Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 15)

РОЗДІЛ 11

Навколо котловану на сотні кілометрів тягнулася бура пустеля, втикана пересохлими пучками грудкоподібних кущів. Весь цей далекий, чужий світ лежав під рожево-блакитним навісом неба майже без руху, не проявляючи жодних ознак життя. Та все ж він жив. Жив напруженим очікуванням того, що мало трапитися. І тут у прозорій безхмарній порожнечі метнулася, вибухнула біла блискавка, немов ляснув крилами гігантський птах. Ще, ще розриви. Лавина блискавок устромилася в пустелю. І та у відповідь стихії неначе блаженно заворушилася. Почався сезон пробудження.

Скільки разів, готуючись до відрядження, я бачив зображення планети у відеозаписі й подумки малював її за звітами експедицій. І навіть учора, коли вдивлявся в оглядові екрани форстанції, я все ж ніяк не міг добрати, чому цю планету нарекли таким неприємним ім’ям. Причому, я з’ясовував спеціально, планету одностайно охрестили Мегерою в Академії астрономії відразу після проглядання запису першого автономного телеблоку, опущеного на поверхню планети. Але вже після виходу з форстанції я з лишком отримав усю бракуючу гаму відчуттів.

Перший маршрут ми виконали на кебі — станційному всюдиході. Він є прямокутною платформою з чотирма кріслами і корпусом із прозорого репелону.

Від’їхавши метрів двісті, ми зупинилися.

— Ну як тут із розумом, професоре? — поцікавився я.

Сааді стурбовано порався з великим чорним ящиком, який, як я зрозумів, і був тим самим польовим психоіндикатором. Судячи з невдоволеного мимрення Абу-Фейсала, прилад відмовлявся проводити задуману професором революцію в контактології.

— Не ладнається? — співчутливо запитав я.

— Не можу второпати, Олесю. Якщо вірити показам детектора, то все навколо буквально вирує від вищої нервової діяльності.

Я подивився на шкалу, де примітивний індикатор справді витанцьовував схвильований танець в інтервалі «інтелекту», і розреготався.

— Як розуміти ваш сміх? — образився Сааді.

— Вітаю, професоре. Ваш геніальний прилад, поза сумнівом, справний. І чудово діє.

— Але я не можу повірити…

— Тоді ви відмовляєтеся повірити в нашу з вами розумність!

Абу-Фейсал почав було заперечувати, але зупинився на півслові й також розсміявся, зрозумівши свою помилку. Він забув винести псі-мікрофони назовні, а репелонова кабіна виявилася чудовим екраном. Її захисні стінки не лише ізолювали «детектор розуму» від усіх зовнішніх псі-хвиль, але й блокували внутрішні. Довелося опустити стінки й винести датчики на зовнішній бік. Індикатор відразу заспокоївся, завмерши десь трохи вище нуля. Зате занепокоїлися ми з Сааді.

Ні, ми хвилювалися не за свою безпеку. Нас захищала силова автоматика костюмів і шоломофільтри, а стінки кеба, якщо знадобиться, закриються в частки секунди. І не повітря Мегери діяло на нас якимось особливим чином. Це було майже земне за складом повітря, цілком придатне для дихання, та ще контрольоване легеневим монітором.

Зловісним, неприязним зробилося світло, що заливало пустелю: рожево-бузкове, похмуре. Немов у міражному мареві тремтіли над нами диск Червоного сонця і три малі місяці. Звісно, світло сонця не змінилося, але за склом кабіни воно здавалося блідим, ірреальним. Не розсіюване репелоном світло огорнуло нас, і я пройнявся раптом відчуттям, що світ планети, по якій ми колесили на кебі, зовсім не мертвотна пустка. Цей світ, незалежно від наших відчуттів, живе своїм життям, чужим нам і незрозумілим, а ми, дві земні істоти, — непрохані гості в цьому світі…

— Вам нічого не здалося, Набілю? — запитав я, мимоволі приглушуючи голос.

— Ага, значить, і ви відчули! — зрадів професор. — Але не лякайтеся. Це вплив психофону Мегери. Ознак позаземного інтелекту наразі немає. Біодіяльність планети лише на нижчих і середніх рівнях.

За шість годин подорожі Мегерою ми не зустріли жодної живої істоти. Навіть птаха абиякого, на кшталт того, що ми сполохали біля бункера, не побачили. Не втримавшись, я демонстративно поспитав у професора, де ж його горезвісна фауна.

— Під нами, під нами, — Набіль указав пальцем униз, — у ґрунтовому шарі. Щонайменша зміна погоди — мегеріанські спори й личинки почнуть прокидатися.

— А коли зміниться погода? — допитував я.

— Ось-ось повинна, судячи з положення Червоного сонця.

Я подивився в небо й нічого особливого не побачив, хіба що сонце стало яскравішим, а один з місяців зайшов частково за другого. Тепер положення небесних тіл нагадувало мені нахилену вісімку.

Несподівано осторонь хруснуло, ніби хтось зламав об коліно суху галузу. Машинально я штовхнув ногою гальмо й одночасно увімкнув захист. Репелон кеба зімкнувся над нами.

— Що це було, Набілю?

— Точно не впевнений, але схоже на електричний розряд.

Знову повторився тріск, і небо розверзлося над нами. Білий зиґзаґ блискавки встромився в пустелю. Почалася гроза, якої я ніколи в житті не бачив. У цілком чистому, без жодної хмаринки, небі спалахували вогненні кулі й стрічки. Одна з блискавок ударила в дюну метрів за п’ять від нас. Бура потріскана глина миттєво розпеклася до білого жару, спучилася пухирями й знову затверділа. Ураган бушував декілька хвилин і, видно, розрядивши без користі весь свій арсенал, покривши поверхню планети пухирями опіків, ущух.

— Ну що, їдемо далі? — запропонував я, але професор мене не почув.

— Дивись! — Він указав на найближчий оплав.

Спечений ґрунт навколо пузирчастого горба покрився мережею дрібних тріщин. Звідти виповзали, мов зміїні язички, стебла з роздвоєними верхівками. Ці травинки й справді чимось нагадували змій. Неспішно, але неймовірно швидко для рослин витягувалися вони із землі жовтуватими трубками, які ставали все вищими, товщими, міцнішими…

На наших очах тоненькі паростки перетворилися у схожий на реп’ях кущ. Він продовжував рости. Стебла стали стовбурами, від них вистрілили золотистими кучериками бічні пагони. За лічені хвилини пагони-кучерики опустилися вниз до ґрунту й почали розповзатися в різні боки. Деякі пагони потрапляли у тріщини і, певно, викидали корінці. Тут-таки починали підніматися вгору й товщати нові паростки. Один довгий відросток дотягнувся до нашого кеба, тицьнувся в гусеницю.

— Що робитимемо, професоре? — занепокоївся я. — В механізм кеба рослинам, звісно, не проникнути, але ходову частину вони можуть обплутати своїми мацаками.

Сааді поплескав мене по плечу:

— Боїтеся за техніку, Олесю?

— Боюся не боюся, але краще скажіть вашим бур’янам, щоб проростали кудись в інший бік.

— На жаль! Вони мене не почують. А якщо й почують, то навряд чи послухають. «Детектор розуму» стверджує, що інтелектом тутешній творець обділив енергійні рослини.

— Тоді доведеться їх потурбувати, без попередніх контактологічних дебатів.

Я увімкнув задню передачу, ледь прокрутив гусениці. Немов здригнувшись від болю, обірваний пагін зметнувся вгору. Над місцем обриву відразу ж виник маленький димний клуб. Такий самий я бачив на Землі, коли наступив у лісі на старий гриб-димовик. Лише ця хмарка була не зі спор, не з соку чи якоїсь сокової пари, а складалося з найдрібнішої мошкари, що вирвалася на свободу крізь порожнисту серцевину пагона.

Тим часом на основному стовбурі рослини, в півметрі від землі, набубнявіла колюча яйцеподібна шишка. Схожість із яйцем ще більше посилилася, коли шишка репнула. З неї найнатуральнішим чином вилупилася істота, що нагадувала непомірно товстого короткого хробака-трепанга. Новонароджена істота з похвальною рішучістю рушила за мошкарою. Не звертаючи уваги на розгойдування гілки, істота доповзла до краю і там зупинилася, мовби роздумуючи, що робити далі.

— Що кличе його до братів по деревному соку? — сказав ущипливо я. — Чи не той одвічний потяг до контакту?

— Можливо, — погодився Сааді. — Тільки контакт у даному випадку продиктований мотивами гастрономічними.

І справді, з тіла «трепанга» почали викидатися тонкі довгі язички. До них прилипала мошкара, і язички поверталися в тіло, а трепанг знову і знову закидав їх у густу хмарку комах.

Звідкись метеоритом налетів ширококрилий птах, промайнув над кущем і зник удалині. Разом з ним зник і трепанг.

— Прощавай, допитливий друже наш! Приємного тобі контакту! — Я помахав рукою.

Сааді був зайнятий своїми думками і не підтримав жарту.

— Ну ось і дочекалися, — повідомив він. — Пустеля прокидається. Зміна пір року.

Лише зараз до мене дійшло, що нам пощастило спостерігати найважливіше на Мегері — еволюцію живого світу. Розряд блискавки пробудив спори, що дрімали в ґрунті. Поєднання сонць і місяців створило необхідні умови, і на поверхні Мегери завирувало життя, закружляло у фієсті сприятливого сезону.

— Що робитимемо, Абу-Фейсале?

— Поїдемо додому. На сьогодні досить. Треба відпочити, опрацювати отримані матеріали й підготуватися до завтрашнього виходу. Думається, ми побачимо ще чимало цікавого.

Я погодився з контактологом: його завдання — шукати інтелект, моє — обдумати все, що стосується Тринадцятої гіперкосмічної.

Назад ми їхали навпростець і через тридцять хвилин були вже біля бункера. Наш рукотворний курган не потрапив у зону грози й тому зустрів тією самою безрадісною іржавою купиною. Ми в’їхали у «передбанник», прошлюзувалися. Кожен зайнявся своєю роботою, і до самого вечора ми не спілкувалися, поки гроза не підійшла до бункера.