Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 37)

Подали трап до носової частини корабля, відчинилися двері пасажирського салону. Люди квапливо ставали на сходинки ескалатора й завмирали, щоб зітхнути на повні груди й переконатися, що нарешті здійснили посадку. Опинившись на землі, вони починали нестримно посміхатися, притупувати, немов випробовуючи міцність бетонного аеродрому.

Молоденька чергова у блакитному льотному комбінезоні терпляче чекала їх у тіні під крилом космобота.

— Ласкаво просимо на Анторг, — співучо промовила вона, коли останній пасажир зійшов униз, і посміхнулася.

Захоплені від свіжого, живого повітря, дивовижно синього неба над головою, справжньої трави, що просунула пустотливі зелені язички у шпарки між бетонних плит, пасажири зааплодували. Дівчина зніяковіла, порожевіла, від чого на її обличчі ще помітніше виступили веснянки, з якими не могла впоратися ніяка косметика. Зібравши все своє самовладання, вона скоромовкою докінчила приготовану промову:

— Прошу вас пройти за мною в будівлю аеропорту, звідти після необхідних формальностей ви будете доставлені в готель «Турист», наразі єдиний готель нашого наразі єдиного на Анторгу міста. В «Туристі» вас ознайомлять з подальшою програмою.

Дівчина круто розвернулася і, досадуючи на себе за зайву соромливість, попрямувала в бік приземкуватої прямокутної будівлі з високою баштою. Зігнувшись під тягарем ручної поклажі, в яку, як повелося споконвіку, втиснули найважчі речі, пасажири метушливо попрямували за нею.

— Дивись, ген ті двоє, — генеральний директор тицьнув коротким пальцем в екран. Зображення здригнулося й затяглося сірими танцюючими брижами перешкод. Директор роздратовано ляснув по кришці монітора, й видимість відновилася. — Ось так завжди, всім усе робиш, про всіх думаєш, а до себе викликати майстра — руки не доходять.

Стас із удаваним співчуттям гмикнув. Вступ його насторожив. У колонії всі знали про вічно розладнаний монітор у кабінеті генерального директора і про його манеру починати неприємну або дражливу розмову зі скарг на «клятий апарат».

Зараз екран директорського монітора показував поле аеродрому, по якому нестрункою юрмою дріботіли за черговою новоприбулі. На найдальшому плані зображення виднівся краєчок космобота, що доставив з рейсового корабля на орбіті вантаж і пасажирів. Корабель за розкладом прилітав раз на півроку і затримувався всього на три дні, так що кожен приліт був для декількох сотень колоністів визначною подією. Начальники відділів чекали прибуття нових фахівців, дослідники сподівалися, що прийде давно замовлене устаткування, директор клубу мчав щодуху за довгожданим ящиком хай не з останніми-найостаннішими відеозаписами. Поки снував туди-назад космобот, спускаючи на планету контейнери з вантажем і піднімаючи на корабель видобуту за шість місяців анторгітову руду, поки колоністи розбирали посилки, зачитувалися листами від рідних і знайомих та терміново готували до відправки послання у відповідь, для транзитних пасажирів — фахівців, що летіли на інші планети, — влаштовувалася екскурсія по унікальному анторгському заповіднику.

За організацію екскурсії відповідав Ларго, генеральний директор, він узагалі відповідав за все на Анторзі, крім заповідника. За заповідник відповідав Стас. І тому йому, головному екологові планети, доводилося відкладати всі невідкладні поточні справи й дві доби водити екскурсантів по околиці лісу. Втім, на цю прогулянку він міг відрядити й свого заступника, мікробіолога Джима Горальськи, але це все одно не позбавляло його від найнеприємнішого: так званої «розмови за круглим столом». Правильніше було б назвати цю розмову тортурами, катуванням питаннями. На більшість питань Стас не міг дати відповідь, і слухачі розуміюче перезиралися й співчутливо посміхалися: мовляв, ясно, молодий хлопець, тільки-но з університету, все природно… Стас внутрішньо закипав від їх показної великодушності й ніяк не міг пояснити, що про Анторг він не знає майже нічого не тому, що лише рік тому закінчив університет і прилетів сюди, а тому, що він перший еколог, що будь-коли висаджувався на Анторг, і екологією Анторга ніхто — ніхто й ніколи — до нього не займався.

Однак лише через екскурсію Ларго навряд чи запросив би його до себе…

— Ось вони, — знову, але вже обережніше жестикулюючи, директор указав на екран, — здоровенний бородань і той, лисий, товстий, поряд з ним. Бачиш їх?

Стас похмуро кивнув. Він почав здогадуватися, до чого воно йдеться.

Директор помітив похмурий вираз його обличчя й вирішив не йти відразу в лобову атаку. Він відкрив холодильник, дістав запітнілу банку з ананасним соком, поставив перед Стасом.

— Пий. Добре в таку спеку… — Немов бажаючи показати, як йому задушливо, Ларго розстебнув другий ґудзик на сорочці й лунко поплескав себе по широких волохатих грудях.

Стас особливої спеки не відчував — стояв звичайний теплий літній день — і тому підозріло поглянув на директора.

— Та що ти справді, — розсердився Ларго, — дивишся на мене, як на якогось… Сам без року тиждень на Анторзі…

Ларго обірвав себе на півслові, похопившись.

— Ні, не подумай, претензій у мене до тебе немає. До праці ти взявся завзято, декому навіть здавалося, що надто шпарко… Але я тебе зрозумів і підтримав. Народ тебе поважає, а дехто, кажуть, і любить…

Директор грайливо підморгнув, але Стас не відреагував на натяк і продовжував сидіти з кам’яним виглядом.

— Еге ж, так от. Обов’язків у тебе багато: наукова робота в лабораторії, вивчення екології заповідника плюс ще ці тургрупи…

— За тургрупи відповідаєте ви, ми вам лише допомагаємо. А головне моє завдання — вивчення й охорона навколишнього середовища, і не лише заповідника, а всієї планети.

— Ну гаразд, гаразд. Не прискіпуйся. Я сам вимагав для Анторга статусу заповідника. І був дуже задоволений, коли дізнався, що таке рішення ухвалене і до нас відряджають еколога. Я чудово розумію, як це непросто — вивчати планету, її природу майже з нуля. Тому, де можу, допомагаю тобі. Але я хочу, щоб і ти уявляв, що означає бути генеральним директором.

Ларго запально сунув руки в кишені штанів і почав ходити по кабінету з кута в кут.

— У тебе турбот — один заповідник, а в мене — вся колонія. Молода, зростаюча колонія, що розвивається. Через десять років тут житимуть уже декілька тисяч людей. І цей розвиток я мушу забезпечити всім необхідним: продуктами, матеріалами, енергією, апаратурою. На мене насідають усі — від моїх-таки заступників до робітників-шахтарів та їх дружин. Потрібно, потрібно, потрібно. Сьогодні, вчора потрібно. Власні потреби ми наразі забезпечуємо на тридцять відсотків, і це вже добре, до пуску атомного реактора ми про таке й не мріяли. Ну гаразд, прогрес прогресом, сьогодні самозабезпечуємося на третину, завтра — наполовину, а там, гляди, й зовсім заживемо чудово. А де брати те, що потрібно й чого у нас немає зараз? Ага, з Землі, ти скажеш. Але рейс-бо до нас ходить раз на півроку, і частіше ходити не стане — немає ще можливості частіше до нас ходити. І вантажу нам належиться лише п’ятсот тонн, оскільки корабля чекають мов манни небесної не лише на Анторзі, але й ще на десятку планет у нашому секторі. Ось і покрутися тут! — Ларго дістав з кишені хусточку і промокнув спітніле чоло.

Стас зі щирим цього разу співчуттям гмикнув.

— Посміхаєшся? Тобі все дарма. — Директор зупинився, сів у крісло поряд зі Стасом і довірчо поклав йому руку на коліно. — Давай побалакаємо серйозно. Люди, яких я тобі показав, надзвичайно важливі фігури. Лисий, його звуть Віктор Бурлака, завідує вантажовідправленнями з Землі у північно-західний сектор Галактики, де, як тобі відомо, розташована така собі планета Анторг. І від цього Бурлаки залежить, коли ми отримаємо черговий вантаж: у строк чи, якщо трапиться нагода, а такі нагоди трапляються, трохи раніше. Що для нас, сам розумієш, небайдуже. Тепер другий, цибатий, з бородою. Це Глен Грауфф, також із Землі. Він головлікар Комітету з освоєння нових планет. Усі колоністи, що вилітають з Землі, проходять у нього медкомісію. — Помітивши подив Стаса, Ларго встав і знову почав ходити перед екраном монітора. — Ти думаєш, кожен, хто працює на Анторзі, має богатирське здоров’я? Дзуськи! Добру половину наших колоністів можна було не пропустити. І половину тих, кого забракували, можна було відправити. У нашого головного енергетика штучна легеня. Не бозна що, але комісія напевно б йому відмовила. Якби не лікар Грауфф, який узяв відповідальність на себе. А переконав Грауффа я, довів, що коли енергетика, саме цього, а не якогось іншого, не пришлють на Анторг, нам сидіти ще на голодному енергетичному пайку три роки. Рамки фізичного здоров’я можна злегка розтягнути і в один, і в другий бік. Лікар Грауфф зрозумів мене й пішов нам назустріч. І, я сподіваюся, знову піде, якщо, виникне необхідність. Мій обов’язок зробити так, щоб ці двоє залишилися задоволені поїздкою на Анторг. Ми їм, врешті-решт, просто багато чим зобов’язані…

— Що вимагається від мене? — сухо перервав генерального директора Стас.

— Полювання, Стасе. Наші гості — пристрасні мисливці. Я хочу, щоб ти повів їх на полювання.

— Жалкую, але це неможливо. Поки у нас не буде хоча б приблизного уявлення про тутешню екологію, я не можу дати дозвіл на відстріл тварин.