Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 34)

Але чи відомо тобі (я особисто раніше не знав), що існує непорушний науковий факт: самоїдські племена, що населяють тундру на арктичному узбережжі, в тому числі й ненці, не є аборигенним населенням. Вони прийшли з Саянського нагір’я на початку першого тисячоліття нашої ери і завершили розселення на європейській Півночі лише до XVIII століття.

А зараз — слухай! ДО них і ПРИ них на цих землях існувала аборигенна культура, яка потім повністю була асимільована ненцями. Це були племена, які промишляли морського звіра на каяках і жили в землянках з «риб’ячих», тобто китових, кісток. Такі землянки у 20-х роках на західному березі Ямалу виявив радянський дослідник В. М. Чернєцов. У одній землянці він знайшов поховання IV (!) століття.

Я дізнався, що записані ненецькі перекази про низькорослий народ, який займається чаклунством і уникає спілкування зі звичайними людьми, хоча іноді й лікує їх, обмінюється товарами й навіть укладає шлюби. І народ цей ненці називають… Як? Правильно, сиртя!

Отож те, про що розповідав нам Апіцин, не слід вважати лише казкою. Відкрий докладну мапу узбережжя Баренцового моря від Каніна до Ямалу, і ти виявиш там мис Сиртя-саля, сопку Сиртя-седа, річку Сиртя-яха, озеро Сиртя-то…

До речі, я знайшов легенду про озеро сиртя: нібито в ньому живуть злі духи, що живляться вони рибою, а коли риби не вистачає, викидають із озера промінь світла і вирушають по ньому на полювання. Звичайну людину ці духи з’їдають без розмов, разом з собаками й оленями. Лише сиртя вміють знаходити з ними спільну мову…

Отож, старий, канінські «видіння» мені тепер уявляються дещо інакше.

Ага, найголовніше. Нещодавно я відвідав гіпнотизера, нашого професора-психотерапевта Маканіна. Перевіряв, що мені приверзлося після того відварчику, яким мене пригостила Пуйме, а що бачив насправді. Так от: Маканін запевняє, що ніяких галюцинацій не було. Все — дійсність! Як тобі?

І ще один цікавий нюанс… Пам’ятаєш, я розповідав про гірське озеро поряд з печерою, в якому вночі плавав місяць? Я ще дуже романтично порівнював плаваюче віддзеркалення з листом. То про всяк випадок я перегорнув календарі. І що ж з’ясувалося? Тієї ночі на небі місяця взагалі не було, так що в озері «місячний лист» плавати ніяк не міг. Що ж тоді світилося? Не знаю. Але в голові крутиться легенда про чортів, що гуляють по світловому променю, знищуючи навколо все живе. Можливо, це Священне Вухо й насилало на сиртя хвороби? Хороший, одначе, подаруночок від мудрих чужоземців!

Обіймаю. Буду в Москві через тиждень і відвідаю.

P. S. Ага, ось що іще. Під гіпнозом я, здається, пригадав дорогу до Сиртя-мя. Які в тебе плани на відпустку?»

_{Перекладено за виданням: ВОКРУГ СВЕТА. — 1989. — № 7.}

ШОСТИЙ ТРОФЕЙ

Закінчивши сеанс зв’язку, Стас іще трохи посидів у радіорубці, уявляючи собі, як дружина й син купаються в такій далекій Мексиканській затоці. В його уяві виник жовтий, порослий кокосовими пальмами язик пляжу, строкаті «грибки», лавочки, сотні галасливих, веселих людей, що вибралися на пару днів відпочити у Варадеро. Хороше… Але не до його смаку. Завзятому риболовові потрібен не такий відпочинок…

Стас труснув головою, немов відганяючи непроханий швидкоплинний смуток, і лунко закрокував по коридору. Підійшов до дверей, розчинив їх і з задоволенням вдихнув на повні груди. Чудове повітря. Свіже, ледь вологе, із запахом квітів і прілої трави. Нітрохи не гірше, ніж на Землі.

Стас усівся на верхню сходинку трапа, звісивши ноги, і ще раз подумки похвалив себе, що посадив ракету саме тут, на цьому горбику.

Місце й справді було вибране надзвичайно мальовниче. Уздовж широкої, мов озеро, річки тягнулася до болю в очах пістрява заплава — соковита зелень високої, у зріст людини, трави, золотисті плями піщаних дюн та мілин і квіти, всюди квіти…

Там, де кінчався луг, суцільним частоколом піднімався первісний ліс. Час від часу з туго сплетених в один зелений дах крон виривалося щось летюче, біжуче чи повзуче, кидалося в бік річки — а може, й корабля, хтозна — і, наткнувшись на невидиму стіну біозахисту, перелякано повертало назад. Лише схожий на мурахоїда, але з рогами звір уже дві з гаком години уперто дряпав лапами неподатливу порожнечу.

Стас іще раз сфотографував понуру гостророгу голову й уявив її на стелажах серед своїх інших трофеїв. Авжеж, було б ефектно. Шкода все-таки, що на планетах типу Д-8 полювання категорично заборонене. Можна наступного року спробувати вибратися на якусь Д-6 — пополювати в заповіднику. Хоча ні, риболовля його вабить більше. Де ще добудеш такі трофеї, як на планетах земного типу? Два роки довелося чекати в Товаристві риболовів черги на путівку…

Вечоріло. З річки повіяв сильний, поривчастий вітер. Немов злякавшись шелестіння трави, закрили свої яскраві віночки квіти. Втомлено скиглив, улігшись біля межі біозахисту, рогатий мурахоїд. Зрідка на мілині дзвінко сплескували хижаки, що ганяли дрібноту. Але в міру настання темряви все незатишніше ставало на березі, все менш земним і все більш чужим, ворожим здавався цей світ. Коли сонце наполовину втонуло за обрієм, Стас, щулячись, повернувся в ракету, щоб підготуватися до завтрашньої риболовлі.

«Насадкою називають природну приманку, яка чіпляється на гачок. При лові використовуються тваринні й рослинні насадки», — згадалося раптом Стасові повчання зі старовинної книги з рибальства. Стас розсміявся, швидко оглядів легкий гнучкий прут вудилища спінінга, перевірив ємність батарей, контакти, поклацав тумблерами невеликої скриньки і, задоволений оглядом, поліз під ковдру.

… Руде сонце випливло з-за лісу, висвітлюючи яскраві краплі квітів і піщані прогалинки на лузі, просунуло гострий промінець в ілюмінатор каюти і полоскотало ним Стаса по щоці. Стас сонно махнув рукою, ніби зганяючи настирливу муху, і прокинувся. Швидко засунувши кремезне м’язисте тіло в рибальський комбінезон, він підхопив снасті й вискочив з ракети.

Кивали розкритими голівками квіти, над деревами горловими переливами схлипували схожі на чапель птахи, знову взявся за захисне поле невгамовний рогатий мурахоїд, але Стас цього не бачив. Він, не стримуючи нетерплячки, бігом мчав до закруту річки, яку тільки-но звільнив від біозахисту. «Риболовля!» — вистукувало у нього серце. «Риболовля!» — вторила жилка на скроні. «Риболовля!» — відбивали по піску підошви.

На березі Стас дістав зі скриньки навушники, занурив у воду стрижень мікрофона й поринув у світ риб’ячих голосів.

У навушниках пищало, потріскувало, клацало, а на екрані апарата виникали і зникали дивні тіні й дивовижні силуети. З’явилася зграйка смугастих окунеподібних риб. Стас натиснув клавішу, і в пам’ять приладу записалася частота видаваних ними у воді коливань. Ще одна зграя. Знову запишемо частоту… Хоча дрібнуваті. Ні, вирішив Стас, на таку дрібноту витрачати свій ліміт вилову він не стане. Це ж треба, до чого додумалися в Товаристві: шість трофеїв на риболова! Шість, і жодною штукою більше. По два в день. Хоч один трофей понад норму, і на путівку в Товаристві можна вже не розраховувати.

До полудня у Стаса були зібрані частоти принаймні десяти видів річкових мешканців, гідних зайняти місце серед його рибальських трофеїв, і серед них крупний ракоскорпіон, запеленгований у ямі недалеко від берега, та моторошна, схожа на кальмара істота, яка постійно спливає до поверхні й висовує з води товсті, покриті звисаючим бурим слизом мацаки.

Стас прикріпив до вудилища котушку, протягнув волосінь крізь кільця, зачепив за карабінчик на кінці волосіні блешню-манок зі вкладеною в неї програмою. Тепер, впавши у воду, блешня модулюватиме коливання в діапазоні певного виду риб. А від вправності й досвіду риболова залежить із сотень можливих у даному діапазоні сигналів вибрати не ті, які на «риб’ячій мові» означають біль чи небезпеку, а такі, які змусять рибу прийняти блешню за здобич і схопити її. І тоді…

Короткий помах, і блешня з легким сплеском опустилася на воду. Зачекавши, поки волосінь провисне — значить, блешня лягла на дно, — Стас смикнув вудилищем і почав швидко крутити котушку. Десять закидів. Порожньо. Зміна частоти. Ще десять закидів. Знову нова хвиля. І знову закид. І ще, і ще, поки раптом блешня не зачепилася за щось важке, пружне. Коротке очікування із зігнутим у дугу спінінгом, і ось цей тягар оживає, рушає з місця, непереборно тягне геть від берега. Є! Струмує з барабана котушки тонка волосінь; танцює, то пригинаючись до води, то випрямляючись, кінчик спінінга.

Майже година знадобилася Стасові, щоб підвести рибу до берега. Показалася на поверхні й тут-таки сховалася всіяна шпичаками й наростами голова. Безсилим вибухом вивернувся з води дужий хвіст. Насилу обертаючи котушку, Стас не зводив очей з яскраво-червоної смужки, нанесеної на волосіні в чотирьох метрах від блешні. Все ближче, ближче підповзає червона позначка до «тюльпана» на кінці спінінга. «Н-на!» — викрикнув Стас, натискаючи кнопку розрядника, як тільки смужка дійшла до сталевого кільця. Уражена рибина судомно сіпнулася і, перекинувшись догори черевом, застигла в неприродно-тугому вигині.

Коли Стас витягував з пащі блешню, металева пластина виявилася перекушеною майже навпіл.

Два наступні дні пролетіли мов дві години. Весь цей час Стас провів біля річки, без утоми хльостаючи спінінгом іскристі блакитні брижі, лише зрідка повертаючись у ракету, щоб засмажити нашвидкуруч яєчню й запити її ковтком гарячої кави. Та ще, про всяк випадок озираючись на рогатого мурахоїда, що все ще буцав захисне поле, відвозив у вантажний відсік чергову здобич. А там, у капсулах для трофеїв, красувалися два виловлені в перший день шпичакуваті страховища, великий, мов крокодил, ракоскорпіон з люто вибалушеними очима й дивна двометрова рибина, формою тіла схожа на ляща, але з носом меч-риби.