Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 8)

— Відповідаю, — хитнув головою Масграйв. — У Тринадцятій гіперкосмічній був не найкращий у моїй практиці екіпаж.

Дзвякнув, немов розсипав мідні кульки на скло, зумер. Сеанс зв’язку закінчувався.

— Не найкращий у науковому сенсі? — уточнив я.

— У психологічному.

Це було несподівано. Я забарився з черговим питанням, але з наростаючим тріском ефіру зв’язок обірвався.

Набіль Сааді викликав мене під ранок, коли я вже збирався, але ніяк не міг змусити себе встати. Щоб виглядати нормально, довелося вдягатися.

Набіль Сааді був зодягнений у вечірню фрачну пару малинового кольору. Стоячий комірець його білосніжної сорочки стягував плямистий «метелик».

— Шкодую, що перервав ваш відпочинок, але мені переказали, виклик терміновий, — сказав він.

Наскільки обидва попередні співрозмовники стримано й навіть негативно сприймали мої пояснення, настільки захоплено відреагував Сааді.

— Ви не уявляєте, як я заздрю вам, любий Олексо Васильовичу. Ви летите на Мегеру — дивовижну, унікальну планету. Другої такої просто немає. Якби в мене була можливість, я присвятив би дослідженню Мегери все життя. Я певен, що контакт із позаземним розумом усе-таки мав місце на Мегері. Але я в своїй упевненості наразі самотній. Хіба мислимо повідомлення Бурцена й Декамповерде пояснити галюцинаціями? І потім, Олексо Васильовичу, я сам був там, ходив по землі Мегери шість днів. Лише шість днів! І можу сказати, така планета не може не народити розум, не може!

Дзвякнув клятий зумер. Встигнути б задати головне для мене питання до Сааді.

— Професоре, а що ви можете сказати про особисті взаємини учасників експедиції?

— Особисті? — Співрозмовник невизначено знизав плечима. — Складні були взаємини… Але на роботі вони не позначалися. Та й навіщо вам це? Розум треба шукати на Мегері, розум…

Того-таки дня мені передали гіперграму. Мій настільний секретар, апетитно хрумкнувши кристалом із записом, викотив на стрічку текст:

«У випадку, якщо питання вашого супутника не вирішене або вирішене не остаточно, хотів би запропонувати власну кандидатуру. Окрім палкого особистого й наукового прагнення побувати на Мегері ще раз, наведу наступні докази. Ваш покірний слуга є одним із провідних фахівців з Мегери, брав участь у експедиції, що цікавить вас, і може допомогти відтворити картину тих днів, а також має у своєму розпорядженні наразі експериментальну, але цілком робочу модель приладу, який повинен значно полегшити пошуки розуму на Мегері. Якщо ви підтвердите згоду на мою участь у експедиції, зустрічатиму вас на борту гіперльота, яким планується перекинути вас до Мегери. З нетерпінням і надією чекаю вашої відповіді. Щиро ваш, Набіль Ібн-Хішам ас-Сааді».

Таламяна вдалося вмовити швидко, я навіть здивувався його поступливості. Але потім з’ясувалося, що шеф усе розрахував заздалегідь, і вигадку з Новичковим він розглядав як своєрідне психологічне гартування свого співробітника.

Задоволений, я повернувся в інформаторій, набрав позитивну відповідь Сааді.

У мене залишався ще один виклик гіперзв’язку, яким слід було, не відкладаючи, розпорядитися. Я узяв довідку й дізнався, що в загиблої Аніти Декамповерде в Сан-Пауло жива мати.

Розмова вийшла не з легких. Донья Декамповерде плакала, показувала фотографії дочки.

Вже не сподіваючись отримати потрібні відомості, я зупинив одноманітні голосіння немолодої жінки й запитав прямо:

— Даруйте, сеньйоро Декамповерде, але чим, по-вашому, викликаний нещасний випадок з вашою дочкою?

Вона відклала убік альбом, осудливо поглянула на мене очима, повними гіркоти.

— Не кажіть мені про нещасний випадок, юначе, — задерши сухе старече підборіддя, з викликом промовила вона. — Стався злочин. Мою дочку вбили.

Цукристий сік всупереч усьому стікав не вниз, до коріння, а піднімався, дерся по тріснутому стеблу, присмоктуючись липким язиком до основ бічних пагонів. Ближче до верхівки, біля тріщини, повзучий сік, білий мов цукор, ставав усе темнішим, скочувався в бурі кульки, які одна за одною відвалювалися від клейкої маси й випускали крила. Втім, мушки-кульки далеко не розліталися — здолавши шлях у декілька десятків метрів, вони з плаксивим теньканням пікірували й угвинчувалися у вогкий ґрунт. Жук, знову висунувшись із хвоща, несхвально спостерігав за мушками. А ті, не звертаючи уваги на сердиті заклики вусиків-антен квазіпредка, поспішали закопати себе якомога глибше.

РОЗДІЛ 4

Мушки-кульки готувалися до негоди. Червоне сонце нарешті звільнило небосхил, цілком передавши його Жовтому, й те вступало тепер у володіння цим світом, заполіскуючи континент бурштиновим світлом — не спекотним, але якимсь густим, тягучим, майже відчутним. До жовтого світила підтягалися його небесні васали. Спочатку щербаті, непевні півмісяці поступово набирали силу і блиск. Коли ж сонце опинилося в самому центрі їх каре, супутники розгорнулися у важкі, повнофазні місяці й заблищали, мов начищені мідні полумиски.

Розмова з матір’ю Аніти залишила на душі важкий осад. З якої скрині вона й слово-бо таке викопала: «вбивство»! Зрозуміло, звісно: горе матері, старість без дітей і внуків, образа на світ, що забрав у неї єдину дочку…

Однак, якщо вдуматися, у словах матері, можливо, полягає істина: раптом справді відбулася зустріч з якимсь розумом, який повівся агресивно? І тоді його дії можна визначити і як убивство.

Все, що вдалося дізнатися щодо експедиції Бурцена, я запхав у дальній закут пам’яті — хай інформація відлежиться, думки дозріють, а зараз треба було готуватися в далеку дорогу.

Планета, що більше я про неї дізнавався, то більше мене інтригувала. Коли я дізнався, що Мегера розташована у двосонячній системі і має чотири місяці, то сприйняв це як не більш ніж цікавий факт. А пізніше задумався: якщо прикинути, то на Мегері не мало не багато — двадцять шість пір року, мегеріанського року. Значить, сезони змінюють там один одного мов заведені. Клац — зима. Клац — літо. Клац — ще щось.

На майданчику, повністю підготовленому до польоту, виблискуючим п’ятиметровим колобком світилася кулька міжпланетного модуля. На люку красувалася емблема «Пальміри-інформ» — гусяче перо на тлі римської колонади, що нагадувала руїни земної Пальміри в Сірійській пустелі.

Летіти на модулі — одне задоволення: апарат легкий, маневрений, пристойний запас ходу. Мені належало вийти в точку рандеву — пірнути в гіперпростір і зішлюзуватися з гіперльотом, що вилітає з Землі. Головна проблема — зробити перехід точно в задану мить: щонайменша затримка, і ми розминемося.

Піднявшись над Пальмірою, я вийшов у вказаний сектор. Бортовий таймер показував мінус сорок три секунди. Часу залишалося якраз щоб роззирнутися. І як тільки на дисплеї засвітився крутобокий бублик, я натиснув «пуск». Перехід до прикрості прозаїчний. Увімкнувся гіперпросторовий перетворювач, у декілька хвиль прокотилася слабка вібрація, ледь заклало вуха. І все.

За бортом, зовні, неначе заблимали червоні ліхтарі. Щойно я був у звичайному, чорному космосі, всіяному зірками, начебто в порожнечі, але в порожнечі реальній, аж раптом опинився в густому червоному тумані, непрозорому, мов томатний сік. Спало на думку безглузде визначення — томатно-соковий простір.

Наближення транспорту я не бачив. За якимись законами гіперсвіту поміщене в ньому нормальне тіло візуально спостерігати неможливо. Всередині корабля все, звісно, по-іншому, завдяки стабілізаторам простору видимість зберігається.

Пролунав неприємний свистячий звук, модуль кудись потягнуло. Наступної миті помідорний туман розсіявся, і я з задоволенням переконався, що знаходжуся у відсіку транспортного корабля.

Я вибрався з модуля, ліг у автокібер, схожий на саркофаг із коліщатками, й покірно пройшов усі кола медичного чистилища. Відтак кібер довіз мене до каюти, де на дверях уже світилося моє прізвище. Кібер побажав приємної подорожі й завмер в очікуванні наказів.

Я тицьнув клавішу настільного секретаря.

— Професор Сааді хотів би вас бачити, як тільки ви відпочинете з дороги, — відповів приємний голос.

— Спочатку треба б відрекомендуватися капітанові…

— З’єдную з капітаном.

У секретарі щось клацнуло, й я отримав черговий сюрприз. З екрану, не виражаючи особливого захоплення з приводу такої приємної зустрічі, на мене дивився пілот Тері Масграйв.

— Капітане! — здивувався я. — Ото вже не сподівався… Здрастуйте.

— Здрастуйте. — Масграйв стримано кивнув. — Як пройшов перехід, без ускладнень?

— Спасибі, живий, як бачите. Капітане, але це ж чудово, що ми зустрілися. Ми змогли б побалакати?

— Товаришу Санкін, — кепсько стримуючи роздратування, заговорив Масграйв, — дозвольте дати вам пораду. Експедиція Бурцена закінчена й забута. Мені неприємно ворушити цю історію.

— Ви мене дивуєте, капітане. У мене своя робота, а у вас своя. Невже ви відмовите мені в допомозі?

— Постараюся знайти для вас декілька хвилин, але не обіцяю. Я дуже зайнятий.

Мідні полумиски місяців, підхоплюючи вогненний сонячний бульйон, випліскували його на поверхню Мегери, де він дробився об стратосферу, фільтрувався в нижніх шарах повітря і падав уже ледве теплим силовим пилом, який з готовністю поглинали всілякі організми. І якоїсь невловимої миті через мільярди взаємозакономірностей мегеріанські супутники раптом із добрих, безневинних роздавальників енергії перетворилися на гігантські дзеркала, рефлектори, які з’єднали все відбите світло в могутній енергетичний промінь і метнули його вниз. Першою прорвалася зовнішня оболонка з інертних газів, за нею по черзі здалася решта атмосферних шарів, і на континент разом обрушилася чотирикратно посилена променями радіація Жовтого сонця.