксує ритми на невеликій відстані від джерела і, можливо, небезвідмовний в екстремальних умовах. Власне, мій апарат навіть не випробуваний як годиться. Офіційно він просто не існує.

— Виходить, проблема, про яку ми говорили, вирішена? — Я недовірливо покосився на професора. — Або близька до вирішення?

— Якби ж то. Прилад зроблений за людськими мірками — через відсутністю інших. Хіба можна поручитися, що в інопланетного розуму будуть ті самі психоритми, що й у нас?

— Гадаєте, ваш прилад нам може стати в нагоді?

— Якщо мозок людини справді приймав випромінювання мегеріанського розуму — а я не знаю, чим ще пояснити видива у Фелікса й Аніти — мир з ними! — то мій детектор розуму ці біоритми має зареєструвати.

«Мовчання детектора нічого не доведе і не спростує мою страхітливу версію», — промайнуло в голові. Я розчаровано зітхнув. Який поворот почав було вимальовуватися! Детектор розуму — ключ до таємниці зникнення людей на Мегері. Надії на прилад Сааді, судячи з усього, слабкі.

— Що ж, чудово, випробуємо ваш психоіндикатор, — без особливого ентузіазму підтримав я професора. — Але час побалакати про людей. Тих, що були з вами, Абу-Фейсале. Мені треба знати, чим жила Тринадцята гіперкосмічна. Уявити обстановку на кораблі й форстанції. З’ясувати, що за люди, що за характери були в експедиції.

— Боюся, про мене вам доведеться розпитати когось іншого, а щодо п’яти моїх товаришів — я до ваших послуг. Щоправда, минуло вже стільки років… Але постараюся пригадати. З кого почнемо, саїде Санкін?

— Розкажіть мені спершу… про Альберто Тоцці.

На планеті, пропеченій шквальним жовтим випромінюванням, єдиними живими створіннями були «броньовані» конусні мутанти, у яких ні очей, ні вух, лише рудиментарні матові кістяні пластини прикривали отвори в панцирі, немов захищаючи примітивний мозок від якоїсь інформації. На цілий сезон конуси-броненосці стали господарями Мегери. Вони бродили всюди, не знаючи небезпеки. Але щось їм підказувало: треба уникати старих, безживних котлованів озер, нехай навіть простерилізованих радіацією. Втім, радіація починала слабшати.

РОЗДІЛ 6

Радіація починала слабшати. Висунувся з каре, покотився вниз один з місяців — і здригнувся, розплився, втрачаючи фокус, радіаційний промінь. Другий місяць відвернув своє лице від слабнучого Жовтого сонця, підставив щоки наразі невидимому Червоному, й Мегера забарвилася в життєстверджуючі рожеві, оранжеві, яскраво-червоні тони. Забарвилися горби, рівнини, западини і немов вимили з атмосфери надмірну жовту радіацію. Здавалося, вся планета прокинулася, зашарілася, спішно почавши готуватися до чогось значного, святкового. Конусним броненосцям, однак, у цьому святі місця не відводилося. У відбитому світлі Червоного сонця вони припиняли рух і застигали загостреними кам’яними горбками.

У рік Тринадцятої гіперкосмічної Альберто Тоцці виповнилося двадцять три. Це був тендітної статури високий чорноволосий юнак з тонкими правильними рисами обличчя. З дитинства він ходив у вундеркіндах. У чотирнадцять років почав навчатися у Палермській вищій технічній школі, у шістнадцять почав публікувати наукові повідомлення, а до двадцятиріччя вже мав учений ступінь. Альберто захоплювалися незліченні італійські родичі, а колеги цінували й поважали Тоцці як талановитого, багатообіцяючого космогеолога.

При всіх своїх чеснотах Тоцці не належав до категорії так званих мазунів долі. Навпаки, Альберто відрізнявся рідкісною працьовитістю, відданістю науці; до рідних і друзів ставився з повагою. Єдиним недоліком Тоцці, або навіть не недоліком, а слабкістю, як обережно висловився Набіль Сааді, була його ексцентричність.

Екіпаж космічної експедиції сприймав темпераментного італійця по-різному. Командир і його дружина, можливо, тому, що дітей у них не було, з першого дня мовби узяли Альберто під своє заступництво. Масграйв відразу відчув до Тоцці неприязнь і до закінчення експедиції тримався з ним підкреслено сухо, офіційно, розмовляв лише з необхідності. Аніта трималася з Тоцці по-дружньому легко, але при кожній слушній нагоді кепкувала з нього. Сам же Набіль Сааді, судячи з усього, з молодим геологом був коректний, підкреслено ввічливий, але ввічливий доброзичливо, без відчуження. Крім того, відчувалося, що Сааді ще тоді, в Тринадцятій гіперкосмічній, задовго до трагічної смерті геолога, вже відчував до Тоцці якесь співчуття, навіть жалість. За що ж можна жаліти такого щасливчика? Коли я безпосередньо запитав про це Сааді, на секунду він зам’явся, відтак не дуже охоче пояснив. Виявляється, Альберто закохався в Аніту. І не просто закохався — покохав. І без взаємності. Коли Аніта загинула, в Альберто немов щось зламалося. З життєрадісного, усмішливого, товариського хлопця він перетворився на замкнутого, відчуженого від життя чоловіка. Пізніше, на Землі, Набіль намагався знайти Тоцці, але той уникав зустрічей. Казали, що після польоту на Мегеру Альберто так і не оговтався: перестав бачитися з друзями і користувався будь-якою можливістю, щоб відлетіти в космічну експедицію, байдуже куди і байдуже з ким. Політ на Саратан став драматичним фіналом цієї справді сумної долі. Трапилося ось що. Під час обвалу в горах напарник Тоцці був важко поранений. Усюдихід засипало камінням. Ємності батарей, що живили протирадіаційний захист костюмів космогеологів, вистачало на чотири доби. Швидкої допомоги чекати не випадало — вийшла з ладу система аварійного сповіщення. Альберто зняв свої батареї і під’єднав до блоку живлення товариша. Коли їх знайшли рятувальники, геологи лежали без свідомості. Пораненого вдалося повернути до життя. Тоцці рятувати було пізно.

На ранок мене розбудив Сааді й запропонував прогулятися у водний павільйон. Там яскраво й гаряче світило штучне сонце. Декілька чоловік сонно лежали на поролоні, засмагали. Благословляючи безвісного генія, що запропонував запас води на космічних кораблях не ховати в баки, а використовувати для задоволення команди, я почав роздягатися.

— А ви, професоре? Не бажаєте освіжитися? — покликав я, помітивши, що Сааді всідається за столик.

— Купайтеся, я не хочу, — відмовився Сааді.

На ньому, як і вчора, була та сама хламида, але вервечка в руках була вже не коралова, а з невідомих мені бурих кісточок.

Я накупався донесхочу, зробився червоним від засмаги, випив термос чаю, програв Абу-Фейсалові чотири партії й одну звів унічию, але обіцяних одкровень не почув. Підсвідомість професора чіпко тримала свої таємниці, і, схоже, не без допомоги свідомості.

Професор у деталях описував, які перед ним стояли наукові завдання. Я слухав із ввічливості. Сааді популярно виклав теорію інтерференції біополів, затримався на принципах, що відрізняли його гіпотезу від гіпотези Фелікса Бурцена. Насилу дослухавши сьому тезу, я оголосив професорові, що його наукові висловлювання не викликають у мене особисто анінайменших сумнівів. Але річ у іншому. Чи не влаштує він мені, враховуючи його дипломатичні таланти й добрі старі стосунки, зустріч із Масграйвом? Не думаю, що прохання моє, навіть підсолоджене лестощами, принесло Сааді задоволення, але допомогти мені він усе-таки обіцяв.

І постарався. Увечері «секретар» повідомив, що капітан Масграйв прийме мене.

Тері Масграйв зустрів мене досить прохолодно.

— Два дні тому під час сеансу гіперзв’язку ви говорили, капітане, що вам нема що приховувати в цій історії. Чи можу я й сьогодні розраховувати на вашу відвертість?

— Питайте.

— Давайте побалакаємо по черзі про учасників Тринадцятої гіперкосмічної.

— Хто саме вас цікавить? Бурцен?

— Він був вашим другом?

— Не був.

— Він був здібним ученим?

— Не знаю. У нас різні області. Гадаю, вченим він був непоганим.

— А як начальник експедиції?

— Нижче середнього.

— Чому?

— Кепський організатор.

— А в його характеристиці перед Мегерою писали, що він «брав участь у шести міжпланетних експедиціях, проявив себе… здібним організатором». Що ж, у сьомій він став кепським?

— У добре організованих експедиціях не гинуть люди, — відпарирував Масграйв.