Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 39)
— Що ж, коли так… — він з силою захряснув дверцята, — то з початком сафарі вас. Звідси підемо пішки. До річки неблизько, кілометрів двадцять п’ять, витримаєте?
«Важливі фігури» зраділи мов школярі, до яких уперше дружньо звернувся строгий учитель.
— Витримаємо! Ми народ бувалий!
— Ну, раз бувалий, то в дорогу! — Стас підморгнув їм, закинув за плечі рюкзак і зробив крок у ліс.
Ліс справді був вражаюче схожий на земній. Тягнули наввипередки до сонця свої зелені крони дерева; вузлами і зморшками колодовбилася на стовбурах потріскана шорстка кора; виглядали з ґрунту товсті пружні пальці кореневищ. Пахло чи то сирою деревиною, чи то грибами. А під ногами похрускувало лісове сміття.
Йти було неважко, ліс виявився не надто густим, ґрунт — достатньо сухим і твердим, і більшу половину шляху вони пройшли без зупинок, час від часу перекидаючись жартами, короткими зауваженнями. Відтак стало жарко, і розмови припинилися. Рюкзаки, що досі майже не відчувалися, помітно поважчали.
Стас подумав, що наразі його екскурсанти тримаються добре. Схоже, обидва були справді непоганими ходоками, вміли і пожартувати і помовчати коли треба. Жоден з них не запитав, чи далеко ще, — значить, уміють, хоч і начальники, бути веденими. Непогані хлопці. Коли б не ці обставини, він міг би з ними, далебі, подружитися. Трясця, і навіщо він лише погодився. Ну, не лежить серце до цього вимушеного полювання, і все тут. Як себе переконував: мовляв, нічого страшного, парою качок менше стане — їх до нього десятками відстрілювали. І, незважаючи на всі самовмовляння, все ж відчував себе паскудно. Чому, він знав: він порушив свій службовий обов’язок — замість того щоб охороняти, вів убивати.
Коли за черговою, напевно, стомільйонною на їх шляху галявиною блиснуло блакитне лезо річки, Стас чи то прохрипів, чи то прокашляв: «Прийшли…»
Не зображаючи більше невтомних, Грауфф і Бурлака скинули рюкзаки і тут-таки розтягнулися де стояли. Стас улігся під дерево, ноги закинув на свій рюкзак, а голову прилаштував на кореневищі. Всі троє лежали й мовчали, насолоджуючись відчуттям дивовижної легкості в тілі, порівнянної хіба що з відчуттям невагомості.
Повністю розслабившись, Стас кожною клітинкою вбирав благодатний кисень, який весело й завзято розносила по тілу кров, до цього стиснута в судинах перенапруженими м’язами. Його підопічні лежали із заплющеними очима і блаженно сопіли. Обличчя загострилися, осунулися. У Грауффа борода почала розповзатися по щоках сивою щетиною. На чолі в Бурлаки чорніли патьоки — видно, розмазав брудними руками піт.
Стас звівся на ноги, і по спині прокотилася хвиля болючої й водночас млосно приємної втоми.
Він ривком розв’язав вузол на рюкзаку, запустив у нього руку, витягнув пакет із наметом. Дістав з кишеньки короткий шланг. Надувати намет самому було незручно, але Стас, повагавшись секунду, вирішив дати своїм підопічним відпочити. Незабаром на невеликому пагорбі, за яким анторгський ліс обривався, галантно пропускаючи гінку, в тугих округлостях закрутів річку, заколихало оранжевими стінками п’ятигранне шатро.
Відкинувши клапан дверей, Стас опустився колінами на край надувної підлоги і з задоволенням роззирнувся. У наметі було не надто просторо, він ще не встиг провітритися, і всередині злегка пахло вогкістю й пластмасою, проте Стас відчував, що на душі полегшало. Ні, не тому, що тепер можна було сховатися від негоди чи небезпеки: прогноз на найближчий тиждень чудовий, а крупних хижаків у лісі ніхто ніколи не зустрічав. Стас подумав, що це радше інстинктивний, від далеких предків успадкований потяг до житла — хай найменшого, найвутлішого, — але все-таки зі стінами й дахом над головою.
— Вам допомогти, Стасе? — просунувши в намет лису голову, поспитав Бурлака. — Ага. Зараз я затягну речі. А Глен тим часом приготує повечеряти.
Сонце занурило в річку темно-червоний бік, у лісі вже западала ніч, але на галявині перед наметом було світло й затишно. На розстеленому аркуші паперу лежала гора бутербродів, фрукти, стояла захоплена передбачливим Бурлакою пласка пляшка альдебаранського лікеру. Бутерброди були свіжими, лікер — ароматним, а Стас продовжував відчувати скутість, думка про заборонене полювання підточувала настрій уїдливим хробачком.
— На Фарголі мені одного разу випало полювати на трекаба, — згадував, зручно спершись ліктем на напівпорожній рюкзак, Бурлака. — Ви бачили трекаба, Стасе?
— Лише в навчальних фільмах. — Перед очима у Стаса спливла страшна істота, схожа на зрощених по всій довжині трьох пітонів, на коротких пазуристих лапах і з тигровими іклами в пащах.
Від огиди Стаса пересмикнуло.
— Ось-ось. Мене так само пересмикнуло, і перший постріл я схибив. І другий теж.
— Далеко бив? — поцікавився Грауфф.
— Та не те щоб дуже. Метрів з шістдесяти. З гладкоствольної далі даремно. Ви знаєте, Стасе, у нас із Гленом принцип — полювати лише з мисливськими рушницями.
— А з іншими й не можна, — буркнув Стас.
— Ну, теж скажете, не «можна», — Бурлака махнув рукою. — Часто-густо палять із карабінів. Та що там карабінів, зі станерів стріляють. Щоб шкуру не попсувати. Так от, віддуплетився я, перезаряджаю, а трекаб на мене на своїх крокодилячих ніжках мов кінь добрячий мчить. Ледве встиг я ще вистрілити, а він уже в п’яти кроках. Конституція в мене, самі бачите, не гімнастична, але на дерево я злетів мов молодий павіан. Усівся на міцнішу гілку, вниз подивився: там вона, потвора ця триголова, стоїть під деревом і на мене дивиться. А погляд такий, що обняв я дерево, а в голові лише одна думка, мов жилочка, б’ється: вміють трекаби по деревах лазити чи ні…
— А чому ж не стріляли? — з цікавістю запитав Стас.
— Та ж упустив я рушницю зі страху, — весело пояснив Бурлака. — І сумку, де рація була, теж на землі кинув. Воно, далебі, й на краще, а то міг не встигнути на дерево залізти. — Він знову замовк, вибрав собі бутерброд і з перебільшеним апетитом вгризся в нього зубами, явно добиваючись від слухачів питання.
Грауфф, щоб піддражнити приятеля, мовчав, розважаючись його ораторськими хитрощами. Але Стас клюнув, йому кортіло дізнатися, чим закінчилася незвичайна пригода. На велике задоволення Бурлаки, він запитав:
— Ну, а що ж потім?
— Потім, юначе, — Бурлака вирячив на Стаса очі, — я дві доби провів на дереві, а трекаб під деревом. А коли я вже дозрів, щоб падати вниз, трекаб випустив дух. Виявилось, останнім пострілом я його таки зачепив…
Він прибрав раптом з лиця драматичний вираз і розреготався. Разом з ним розсміялися Стас і Глен Грауфф.
— Давайте вип’ємо, Стасе, — запропонував лікар. Стас кивнув. Грауфф розлив лікер у круглі ковпачки від фляг. — Віктор сам не уявляє, яким скарбом володіє. Цей напій настоюється на знаменитому альдебаранському равлику. Вважається, нервові клітини не відновлюються. Але цей лікер відновлює геть усе.
Стас знову розсміявся.
— Ну, слава богу, — поплескав його по плечу Бурлака. — А я вже боявся, ви нас зненавиділи навіки.
Стас відчув, що червоніє.
— Та що ви, справді. До чого тут…
— Не треба, не треба, юначе. Я все розумію. У вас своя робота, ви віддані їй. І правильно. Кожен має любити свою роботу, інакше він непотрібний, а часто і шкідливий. В молодості, коли дозволяло здоров’я, Глен був хірургом, а я штурманом фотонних кораблів, і ми не вірили, що зможемо колись полюбити іншу роботу. Але змінилися обставини, і сьогодні улюблена справа Глена — забезпечувати позаземні колонії необхідними людьми, моя — необхідними вантажами. А ваша улюблена справа, Стасе, — природа, довкілля, його охорона, екологія… Еге ж?
— Так…
— І ось з’являються якісь два типи, перед якими запобігає начальство, і вимагають, щоб їх — без путівки, порушуючи всі правила — вели в заповідний ліс убивати тварин. Так?
— Так…
— Ні, не так! По-перше, ми нічого не вимагали, ваш Ларго сам запросив нас на полювання. По-вашому, нам слід було відмовитися? Фиркнути обурено? Та ви знаєте, що таке полювання? Полювання — це пристрасть, це хвороба, якщо хочете, але хвороба корисна, яка оздоровлює організм, оновлює його, мов повітря свіже, мов настій женьшеню, мов цей лікер. Той, хто хворий на полювання, почуває себе впевненим, життєздатним, сильним. Він почуває себе чоловіком. Я займаюся полюванням з вісімнадцяти років і можу сказати, що найкращі хвилини мого життя — за пультом фотонного корабля і на полюванні. Я побував на десятках планет і майже всюди, де є дикі звірі, полював. Іноді за путівкою, частіше — ні, просто за домовленістю з місцевим начальством. І ніколи не вважав себе варваром, убивцею, ворогом живого. Я люблю природу не менше від вас і розумію її, смію думати, не гірше. Ані в земних лісах, ані в джунглях інших планет я не відчуваю себе чужим, стороннім елементом, а це означає, я зливаюся з природою і стаю її невід’ємною частиною. У масштабі Всесвіту. Ось що дає мені полювання…
— Але ж можна і не вбивати…
— Е-е, ні! Хочемо ми чи ні, але природа — це кругообіг смертей, який регулює і якість, і кількість. Звісно, людина в змозі завдати природі непоправної шкоди, але хижацтва зараз ніхто не допустить. А підстрелити зайця чи оленя — смішно казати про це. Їх з таким самим успіхом міг завтра загризти леопард. Зате, коли я входжу до лісу з рушницею, я сам поринаю в цей кругообіг і знаю, що шукаю свою здобич або, можливо, стану здобиччю вмілішого звіра. Так і лише так можна досягти повного поєднання з природою. А у вас-бо, Стасе, на кого ми йдемо полювати? Всього лише на качок. Мені розповідали, їх тут хмари. Кожен сезон вони гинуть тисячами й відроджуються десятками тисяч. Невже ви як еколог можете припустити, що декілька водоплавних позначаться на природній рівновазі планети?