Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 35)
Лише дві капсули залишалися поки порожніми.
Глибоко вгрузнувши п’ятами у вогкому піску й відхилившись далеко назад, щоб зрівноважити силу риби, що взяла приманку, Стас виводив нову здобич. Амортизуючи відчайдушні ривки, пружно кланялося вудилище. Кілька разів, марно намагаючись звільнитися, риба робила «свічки», й тоді на сонці смарагдовими смугами спалахувало краплеподібне, мов у тунця, тіло, райдужним вітрилом зблискував величезний розкритий спинний плавець, нестямно відкривалася й закривалася яскраво-червона паща з блешнею, що уп’ялася в неї.
Нарешті риба ослабила опір і стала наближатися до берега. Розчервонілий від боротьби Стас дозволив собі відвести погляд від напнутої, мов струна, волосіні й подивитися на темну, в дрібних нуртиках ковбаню дещо лівіше. Як він і сподівався, з води знову висунулися два слизисті мацаки і загострений брудно-коричневого кольору верх тулуба, схожий на нічний ковпак велетня. Весь ранок сьогодні Стас кидав блешню до цієї ями, але безрезультатно. Жодна із запропонованих частот так і не спокусила «кальмара». Зате щоразу, коли Стас підводив до мілини нову здобич, істота чомусь спливала з глибини і демонструвала над поверхнею свої слизькі бурі тілеса.
Ось і зараз, коли він, вирішивши не витрачати останній день риболовлі — завтра на орбіті його чекатиме єгерський корабель — на загалом рядового головоногого, змінив у манку програму і з першого-таки закиду підсік чудового забарвлення екземпляр, клятий «кальмар» знову сплив і ніби дражнить.
— Чого вилупився? — загорлав Стас, витер з чола ліктем піт і погрозив істоті кулаком. — Постривай у мене, й до тебе доберуся! Каракатице мокра!
Від «тюльпана» до червоної смужки на волосіні залишалося всього декілька метрів, і Стас вважав, що п’ятий трофей уже у нього в ракеті, коли трапилося непередбачене. Риба нараз повністю припинила опір, рвонулася в той бік, куди тягнула її волосінь, і кулею вилетіла з води. Червона мітка лягла на «тюльпан». Стас натиснув кнопку розрядника, і тієї ж миті десятки кілограмів уже мертвої ваги риби вдарили його в груди.
Стас здавлено скрикнув, випустив спінінг і впав на пісок. Крізь згасаючу свідомість він відчував, як сповзає з берега у воду, як вода огортає його, проникає в горло, в легені, в мозок…
Першою думкою в Стаса, коли він очуняв, було відштовхнутися від дна ногами й виринати на поверхню, але тут до нього дійшло, що він уже на березі. Вочевидь, виповз без свідомості, на самому інстинкті, вирішив Стас. Ну й сильний рибалка!
Стас розплющив очі.
Він лежав на піску край самої води. Поряд валявся спінінг, а трохи віддалік, вигнувши яскраво-зелений бік і розчепіривши плавці, мінився на сонці інопланетний тунець, який мало не коштував йому життя.
Ну що ж, без ризику немає риболовлі, подумав Стас і тут помітив, що блешні в пащі у риби не видно.
Мружачись від яскравого світла, Стас подивився на спінінг, ковзнув поглядом далі, вгору по волосіні… І завмер: виваливши половину свого куполоподібного тіла на берег, обмацував манок довгим, у присосках і кігтях мацаком бурий «кальмар». Тихо дзюрчала вода, обтікаючи пружну гору драглистих м’язів, ворушачи схожими на водорості клаптями бурого слизу.
Стас лежав, боячись поворухнутися, намагаючись навіть не кліпати. Серце його калатало мов божевільне, віддаючись у кожній клітині тіла п’янким, шаленим азартом. Ось він, шостий трофей! Сам вийшов на ловця. Ну, любий, не сполохайся, зачекай секундочку…
Поволі, міліметр за міліметром, Стас підтяг долоню до рукоятки вудилища. Торкнувшись теплого пластика, обережно повів пальці вгору, до кнопки розрядника.
«Кальмар» переклав блешню в другий мацак, підніс її до вузької вигнутої ротової шпари й заходився погладжувати металеву пластину десятками маленьких метушливих вусиків.
Але ж заборонено застосовувати риболовецький розрядник на суші, промайнула думка у Стаса. А-а, хіба мало що, відмахнувся він і тут-таки вигадав собі виправдання: врешті-решт, кальмар не на суші, а наполовину у воді.
Палець доповз до основи котушки й ліг на добре знайомий гумовий горбок. Стас завмер на мить, зробив видих і звичним рухом утиснув кнопку в рукоять.
Останній розряд!
З тонким, майже комариним писком істота високо підстрибнула, судомно викинувши в боки мацаки, і звалилася нараз окам’янілим тілом біля крайки води.
Наступного дня корабель Товариства риболовів щасливо підібрав ракету Стаса з орбіти. Єгері привітали його зі вдалим уловом. Мало хто з рибалок, що поверталися тим самим рейсом з різних Д-8, міг похвалитися такими крупними й екзотичними трофеями, як у Стаса.
Словом, усе йшло чудово, і давно б Стас забув злегка дражливі обставини, при яких він здобув свій шостий трофей, якби не одне питання, що уїдливим хробачком гризло його.
Давши розряд, він схопився на ноги, щоб відправити в ракету надміру допитливого «кальмара». Але якщо з річки на берег він видерся самостійно, чому тоді з його комбінезона пацьорками звисав липкий бурий слиз?
ВСЕ ЯК У ДІТЕЙ
Видимість була чудовою. На головному екрані модуль «Вагабонда» виглядав так, ніби він знаходився за два кроки, а не віддалявся від базового корабля в бік планети. Зображення не втратило чіткості й тоді, коли модуль увійшов у густі шари атмосфери — лише тло навколо сріблясто-матової сочевиці спускного апарата зробилося блідим і розпливчастим.
— Зараз сідатиме, — похмуро буркнув другий пілот.
— Ви наче невдоволені, Суханов, — відгукнувся контактолог Фарро, не відводячи захопленого погляду від екрану.
— Вдоволений, удоволений… — пробубонів Суханов замогильним голосом.
Щоб не дати розгорітися черговій перепалці між флегматичним другим пілотом і експансивним контактологом — їх напівжартівливі сварки за довгий рейс хоча й давали екіпажеві розвідувального зорельота певну розвагу, але вже встигли неабияк набриднути, — капітан Браун, також не відриваючись від екрану, застережливо підняв руку:
— Не чіпляйтеся, Фарро, ви ж знаєте, Суханов дбає про успіх не менше від вас. А ви, Суханов, помовчали б трохи, а то й справді мов за упокій…
Хмарність розсіялася лише над самою поверхнею. Модуль погасив швидкість, сів, увігнав у ґрунт шість лап-якорів, щоб убезпечитися від поривів вітру. За командою капітана бортінженер Лін увімкнув сигнал: модуль, ніби п’ятиметрова індикаторна лампа, спалахнув яскравим сонячним світлом, згас і заблимав з рівним півхвилинним інтервалом.
— Ну ось, — задоволено потер долоні контактолог, — скоро вони звернуть увагу на світлові сигнали, завітають сюди, й ми почнемо контакт!
— З чого ви це взяли? — сказав Суханов.
— Тобто? — не зрозумів Фарро.
— З чого ви взяли, що контакт почнемо ми, а не вони?
Обурений контактолог не встиг дати відповідь. На оточений рідкими невисокими чагарями майданчик, де здійснив посадку їхній модуль, викотилася біла горбкувата бульба з безліччю коротких моторних відростків, тричі промчала навколо апарата і зникла в кущах. Напрям, у якому вона метнулася, вів до міста.
Власне, відкриття того, що це стовпище п’ятимісних кам’яних гнізд є містом, цілком і повністю належало контактологові. Саме Фарро з орбіти помітив якусь систему в хаотичних на перший погляд переміщеннях дивних мешканців гнізд. Він-таки виявив на одній околиці гніздування шахти з аномальними концентраціями металів і чистих хімічних речовин, явно для чогось призначених, а на другій околиці — речовини органічного й неорганічного походження, закопані глибоко в ґрунт, що були, за його сміливим припущенням, відходами життєдіяльності й досить розвиненої, але незрозумілої технології.
Спостереження з борту «Вагабонда» мало що прояснили, за винятком двох моментів. По-перше, моторні бульбоподібні істоти мали на планеті своєрідну цивілізацію з 482 міст-гніздувань, що підтримували між собою стосунки: з міста в місто постійно котилося до кількох сотень бульб. А по-друге, контактолог зробив висновок, що аборигени неагресивні, оскільки ані один на одного, ані на сусідні міста не нападають. Відтак на «Вагабонді» почалися запеклі дебати, що розкололи екіпаж на дві фракції. Одну, що вважала контакт з бульбами неможливим і безглуздим, очолив другий пілот. Суханов похмуро й монотонно твердив, що людині доступний контакт лише з тими істотами, з якими знайдеться хоча б єдина точка дотикання, — хоч щось людське. Лідер другої фракції Фарро, палаючи ентузіазмом і обуренням, кричав, що будь-яке органічне життя, яке самоусвідомило себе, здатне усвідомити й інше розумне життя, що негуманоїдність бульб зовсім не виключає можливість контакту, який, на його глибоке переконання, стане найбільшою подією для обох цивілізацій…
Кінець суперечкам, як завжди, поклав капітан. «Спробуємо, — вирішив він. — Проба гроші не коштує, як казали пращури. Але вас, Фарро, я на планету наразі не пущу. Спочатку відправимо туди Лу…»
… Чи то завдяки попутному вітрові, чи то під враження від побаченого, але перша бульба, що до модуля приходила, вочевидь, на розвідку, повернулася в місто набагато швидше, ніж сподівалися астронавти. Не минуло й чверті години, як модуль оточило кілька десятків аборигенів, які зовні відрізнялися один від одного лише числом і забарвленням кінцівок. Проте зафіксувати увагу на якійсь одній особині й прослідкувати її рухи було годі: наче броунівські молекули, бульби сновигали в усіх напрямках, підстрибували, перекочувалися, збуджено помахуючи відростками. Вирішивши розглянути деталі пізніше, у сповільненому відеозаписі, астронавти з деякою розгубленістю спостерігали за тим, що відбувається.