Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 11)
— Гаразд, облишмо командира Бурцена. Побалакаємо про Тоцці. Це був корисний для експедиції учасник?
— Він славився як здібний космогеолог.
— А як людина?
— Порожній, егоїстичний вундеркінд, — наскіпався Масграйв.
— І в чому ж проявлявся його егоїзм?
— У тому, що особисті інтереси Тоцці ставив вище від громадських. Класичний випадок.
— Що це за «особисті інтереси»?
— Особисті… Ну, значить, серцеві…
— Тобто?
— Він був закоханий. В Аніту. І не питайте те, що вже знаєте. Аніті він писав безглузді вірші. Мене ігнорував.
— І це все? А як ставилася до Тоцці Аніта? — не вгавав я.
— Він був їй нецікавий. Альберто в той час не міг змагатися з Бурценом.
— До чого тут Бурцен?
— Ви не дуже здогадливі.
— Невже…
— Так.
— Вам відомо, що Тоцці загинув?
— Знаю. Але що вас цікавить: яким Альберто був тоді, під час експедиції, чи яким став опісля?
— Тобто ви вважаєте, що Тоцці причетний до загибелі Бурцена й Декамповерде?
— Він зробив свій внесок у розлад, хотів він цього чи ні.
— І тільки?.. Ви хочете сказати, що в смерті Фелікса й Аніти побічно винна решта членів екіпажу?
— Нічого я не хочу сказати, юначе, — вибухнув Масграйв. — Але якби люди були налаштовані трохи по-іншому, не було б тієї нервозності, може, вони б і вціліли, знайшли правильний хід…
— Он як. Слід думати, Аніта також сприяла розладові колективу?
— У вельми значній мірі.
— Тому що дозволила Альберто в себе закохатися? — наважився уточнити я.
— Не лише. При кожній слушній нагоді Аніта кепкувала з Тоцці.
— Бурцен знав про це?
— Про це знали всі.
— Про те, що Аніта закохана в Бурцена?
— Авжеж, і про те, що вони… закохані одне в одного.
— Так… Багато що стає зрозумілішим. Значить, його дружина ревнувала?
— Що ви хочете? Роман розвивався у неї на очах.
— І ви особисто засуджуєте Бурцена за це?
— Це привело експедицію до провалу, а двох людей — до загибелі.
— Підіб’ємо підсумок, — сказав я, встаючи. — Бурцен — цинік. Тоцці егоїст. Сааді — собі на умі. Аніта — шукачка пригод. А хто ж, по-вашому, Олена Бурцен? Адже й її, поза сумнівом, ви вважаєте «побічно причетною» до пригоди?
— Ви порушуєте всі пристойності. Йдіть у модуль. Бажаю вам не розділити долі Бурцена й Декамповерде. Прощавайте.
Конусні броненосці застигали загостреними кам’яними горбками, але ще жили: їм належало тепер виконати останній наказ, записаний у їх генах самою природою, — відкрити на Мегері новий сезон. Енергії, накопиченої кожним конусом, якраз вистачило, щоб відростити декілька порожнистих коренів, пробити ними омертвілий шар ґрунту. Минуло ще трохи часу, і по цих кореневих тунелях ринули на поверхню зародки й гусінь, личинки й бактерії. Вони несли з собою насіння, пилок, спори, які потрапляли вже зовсім не у стерильний ґрунт. До цього часу конуси розсипалися й удобрили землю. Все необхідне для нового витка еволюції було підготовлено.
РОЗДІЛ 7
Червоне й Жовте сонця помінялися місцями. Рівень жовтої радіації був ще достатньо високий. І сонця рушили назустріч одне одному. Червоне виходило в зеніт, Жовте повзло по лінії обрію. Коли вони порівнялися, радіація опустилася майже до прийнятного рівня. Із землі, немов розпрямлені пружини, викинули колючкуваті пагони кущі, пробилася жорстка трава. Відтак буру колючу порість почали заселяти перші після вимерлих броненосців тварини. Худий птах, що явно поквапився з появою на цей ще напівмертвий світ, із неспокоєм подивився в небо: там, де ледве рожевів місяць, засвітилася і все дужче розгоралася дивна зірочка.
Багаж ми затягнули в модуль ще напередодні. Крім того, я захопив з корабля ще декілька коробок з продуктами, але акуратно розставляти їх полінувався — все одно через декілька годин вивантажувати. Від цього безладу і в без того не дуже просторому модулі стало ще тісніше.
Скрипучим старечим голосом капітан дав відлік, забувши попрощатися хоча б із професором. Мов гірку насінину гіперліт виплюнув модуль у космос.
Нічого не було. Ні гулу, ні перевантаження, ні вібрації. Ілюмінатори заліпив знайомий помідорний туман, похлюпався і зник. Відкрилося небо — темне, в цукровій пудрі незнайомих сузір’їв. Модуль вийшов на навколопланетну орбіту: то в одному, то в другому вікні ми бачили блідо-рожевий ніздрюватий млинець Мегери. Ще три-чотири витки, ми візьмемо пеленг на радіомаяк, залишений ще Бурценом, і підемо на посадку. Робити мені не було що: автопілот упевнено прокручував простеньку програму, але я тримав руки на пульті. Ілюзія того, що ти контролюєш політ, додає чимало впевненості.
Поки ми кружляли навколо Мегери, я з цікавістю поглядав навсібіч — в оточенні з чотирьох місяців і двох сонць планета не була схожа на те, що я бачив раніше. Якби Масграйв прочитав мої думки тієї миті, він не забув би відзначити, що називати сонце «оточенням» планети можуть лише неуки, які не спромоглися в початковій школі вивчити, що навколо чого обертається. Незважаючи ні на що, центром світу мені здавалася саме планета, на якій чи поряд з якою я знаходжуся.
— Що там зараз унизу, професоре?
— Закінчується 25-й сезон. Фаза Червоного сонця і двох супутників. Жарко, сухо, ясно. Не виключені пилові бурі, але це залежить від рослинності.
— Ви побували на Мегері й не знаєте, яка там рослинність?
— Звідки? Люди на Мегері були чотири рази: причому двічі — в один і той самий сезон. Три сезони ми більш-менш собі уявляємо. Флору, фауну. А що діється на планеті в решту пір року, бачив лише той верблюд, якого ніхто не бачив.
— Фольклор?
— Стародавня бедуїнська приказка. Мудрість предків-кочівників.
— Яким же чином ви передбачаєте пилову бурю? Наскільки я пам’ятаю, при даному положенні небесних світил на Мегеру ніхто не висідав.
— Ні, все значно простіше, — засміявся Сааді. — В моєму інституті на Землі створена модель Мегери зі всіма її сонцями й місяцями, температурою й вологістю, тиском і освітленістю. Ми можемо досить точно передбачати фізико-метеорологічну характеристику кожного сезону. А ось як на всі перепади реагує жива природа, змоделювати наразі не вдалося.
— Шкода.
— Чого шкода? Що не в той сезон летимо? Не шкодуйте, Олесю. Для нас форма одягу там завжди однакова: костюм, шолом. Необхідне захисне поле. Чи ви розраховували позасмагати?
Як же, подумав я, засмагнеш там. Так засмагнеш, що потім шукати не буде що. Двоє вже спробували… Думки мимоволі повернулися до експедиції Бурцена:
— Набілю, — запитав я, — ви засуджуєте Бурцена з Анітою?
Професор зітхнув, помовчав.
— То ви все-таки довідалися…
— А ви що гадали? — обурився я. Слово «довідалися» різонуло слух. — І цей факт, що зіграв фатальну роль у тій експедиції, ви думали від мене втаїти? Даруйте, любий професор, але це скидається на нещирість.
— Ну що ви, Олексо! Дуже вас прошу: не розцінюйте мою ухильність таким чином. Ось ви питаєте, чи засуджую я Аніту й Фелікса. А хто я, щоб їх засуджувати? Чи хоча б обговорювати? Я намагаюся не торкатися нічийого особистого життя. Значно більше мене цікавить наука. І Мегера, до якої ми, між іншим, підлітаємо.
Внизу вже вималювалася цеглисто-руда поверхня в щетинистих бородавках горбів. Модуль спланерував на сухий, рівний п’ятачок ґрунту, гойднувся й завмер.
— Ну, куди далі, професоре?
— Форстанція знаходиться десь тут. — Голос мого супутника звучав злегка хрипко, мимоволі виказуючи хвилювання.
Радіокомпас указував на горб метрів за п’ятнадцять від нас. Я вглядівся: приземкуватий, з похилою округлою вершиною, весь покритий бурою кучерявою травою, з якої пружно вибивалися пучки окремих безлистих чагарників, — такий самий горб, як і сусідні. Немов половинку кокосового горіха вкопали в ґрунт. А всередині цього «горішка», під «шкаралупою» силового поля й незламних стін — оснащена лабораторія, житлові відсіки, прилади, інструменти, запас харчових концентратів на декілька років, водний регенератор. При необхідності на форстанції можна сховатися від будь-якої мислимої небезпеки, дати сигнал лиха на Землю, довгий час відсиджуватися, чекаючи допомоги. Освоєння планет завжди починається з будівництва форстанцій. І все-таки космонавти, хоч як це парадоксально, не люблять збудовані для їх-таки власної безпеки надзахищені бункери, намагаються якомога менше часу проводити за товстими стінами. Втім, це я розумію: люди летять через пів-Усесвіту не для того, щоб відсиджуватися в екранованих казематах. Навіть при колонізації поселенці будують свої міста зовсім не поряд з форстанцією першопрохідців, що здавалося б природним, а чи не на протилежному краю планети.
— Хто маскував форстанцію? Ви, професоре? — запитав я, силкуючись розгледіти в кургані, на який указував компас, хоч якусь ознаку людської діяльності.
— Кібер, — дещо сухо відповів Набіль. Напевно, вирішив, що я критикую. — Ідея Фелікса. Я наполягав на підземному варіанті.