Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 13)

Вона вдячно посміхнулася, і тут трапилося те, чого, на думку Масграйва, не повинно було трапитися. Погляди Аніти й Бурцена зустрілися. Тривало це якусь мить. Масграйв не сумнівався, що лише він один, та й то тому, що знаходився зовсім близько, міг бачити відразу обидва обличчя, помітив цю зустріч поглядів.

З тієї хвилини і виникло у Тері Масграйва передчуття біди. У цьому він не помилився. Помилився в іншому — все, що помітив він, помітила й Олена Бурцен…

Вітер, потягнувшись до пустелі, пройшовся теплою долонею по чубатих чагарниках, доброзичливо колихнув травинки, пригладив пісочні пaсочки дюн. Відтак він кілька разів прогулявся туди-назад, з кожним разом стаючи все різкішим і жорсткішим, зачепився за найвищий горб і розшаленів. Підхопив пригорщу піску, розкрутив, жбурнув на кущ, де сховався птах. Кущ відразу ж поглинула дюна. Вітер не втихомирився, а заходився здіймати пісок з новою силою.

РОЗДІЛ 9

Континент закружляв у піщаній бурі. Від горба до горба металися люті смерчі, й там, де вони проносилися, зникав у піску чагарник, свіжонасипані дюни злітали в повітря білястим порохом, оголюючи покручені, спечені стовбури дерев. Через деякий час на стовбурах, зовні зовсім безживних, набухали вузли, звідти пробивалися свіжі пагони. Але вітер іноді повертався, немов пригадавши про щось, підхоплював ожиле дерево й ніс його через весь континент, поки воно не чіплялося за якусь іншу рослину або вітрові самому не набридала його іграшка. Найнаполегливіші вихори пробивалися крізь багаторядний чагарниковий живопліт до пересохлого озера, але, розтративши всі сили на прорив, помирали, й лише жалюгідні дрібки піску потрапляли на скам’яніле дно.

Поки кібер перетягував з модуля наші речі, я з Набілем обійшов форстанцію. Багато часу це не забрало: не рахуючи підсобних приміщень, бункер являв собою центральну залу, яка вважалася такою лише за назвою. Насправді це був усього лише «п’ятачок» культурно-побутового призначення сім на сім метрів. До «зали» прилягав крихітний водний павільйончик із запасом води й регенератором. Навколо десяток кімнаток-комірок з окремими виходами в залу. В кімнатах було сіро й безлико: ліжко, шафа, стіл з переговорним пристроєм, два стільці. Немов і не жили тут ніколи люди, не сміялися, не сперечалися…

Незабаром Набіль вийшов на поверхню, а я відвідав нижній рівень, де розташовувалися склад і лабораторії, а затим піднявся в обсерваторію у верхній, купольній частині форстанції, але й там нічого цікавого не виявив. Ми почали перетягувати багаж, не сподіваючись розібратися з ним до вечора. Однак за допомогою кібера все виявилося примощеним значно раніше. Я сказав «вечора», маючи на увазі корабельний час. На Мегері не існувало темної, «нічної» пори доби, і тому на форстанції ми встановили той відлік часу, який був нам зручний. Для мене й Сааді став звичним бортовий час гіперльота, який ми покинули.

Упоравшись із пожитками, ми нашвидку перекусили, і кожен зайнявся своєю справою: Набіль — складанням польового психоіндикатора, я — перевіркою й регулюванням костюмів, покликаних уберегти нас від усіляких небезпек.

У нас була остання модель — захисний костюм з автономним силовим генератором. Надійна штука — блокує тебе від усього живого, окрім людини. Щоб можна було надати допомогу в разі чого. Я налагодив ширину захисного поля до десяти сантиметрів — так, принаймні, зачіпатимеш не кожну гілку, а через одну. Відтак приладнав фільтри, під’єднав псі-екрани проти гіпервипромінювань, відрегулював довжину стволів бластерів, щоб вони не виявилися коротшими від товщини захисного поля. Якщо зопалу торохнеш у власний захист зсередини, вважай, що кремація відбулася. Затим укомплектував НЗ. Перевірив кеб — гусеничну платформу з великим відкидним ліхтарем. Коли я звільнився, Набіль уже пішов відпочивати.

Я запитав кібера, чи не переказував мені щось напарник. Виявилося, переказував. Я вислухав довге, хвилин на сім, кучеряве послання, яке зводилося до того, щоб я, якщо не зумію поснідати з ним о сьомій тридцять, до восьмої був у кебі. Кібер відтворив повідомлення дослівно, зі всіма інтонаціями Абу-Фейсала і, що найдивовижніше, голосом, мов дві краплі води схожим на голос професора.

— У тебе декілька звукових програм? — здивувався я.

— Мій діапазон, — не без гордості повідомив кібер, — дозволяє модулювати будь-які звуки, доступні людському слухові.

— А нумо! — зацікавився я.

І тут кібер видав маленьке попурі, в якому були й гул космічного корабля на старті, і дзвін розбитої чашки, й обривок арії Розіни з «Севільського цирульника», й ціла гама всіляких чоловічих і жіночих голосів. Відтак, немов співак, що добре відкашлявся й розім’яв голосові зв’язки, основним своїм баритоном кібер запропонував:

— Який музичний твір послухаємо?

Я встав з-за столу:

— Обов’язково, обов’язково послухаємо, але іншим разом. А зараз час спати. Втім, давай щось останнє. З бурценівських записів…

Тільки-но голова моя торкнулася подушки, хрусткої і свіжої, як і простирадла, я заснув.

Мені рідко сняться сни. Зазвичай я сплю непробудним, так званим богатирським сном, який повністю, повернувши якийсь внутрішній вимикач, вилучає мене з буття на шість-сім годин. Лише перед пробудженням іноді я бачу невиразні, розпливчасті картини, та й ті не запам’ятовую. Але тієї ночі, незважаючи на втому, спалося кепсько. Снилися, немов караючи за ночі без сновидінь, страхіття. Цілими серіями.

— Облиш її, або я не знаю що зроблю! — приглушеним жіночим голосом закричав раптом кібер.

Побачивши, що я розплющив очі, кібер замовк. Я поглянув на годинник: спав три години. А кібер весь цей час не змовкав.

— Що за безглузді жарти?

— Це не жарти, — винувато відповів робот.

— А що? Колискова для кіберів?

— Ні, не колискова. Один з останніх бурценівських записів, як ви просили. Але якщо вам не сподобалося, я поставлю інший…

— Стоп, стоп! Чий це був голос?

— Олени Бурцен.

— Так… А коли зроблено запис?

Мені негайно відповіли. Вийшла нісенітниця. Я напружився і зміркував, що кібер перевів дату в умовну систему, яку ми з Сааді ввели для форстанції. Перерахував на абсолютний час. Виходило, запис зроблений на третій день, а точніше, на третю ніч перебування Тринадцятої гіперкосмічної на Мегері. Вочевидь, справді розмовляли її учасники. Але як кібер записав інтимну розмову? І навіщо?

— Де ти це почув? — запитав я.

— Тут.

— У цій кімнаті? А хто в ній жив?

Новина прозвучала для мене несподівано. Я не марновірний, але, якби знав, що загиблий учений жив у цій кімнаті, навряд чи з десяти кімнат на форстанції вибрав би саме цю.

— Якого дідька ти записав чужу особисту розмову? — обурився я.

— Я не записував. Я запам’ятав. Я взагалі все запам’ятовую. У мене практично необмежена пам’ять. Її об’єм…

— Гаразд, помовч. Дай подумати. Так. Я попросив тебе програти бурценівські записи? Повтори.

Раптом кібер заговорив моїм голосом:

— «… А зараз час спати. Втім, давай щось останнє. З бурценівських записів…»

Значить, кібер зрозумів мене буквально. Спрацював якийсь асоціативний ланцюг у його електронному мозку, який увімкнув з десятків і сотень можливих епізодів запис голосу самого Бурцена і його розмови з дружиною. Останньої розмови. На ранок Бурцен і Аніта пішли на маршрут і не повернулися.

Відчуваючи себе так, ніби уриваюся вночі в чужу спальню, я звелів кіберові прокрутити той запис іще раз.

Спочатку зазвучала легка естрадна мелодія, дуже популярна двадцять років тому і знайома мені зі спогадів дитинства. Запхикала сіттара. Відтак пролунав легкий шум кроків.

— Феліксе! — покликав жіночий голос.

— Так! Хто там? — сонно відгукнувся Бурцен. — А, це ти, Олено.

— А ти думав хто?

— Ну що ти, справді…

— Феліксе, мені здається, ти небайдужий до Аніти.

— Перестань верзти нісенітницю.

— Феліксе, облиш її.

— Слухай, давай припинимо цю розмову. Завтра рано вставати.

— Гаразд, я піду. Але прошу: облиш її. Облиш її, або я не знаю що зроблю! — Пролунав жіночий плач.

Прошурхотіли кроки, і знову залишилася лише музика.

— Все. Спасибі за концерт. Іди в залу. — Я відіслав кібера і знову ліг.

Від підслуханої розмови залишився неприємний осад. Не лише тому, що без запрошення вторгся в чужий сімейний конфлікт. Із голосу дружини Бурцена я зрозумів, що вона справді ладна на все…

Сказавши «а», прийнято говорити «б». Припустимо, що Олена Бурцен була доведена до крайності. Я почав думати, чи мала вона можливість… сприяти загибелі чоловіка й Аніти. Відповідь довго шукати не довелося: як медик Олена Бурцен могла й… організувати їх смерть. Так, я постарався наскільки можна пом’якшити це слово: бортовий лікар мав і мотив і засоби, щоб учинити вбивство!

Не можу повірити! Невже та строга втомлена жінка з сухуватим голосом, якою я побачив її на екрані гіперзв’язку, два десятиліття тому була здатна вбити з ревнощів? Але вона була здатна й плакати від ревнощів, і погрожувати. Що, дивлячись на неї сьогодні, навіть припустити важко. То все-таки вбивство? Подія для людської цивілізації надзвичайна, майже немислима, але яка все ж час від часу трапляється. Он воно як буває! Я узявся за це розслідування, щоб розвіяти підозри, а не укріплювати їх. Ех, якби можна було зараз зустрітися з самою Оленою Бурцен!

Утім, чом би й ні? Якщо не зустрітися, то побалакати з нею цілком реально. Добре, що мене забезпечили чотирма флашерами, не забувши додати, що це резерв «Пальміри-інформ».