Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 38)

Ларго присунувся до Стаса й поглянув йому просто в очі.

— Давай-но пригадаємо, коли тебе прислали сюди…

— Вже пригадували.

— Ах, так. Рік тому. А скільки років існує колонія? Правильно, вісімнадцять. А коли почалася розробка анторгіту? Знову правильно, шість років тому. Нам тоді привезли дві партії колоністів по сто тридцять чоловік, і населення планети відразу виросло вдвічі. Півтисячі населення, з них чотири сотні молодих, здорових, енергійних чолов’яг. Ти не здогадуєшся, любий головний екологу, яка у них була улюблена розвага?

Директор ще пильніше вглядівся в Стаса і театрально відступив на крок.

— Мовчиш! Добре, я сам скажу. Вони полювали, мій друже, полювали. Били і птаха, і звіра. І сам я теж грішний — пострілював іноді у вільний час. А що накажеш робити? Випаде тобі рідкісний вихідний, і так кортить відпочити від усієї цієї метушні, облич, які постійно навколо і вранці й увечері… Хапаєш рюкзак, рушницю — і в ліс. А там краса, спокій, зелень… Відпочинеш у лісі днинку-другу, пару качечок підстрелиш — зовсім по-іншому себе почуваєш.

— А як же Статут позаземних колоній? — механічно, без особливого ентузіазму запитав Стас.

Те, про що говорив зараз Ларго, було йому давно відомо.

— Так і знав, що ти це скажеш. — Директор, немов пишаючись своєю проникливістю, торжествуюче здійняв до стелі палець, відтак схопив зі столика банку з соком, яку поставив для Стаса, відкоркував її й двома ковтками осушив. — Авжеж, ти маєш рацію. Статут забороняє полювання без узгодження з екологом. Але еколога-бо в нас до тебе не було. А я хіба в змозі устежити за всім, розібратися, що можна і що не можна в цьому чортовому лісі? Здається, все майже як на Землі, а придивишся уважніше: так, та не зовсім так. І не дивися на мене як на лиходія, для того й вимагав на Анторг еколога, щоб у лісі навести лад. Ось ти тепер його й наводь.

— Ось я його й наводжу.

Ларго втомлено поморщився.

— Стасе, за ці роки на Анторзі були вбиті сотні тварин, це сумний факт, але я не повірю, що ще кілька підстрелених качок уплинуть на екологічну рівновагу. Зате людям, що живуть тут, і тобі в їх числі, це дріб’язкове порушення може принести відчутну користь.

— Це все, що ви хотіли мені сказати? — запитав Стас.

— Наразі все.

— Тоді мені пора. Даруйте, Ларго, я не можу виконати ваше прохання. Всього найкращого.

Стас різко піднявся з крісла, кивнув у спину директорові, що відвернувся до вікна, і вийшов з кабінету.

Від розмови з генеральним директором у Стаса залишився якийсь дивний і неприємний осад. Щоб відвернутися, Стас почав розбиратися у себе в робочому столі, відтак сходив пообідав у їдальню, потім повернувся в лабораторію і спробував читати, але думки його як і раніше вилися навколо ранкової розмови з Ларго. Він відчував свою правоту і водночас не міг позбутися незрозумілого відчуття, немов він був винен у чомусь перед директором.

У двері лабораторії неголосно постукали.

— Так-так, заходьте, — неуважно запросив Стас.

Двері відчинилися, і Стас побачив, що на порозі лабораторії стоїть незнайома чорноока дівчина з короткою темною косою.

— Мені потрібен головний еколог Кірсанов, — сказала вона, посміхаючись.

— Я — Кірсанов.

— Тоді здрастуйте. Наталя Сергієнко. — Дівчина рішуче простягла йому руку.

— Стас. Здрастуйте, Наталю, — він не без задоволення потиснув м’яку теплу долоню. — Чим можу вам придатися?

— Ні, це я чим можу вам придатися?

— Тобто як… — сторопіло пробурмотів Стас.

— А дуже просто, — задоволена справленим враженням, оголосила Наталя. — Я біохімік, прилетіла сьогодні вранці, гадала, працюватиму в хімлабораторії при шахті, а у відділі кадрів мені кажуть: ідіть в лабораторію екології, там вас давно чекають. Чекали?

— Авжеж, чекали, звісно, — зовсім розгубився Стас, — нам дуже потрібен біохімік…

— Тоді вводьте мене в курс справи, — зажадала Наталя.

… За годину Стас знав про нову співробітницю все, був зачарований нею і дякував долі за такий несподіваний і приємний подарунок: він справді подавав заявку на біохіміка плюс ще трьох фахівців, однак у найближчі рік-два жодної людини отримати не розраховував: надто великий був у колонії голод на людей. І насамперед фахівцями забезпечували шахту, оскільки економічний розвиток їх містечка залежав перш за все від видобування анторгіту.

Показавши Наталі лабораторію, Стас запропонував дівчині оглянути їхній сад.

— У вас є сад? — здивувалася вона.

— Власне, це не зовсім сад. Просто наша лабораторія стоїть на південній околиці міста, ліс починається кілометри за три звідси, зате підлісок, чагарники підходять буквально до наших стін. Небезпечного для людини в тутешній природі наразі нічого, слава богу, не виявлено, і ми проти такого близького сусідства не заперечуємо. Так навіть зручніше вести дослідження.

Вони вийшли через двері зі зворотного боку збірного будиночка, що служив приміщенням для лабораторії й часто житлом для її співробітників. Усюди тягнулися зарості густо переплетених кущів, схожих на сибірський стелюх.

Подекуди серед зелені листя проглядали дрібні білі й блідо-рожеві суцвіття.

— Зараз я вас із деким познайомлю. Ксюте, ходи сюди, Ксюте! — покликав Стас.

У кущах щось агукнуло, шумно завовтузилося, тріщачи гіллям, і на дворик перед еколабораторією вискочила мавпа.

— Ходи сюди, мій хороший, давай, давай! — Стас дістав з кишені припасене яблуко і простягнув тварині.

— Ой! — вигукнула Наталя. — Та це ж справжній шимпанзе!

Спритно перебираючи короткими задніми й непомірно довгими й сильними передніми лапами, істота підскочила до Стаса і вже зовсім по-мавпячому вихопило у нього пригощання.

І лише коли тварина відкрила рот, щоби з’їсти ласощі, стало видно, що це зовсім не земний шимпанзе. У довгастій пащі не було ані іклів, ані взагалі будь-яких зубів. Замість них під м’ясистими губами відкрилися чотири щелепи, дві верхні і дві нижні; вони нагадували кістяний конус, поздовжньо розпиляний на чотири рівні частини. Узявши про всяк випадок Стаса за рукав, Наталя заворожено спостерігала, як щелепи розкрилися, немов розсунулися губки лещат, істота сунула в утворену шпару яблуко і почала енергійно жувати, рухаючи щелепами вперед-назад, причому всі чотири щелепи рухалися відносно одна одної цілком асинхронно.

— Ви його не бійтеся, Наталю. Ксют у нас хороший, еге ж, Ксюте? — Стас погладив тварину, вона вдоволено рохнула, стулило губи і знову стала майже цілком схожа на звичайну земну мавпу. — Якщо хочете, можете його погладити.

Наталя боязко простягла долоню, провела по довгій шерсті. Шерсть виявилася жорсткою, збитою патлами. Наталя відсмикувала руку й крадькома від Стаса обтерла її об штани.

— Ні, все ж він якийсь…

— Ну ось, чому ми так улаштовані? — засмутився Стас. — Хочемо, щоб усе було «за образом і подобою». Який тут, до біса, контакт! Цей осоружний, цей слизький, цей мерзенний… Навіть Ксют — ніби зовсім з вигляду мавпа — всі йому спочатку: «Ах, який милий! Ах, який кумедний!» А як побачать, що жує він не впоперек, а вздовж — усе, кінець захопленням.

— Не сердьтеся, Стасе. — Наталя винувато зазирнула йому в очі. — Він мені подобається.

Дівчина, чарівно зморщивши носик, вже сміливіше погладила мавпу по голові.

— Я рада, Стасе, що працюватиму у вас, а не на шахті, хоча й витратила півроку на курс із анторгіту.

— Як, ви приїхали за цільовим запитом із шахти?

— Авжеж, звісно. Але тепер дуже задоволена, що обставини розпорядилися по-іншому…

До Стаса нараз дійшло, що по-іншому розпорядилися не обставини. Наказати начальникові шахти віддати комусь спеціально виписаного з Землі біохіміка міг лише Ларго. Стас зрозумів, що потрапив у пастку: він мусив або виконати прохання Ларго, або відіслати дівчину назад. Якби він здогадався про все першої миті, можливо, він би і зважився відмовитися від біохіміка. Але не тепер. Стас подумав, наскільки генеральний директор хитріший і досвідченіший від нього…

— А, Стасе! — Генеральний директор зобразив голосом приємний подив. — Які новини?

— Мої умови, — Стас розлючено задихав у рурку, — полювання за всіма правилами, беззастережна дисципліна, зброя гладкоствольна, по дві качки на людину.

— Звісно, Стасе, як скажеш, — поспішив погодитися Ларго.

— Хай чекають мене на шосту ранку внизу, в готелі. Все.

Шелестячи по соковитій луговій траві, рафт — усюдихід на повітряній подушці — перетнув галявину і м’яко опустився біля самих дерев. Розчинилися дверцята, звідти один за одним вилетіли три об’ємисті рюкзаки. Услід з кабіни виплигнув Стас, у високих шнурованих черевиках, комбінезоні кольору хакі, з вузькою плоскою кобурою на правому стегні.

За Стасом на галявину колобком викотився лисий вантажовідправник.

— Вікторе, рушниці приймай, — пролунав із кабіни лункий бас головлікаря. Передавши Бурлаці потерті шкіряні чохли, він перекинув через підніжку довгі ноги і пружно зіскочив на землю. Роззирнувся. — Так, гарно. А тобі як, Вікторе?

— Благодать! — захоплено ляснув себе по стегнах Бурлака. — Точнісінько, як у нас під Рязанню: і трава та сама, й ліс майже такий. І звірина вся, кажуть, схожа, еге ж, Стасе?

— Схожа, — похмуро кивнув Стас. Він запхав руку в кабіну рафта, намацав на панелі потрібний тумблер, увімкнув. — Радіомаяк. Перевірте, нічого не забули?

Його супутники заперечно похитали головами, пригнічені сухим тоном еколога. Стасові стало ніяково за свою похмурість, і він вирішив їх підбадьорити.