Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 41)
— Ви знаєте, що це за птахи, Стасе? — поцікавився він.
— В основному водоплавні. Найбільше тут качок, але водяться і фламінго, пелікани, чаплі, журавлі. Тобто не справжні, звісно, а їх, якщо так можна висловитися, анторгські аналоги.
— Це неймовірно, — похитав головою Грауфф, — за сотні світлових років від Землі зустріти майже її близнюка. Неймовірно.
— Що ж такого неймовірного? — заперечив Стас. — Органічне життя розвивається в мільярдах світів, і шляхи його розвитку нескінченно різноманітні. А в нескінченності вірогідні й дуже схожі моделі еволюції. Можливо, навіть ідентичні. Але якщо Анторг і брат Землі, то не рідний, а багато-багаторідний.
— Та все ж я мушу зізнатися, що ще на жодній планеті не відчував себе так упевнено, по-домашньому, як тут…
— Схожість, Глене, в основному зовнішня. Візьміть тих-таки качок. Нам відомо, що вони водоплавні, пернаті, тримаються зграями. Іще, що вони їстівні і що з них виходять розкішні опудала. Це я вам для того сказав, Глене, щоб ви зрозуміли, що ми майже нічого не знаємо про екологію Анторга. Хоча вже активно в неї включилися. Так чомусь виходить завжди. Спочатку ми проникаємо в середовище, ламаючи при цьому якісь сталі зв’язки і створюючи нові, а вже потім починаємо вивчати його. На щастя, екологічні системи досить гнучкі й витримують у більшості випадків розумне втручання. Точніше, втручання до певних розумних меж. Але де ці межі? Хто визначить їх для конкретного екоцентру, який, до речі, ніколи не буває замкнутим повністю?
— Так, я розумію вас, — задумливо промовив Грауфф, проводжаючи поглядом зграю білих довгодзьобих птахів. — На рідній планеті нам знадобилися сотні років, щоб перестати пиляти під собою сук…
— І ще сотні років, — підхопив Стас, — щоб обережно повернути до життя те, що ще можна було врятувати, і встановити нарешті з природою довгождані «розумні стосунки». Знадобилася для цього не мало не багато — вся наукова й технічна потуга Землі. А що маємо в своєму розпорядженні ми у малих колоніях? Що є у нас? Польова лабораторія, п’ять-шість фахівців і право виписувати на екологічні потреби півтонни устаткування на рік.
— Але людство обживає і досліджує сотні планет. Ви ж розумієте, що відразу всюди створити повноцінні наукові центри неможливо.
— Об’єктивно мені це ясно. Але на практиці виходить, що, поки колонія на планеті не стане достатньо розвиненою й автономною, екологія змушена плуганитися позаду економіки. Первісні люди брали від природи все, що могли, щоб вижити, пристосуватися. Ми також зараз на становищі первісних, ми також перші, і, щоб пристосуватися, нам також треба брати у природи. Проте між нами є істотна різниця: ті первісні були слабші від природи, вони відщипували від неї по крихтах, поки не осміліли; ми ж — сміливі, озброєні досвідом і знаннями тисяч поколінь і можемо зробити з анторгською природою все, що завгодно. Авжеж, я розумію, що швидше буде створена на Анторзі економічна база, то більше коштів і сил колонія зможе віддати екологічним дослідженням. Але зрозумійте, як воно мені зараз: зрубують дерево, а я не знаю, які птахи й комахи харчуються його плодами чи листям; викорчовується чагарник, а я не знаю, які тварини позбулися сховку; бульдозер зрізає шар ґрунту, а я не знаю, чиї нори завалює його ніж…
— Стасе, будьте справедливі. — Грауфф заспокійливо ляснув Стаса по коліну. — Роботи ведуться на нікчемній площі. Живу природу не виганяють, а лише просять злегка потіснитися.
— Ось вона й «тісниться». Раніше, кажуть, плямисті лосі виходили просто до будівельних майданчиків, мавпи брали корм із рук. А зараз? Навіть качки, угледівши людину, облітають її.
— Ох, і далися вам ці качки. Ну, скажіть, ось убили ми чотири качки, я дві і Віктор дві, якщо він, звісно, не мазав весь ранок…
— І не сподівайтеся, він не мазав! — з урочистим вигуком з’явився з-за кущів Бурлака.
У одній руці він тримав за ложу рушницю й розкішну анторгську качку. Другою рукою, піднятою із зусиллям на рівень рожевих щік, що розпливлися в посмішці, Бурлака стискував задні лапи схожого на видру річкового звірка. Пружне жорстке хутро ще поблискувало непросохлими крапельками води і крові, маленькі очиці тьмяно застигли за напівпрозорою плівкою повік.
— Ось як треба полювати! — радісно повторив Бурлака і затнувся, побачивши вираз обличчя еколога.
Посмішка поволі сповзла з його губ. Він перевів погляд на Грауффа, але і в того обличчя наче скам’яніло.
— Що це, Вікторе? — глухим голосом запитав лікар.
— Та дідько її знає, тварюка якась. Качок… Вона у мене качок цупила… Просто з-під носа… Ви що, хлопці?
Стас піднявся з землі, поволі обтрусив комбінезон і зробив крок у бік Бурлаки. Той мимоволі позадкував.
— Стасе, повірте, він сам ліз… Качку збиту поцупив…
— Хто вам дозволив? — роздільно, майже по складах, промовив Стас.
Бурлака вже впорався з першим замішанням і спробував перехопити ініціативу.
— Та що ви, справді-бо, — удавано образився він. — Що ж мені, по-вашому, дивитися, як моїх качок жере якийсь щур? І потім, він вам може стати в нагоді, візьміть його в лабораторію, самі казали, зразків не вистачає…
— Віддайте рушницю, — тихо зажадав Стас.
Бурлака здивовано вирячив очі.
— Ви при своєму розумі, хлопче? Ви тямите, що кажете?
— Стасе, може, так не треба? — спробував утрутитися Грауфф. — Звісно, Віктор винен, коли ми повернемося, я з ним побалакаю. Обіцяю…
Стас різко обернувся лицем до лікаря.
— Обіцяєте?! Я наслухався ваших обіцянок: «за правилами», «не більше норми», «лише качок»… З мене досить. Ви були штурманом свого часу, Бурлако. Сподіваюся, ще не зовсім забули, що таке дисципліна. Як головний еколог Анторга наказую віддати зброю.
Знехотя, зі скорботно-мученицьким виглядом Бурлака простягнув двостволку.
Стас переламав стволи, переконався, що патронники порожні, і, закинувши рушницю за плече, швидко попрямував у бік табору.
Біля самого намету його наздогнав Грауфф. Удвох вони швидко витиснули з порожнин газ, склали тканину в акуратний прямокутний тючок, упакували рюкзаки. В Бурлаки рюкзак вийшов найбільш об’ємистим, йому довелося запхнути туди і контейнер з убитим звіром. Майже не розмовляючи, сіли попоїсти перед дорогою. На душі у всіх трьох було тяжко.
— Послухайте, друзі, — сказав Грауфф, — невже ми ось так закінчимо наше полювання? Через одного-єдиного звірка…
— Та зрозумійте ви, нарешті, — вибухнув Стас, — що він, може, й справді був один-єдиний. Я ніколи не зустрічав таких, не чув про них. Про цю тварину я нічого — ви чуєте, — ні-чо-го не знаю. Зате знаю, що ніхто не знає, як часто і яким чином анторгські тварини розмножуються. Ми вісімнадцять років на цій планеті, і ніхто ще жодного разу не бачив вагітної самки, і самки взагалі, оскільки у них немає самок і самців, а є однакові стерильні дорослі особини, і ніхто не бачив новонароджених дитинчат, чи пташенят, чи яєць, чи лялечок, а це означає, вони розмножуються дуже рідко, і тому не виключено, що цілий вид може складатися всього з декількох особин, а може лише з однієї, і що, коли саме таку особину ви сьогодні, розважаючись, убили?
Стас перевів подих після своєї тиради, обвів поглядом принишклих мисливців.
— Все, рушили, — скомандував він і взявся за лямку рюкзака.
Якийсь час вони йшли мовчки, тримаючись один від одного на відстані, і лише тріск гілок позаду говорив Стасові, що його «екскурсанти» не відстали.
Злість у ньому вже прохолола, і тепер, відмірюючи крок за кроком по зеленому рідколіссю, Стас розмірковував, як бути далі з Бурлакою. Звісно, писати скаргу в Товариство мисливців він не стане, але налякати його не завадить. А за компанію з ним і Ларго. Щоб раз і назавжди покінчити зі «спецпрогулянками»…
Хід його думок перервав вигук Бурлаки, в якому виразно вчувався змішаний з жахом подив.
— Стасе, Глене! Що це? Мерщій сюди!
Коли Стас підбіг, Бурлака і Грауфф плече до плеча стояли на невеликій трав’янистій галявині і, застигнувши на місці, дивилися на щось, приховане їх спинами. Стас нетерпляче протиснувся між ними і завмер, уражений побаченим.
На галявині, упоперек високого кореневища, немов переламавшись об нього, мордою догори лежав великий, тієї самої породи, що й Ксют, шимпанзе. Груди його від діафрагми до горла були розпанахані, ніби їх проорав якийсь плуг. Із рани стирчали білясті кінці ребер, трава навколо була забризкана вже загуслою кров’ю. Над мертвою твариною стурбовано гудів рій великих, мов бджоли, мух.
— Хто це зробив? — несподівано голосно запитав Стас і тут-таки зрозумів, що ляпнув дурницю. Ані Грауфф, ані Бурлака не могли вчинити це безглузде вбивство. — Пробачте, — сказав він, — я сам не знаю, що кажу. Не можу повірити… Глене, ходімо подивимося, в чому річ. — Вони підійшли до знівеченого трупа мавпи.
Лікар вкляк на коліно, оглянув рану.
— Так, будова тіла схожа із земною. Ті самі судини, кісткова основа, нервові волокна, кров… Рана, поза сумнівом, нанесена досить тупим, але все ж ріжучим знаряддям. Давно я не бачив так кваліфіковано розітнутої грудної клітки. Кістки не поламані, а немов прорубані сокирою.
— Якою сокирою? — приголомшено пробурмотів Стас. — Яка сокира? Ви що, вважаєте, це зробила людина?!
— Не виключено, Стасе, не виключено. Ви ж самі розповідали, що на Анторзі були випадки браконьєрства.