Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 12)

Я штовхнув пальцем кнопку, вмикаючи звуковий перетворювач.

— А пароль? Пароль усе той самий? — стривожився раптом Сааді.

— Той самий, той самий, — запевнив я його.

До всіх наших форстанцій, де б вони не знаходилися, встановлений раз і назавжди єдиний звуковий ключ, який не загубить навіть найнеуважніший дослідник.

— Зе-е-мля! — з деяким протягом, урочисто й водночас невпевнено, немов побоюючись, що бункер не відчиниться, промовив Сааді.

Спочатку нічого не сталося. Відтак на кургані захвилювалася трава, в основі горба з’явилися тріщини. Вони почали рости і з’єднуватися, утворюючи правильний прямокутник. З куща, що провалювався у тріщину, виплигнув пелехатий птах, метушливо залопотів недорозвиненими крилами й «побіг» по повітрю, ледь торкаючись лапами стебел. Прямокутник остаточно виділився, стінка слизнула вгору, і перед нами відкрився ледве освітлений вузький коридор.

— Ну, чого ж ви баритеся, — нетерпляче торкнув мене за плече Сааді, — в’їжджайте!

Попереду тьмяно замерехтіли червонуваті вогні, що нагадували тліючу грань. Схожість підсилювало тремтіння гарячого повітря, що ринуло з поверхні у прохолодне приміщення.

— Ви були колись у російській лазні, Набілю?

— Ні. А що?

— У російській лазні є така зала, іменована «передбанником». Там переводять подих після заходу в парню. Так от, цей шлюз нагадав мені передбанник.

— Знаєте, Лесю, давайте потім про лазню. Їдьте!

Я натиснув педаль, і модуль поволі вкотився на стикувальну турель. Двері за нами зачинилися, і відразу загуділи потужні насоси, виганяючи мегеріанську пару з передбанника форстанції.

Дивна зірочка росла, поки не зрівнялася яскравістю й розмірами з двома застиглими в небі місяцями. Відтак зірочка несподівано зникла й випірнула вже біля самої поверхні, зависнувши дивною виблискуючою сочевицею. Ніщо не вказувало на те, що літаючої сочевиці слід остерігатися. Але мегеріанський птах забився в кущі і звідти з наростаючою тривогою спостерігав за прибульцем. Коли ж «сочевиця» завмерла, прикидаючись неживою, птах ворухнувся. І тут земля тріснула під ним і поповзла, розриваючи кущ, що сховав його. Не в змозі більше стримувати страх, скуйовджений птах вискочив зі схованки, метушливо залопотів крилами й кинувся, ледве торкаючись лапами травинок, назустріч вітрові, що потягнув з пустелі.

РОЗДІЛ 8

Птах біг, метушливо лопочучи крилами, поки не уткнувся у великий колючий кущ. Зупинився й озирнувся. Кущ не міг служити безпечним сховком. Він не був таким густим, як перший, звідки його вигнали, але іншої рослинності поблизу не було. Навколо тягнулася гола, відкрита всім вітрам пустеля, обтикана обрідними кущиками чахлої жовтої трави на горбках дюн. У пустелі, звісно, не було видно ніяких ворогів, але й корм знайти там також було годі. Не вагаючись більше, птах заліз углиб єдиного куща, вподобав щонайсоковитішу гілку, потягнувся до неї. Гілка вигнулася, піднялася догори. Розсерджений птах підстрибнув, наступив на непокірну гілку двопалою лапою і з насолодою взявся за трапезу.

Відправивши Санкіна й Сааді на Мегеру, капітан гіперльота дав волю своїм емоціям. Він ударив кулаком по спинці крісла. Йому було удвічі неприємно: по-перше, він завжди вважав, що вміє контролювати власні емоції, а по-друге, жалкував, що зопалу набазікав зайвого.

Масграйв уявив, скільки неймовірних подробиць буде додано від себе репортером «Пальміри-інформ», і тихо застогнав. Будь він проклятий, день, коли почалася ця, здавалося б, забута історія.

Капітан добре пам’ятав цей день. Був він тоді на вісімнадцять років молодший, не мав ні бороди, ні наукового ступеня і до призначення пілотом у Тринадцяту гіперкосмічну літав лише третім помічником командира гіперльота. Його призначили пілотом-механіком і другим помічником Бурцена тому, що у схемах кіберів і контурах приладів він орієнтувався краще, ніж першокласний нейрохірург у нервах пацієнта. Масграйв і в польоті, під час довгих, нічим, загалом, не зайнятих діб, усі вільні години віддавав кібернетиці. Він любив науку, був відданий гіперпросторовому флотові, космосові, своєму кораблеві. Розваги визнавав лише тоді, коли вони допомагали роботі. Вже давно він зробив для себе висновок, що основою космічної навігації є дисципліна на кораблі.

Лихі передчуття з’явилися у Масграйва наступного дня після старту Тринадцятої гіперкосмічної. Наступного, а не першого — тому, що кораблі далекого сполучення злітають пізно увечері. Так рекомендують психологи: увечері люди, які майже не знають одне одного, знайомляться, вечеряють і розходяться по каютах, а вранці відчувають себе спаяним колективом.

Як годиться, вранці всі сіли за сніданок. Минулої ночі корабель вийшов у гіперпростір. Для всіх, окрім Масграйва і Бурцена, це було вперше, і головною темою розмови, природно, став червоний туман за вікном. Аніта зізналася, що не може збагнути, де знаходиться. Авжеж, вона була гарна, Аніта! Молодий геолог-італієць не зводив з неї очей, демонструючи свою байдужість до таких дрібниць, як гіперкосмос. Сааді, затинаючись і вставляючи арабські слова, почав переказувати молоді популярну брошурку про гіперкосмос. При цьому однією рукою він малював щось на серветці, а другою пригладжував шевелюру — жест цілком зайвий: його зачіска, як і костюм, була бездоганна. Бурцен мовчав, втупившись у тарілку, що було не менш красномовно, ніж коли б він дивився на Аніту, як Тоцці. Такий крен чоловічої уваги, либонь, відчула Олена, дружина командира. В усякому разі, вона з перебільшеною старанністю почала доглядати за чоловіком, пропонуючи йому то одну, то другу страву.

— … У так званому нуль-просторі за мізерний час вдається долати немислимі відстані, — глибокодумно промовляв Сааді. — Гіперкосмос суб’єктивно існує лише за світловим порогом, коли поняття швидкості втрачає сенс, а космос — зміст…

Усі посміхнулися. Й Аніта також. Вона це робила часто. Немов сонячні зайчики розліталися по кают-компанії, і кожному чоловікові здавалося, що Аніта посміхається саме йому.

Годину опісля команда зібралася в басейні. Купатися не поспішали, розсілися в шезлонги під кварцовим «сонцем», доброзичливо перекидаючись фразами, придивляючись одне до одного.

Всі зодягли купальні костюми. Лише Сааді вийшов у шовковому халаті, підперезаному поясом з китицями. Масграйв подумав було, що Сааді соромиться своєї повноти, але пізніше, коли той скинув халат, переконався, що контактолог складений як важкоатлет, — дебело, масивно, не без пухкості, але з вражаючою міццю. Альберто Тоцці, навпаки, був по-юначому стрункий, гінкий і не так широкий у плечах, як вузький у талії. Він підтяг свій шезлонг до Аніти й тепер сидів поряд, ніби ненавмисно торкаючись її плечем. Олена Бурцен влаштувалася осторонь від усіх, але при цьому уважно й непомітно поглядала то на чоловіка, то на Аніту. Фелікс, здавалося, дрімав, ні на кого не звертаючи уваги.

Наче відчувши відповідну мить, Бурцен підвівся. І всі також устали, немов чекали його команди. Ця готовність іти слідком за старшим, яку вчасно вловив Бурцен, утішила Масграйва. «Грамотно будує дисципліну, — схвально подумав він. — З таким керівником політ проходитиме без нервувань».

У басейні, забувши про субординацію, всі почали дуріти, хлюпатися. Аніта, не звертаючи уваги на Тоцці, що всюди її супроводжував, підпливла до командира.

— Здається, ви виросли на березі океану? — відзначив Бурцен.

Замість відповіді Аніта глибоко вдихнула, видихнула, ще кілька разів вдихнула й видихнула, зсунула плечі, мовби вичавлюючи з легенів повітря, і раптом занурилася у воду. Декілька митей — і Аніта завмерла на дні басейну. Крізь зеленкувату воду важко було розгледіти вираз її обличчя, але поза — розкинуті руки, витягнуті ноги — свідчила про повне розслаблення її тіла.

— Затримка дихання, — сказав Сааді.

— На видиху, — додав Тоцці, стурбовано вдивляючись у воду.

Бурцен подивився на хронометр і нічого не сказав. Масграйв про всяк випадок також відзначив час: довго вона так пролежить? Напевно, довго, інакше не бралася б.

— Скільки? — не витримав першим Альберто.

— Дві двадцять, — відповів Бурцен.

— Та заспокойтеся ви, — обурилася бортовий лікар, — звичайне аутогенне тренування. Пролежить ще хвилину й випірне.

— Вона не ворушиться, — сказав Тоцці, і всі знову тривожно подивилися на дно басейну.

— Три тридцять п’ять, — ні до кого не звертаючись, промовив Бурцен.

— Дурниці, — не втрималася його дружина, — Аніта знайома з технікою пірнання. Я бачила, як вона готувалася. Якщо «замкнешся» за всіма правилами, можна пролежати хвилин сім. Це так елементарно!

Не дослухавши дружину, Бурцен пірнув у воду, підхопив Аніту й за допомогою Альберто виніс її на борт.

— Ви мене чуєте? — Бурцен підвів дівчину, обнявши її круглі засмаглі плечі, і, немов обпечена дотиком, Аніта розплющила очі.

— … Скільки? — промовила вона ледь хрипким голосом.

— Три хвилини сорок.

— Чому так мало? — щиро засмутилася вона й тут збагнула, що її навмисно витягнули з води. — Це ви мене рятували? — запитала вона Бурцена.

— Ми всі дуже злякалися, — відповів той збентежено, продовжуючи підтримувати її за плечі.

— Далебі, не варто було, — Аніта встала, поправила волосся. — Я вмію пірнати. Можу пробути під водою сім з половиною хвилин. Адже я виросла на березі океану. Але все одно спасибі — мене ще ніколи не рятували…