Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 18)

Ми виїхали зранку. Кеб залишили, як завжди, не доїжджаючи до озера. Увімкнули детектор. Стрілка відразу стрибнула. Пішли далі пішки. Я — позаду, Сааді трохи попереду. Абу-Фейсала було не впізнати. Професор то мов загіпнотизований не відводив очей від свого індикатора, то починав дико озиратися навсібіч. Я добре розумів збудження професора: він стояв на порозі відкриття або…

Йти було важко: вночі пройшла злива, і ліс, ще вчора придатний для легких піших прогулянок, перетворився на справжнє рослинне пекло. Все переплелося й переплуталося. Трава витягнулася й обвилася навколо колючого підліска, чагарники зацвіли соковитими жовтими джгутами, які за ніч обкрутили й немов зв’язали один з одним деревні стовбури, а бурі, зелені й канаркові крони дерев зійшлися вгорі в суцільну клаптеву ковдру. Під цим покривом мегеріанський ліс намагався утримати дорогоцінну, життєдайну вологу. На всіх лісових рівнях, від ґрунту, що чавкав під ногами, до листяного даху, вирувало й кричало на всі голоси, ударялося об наші захисні поля й відлітало в боки чужопланетне життя.

Ми пробивалися крізь зарості, де підпірнаючи під гілля, де, мов криголами, розсовуючи листя власною вагою, де деручись по завалах, наче по драбині. Ось якби попрацювати бластером хоча б дві хвилини, то перед нами лежала б зручна, в міру широка просіка. Причому, я певен, вона через добу знову повністю заросла б. Не виключаю, що я так і вчинив би, якби в мене був інший супутник. Але Сааді за таку вільність потім заїсть.

Здавалося, ці зарості ніколи не скінчаться. Я поділився з Сааді побоюваннями, що ліс може обірватися край самої води і останній наш крок буде просто в озеро. Але ми побоювалися марно. Перед озером рослинність рідшала, на берегах залишалася лише жорстка коротка трава. Якби це був земний ліс, то кращого майданчика під туристський бівуак і бажати годі. Але ми були не на відпочинку й пам’ятали про тутешні сюрпризи. Тому обоє відразу уловили в ідилічному пейзажі якусь неприродність, якусь невідповідність тому, що зустрічалося нам досі й склалося в єдину загальну картину.

Помітивши, як Сааді перевірив зброю, я теж намацав свій бластер. Однак потреби в тому не було. Нападати на мене ніхто начебто не збирався, та й захисне поле страхувало від несподіванок.

Ми розставили апаратуру, датчики, укріпили детектор. З його показів виходило, що десь у озері й справді причаївся хтось злегка мислячий. Це було неймовірно і могло обіцяти несподіванки, якщо прилад не брехав.

Червоне сонце закотилося за обрій і звідти підсвічувало третій місяць, і без того сяючий у променях Жовтого сонця, мов мідна таріль. Інших місяців на небі видно не було. День стояв спекотний, хоча в костюмах ми не відчували цього. Високу температуру поверхні виказувало тремтливе, затягнене серпанком випарів повітря.

Було тихо. У моєму шоломофоні звично шелестіло дихання Набіля Сааді, приглушено доносилися з лісу тваринні схлипи та дзвеніло декілька ручаїв, що народилися з нічною зливою й тепер із дзюрчанням прямували до наповнюваного озера.

Я підійшов до краю й обережно глянув униз. На секунду мені здалося, що озеро дивиться на мене. Озеро, що стало раптом величезним, незмигним скляно-блакитним оком.

Я відсахнувся. Може, так було і з Бурценом та Анітою: вони наблизилися, заглянули у воду — і вже не змогли відвернутися… Але чому ж вони зірвали шоломи?..

— Що показує ваш детектор, Набілю?

— Скоро дійде до половини середнього рівня людського інтелекту.

Я свиснув. Для сенсації вже достатньо. Але для вирішення проблеми показів індикатора замало.

— А коли, по-вашому, можна буде почати контакт?

— Зачекаємо… Джерело випромінювань себе ніяк не проявляє.

І раптом щось трапилося. Ми спочатку навіть не збагнули що. Ніби ліс перетворився на один перевантажений гігантський трансформатор, завібрував від гулу, викинув над деревами заклубочені баранці диму… Вони повзли до озера звідусіль. Чорні хмари, що наступали в наш бік, складалися не з кіптяви, а з міріадів комах.

Мить, — і небо потемніло. Ми опинилися в сиропі з мошкари, втративши будь-яку видимість, нічого не розрізняючи в цьому ентомологічному[11] хаосі. Мало-помалу комарина завіса порідшала, й ми виявили в потоці комах дрібних і середніх птахів.

Окрім повітряної міграції до озера котився й інший потік. Огинаючи наші ноги по контуру захисного поля, з лісу поспішали до води змії, ящірки… Найбільше вражало, що все це поспішало не на водопій. Лавина живих істот підходила до урвища і, не затримуючись, стікала вниз. Незліченні виляски об воду падаючих тіл злилися в один суцільний нескінченний сплеск.

Я чув подібний гул лише одного разу. Це було на Землі. На Нижній Волзі я несподівано став свідком жерехового[12] бою. Я пригадав, як велика зграя жерехів оточила на мілководді косяк малька і, поступово стискуючи кільце, затіяла бенкет. Ляскали хвости, чавкали пащі, виплигували, марно намагаючись врятуватися, з води мальки. Здавалося, річка закипіла в тому місці, де хижаки влаштували полювання.

«Хижаки? Полювання?» — спіймав я себе на зіставленні. Яке може бути полювання, якщо в озері, за показами звичайних приладів, нікого немає.

Хвиля дрібної живності схлинула, на зміну їй прийшла хвиля більшої звірини. Нарешті ми змогли розгледіти озеро. На наш подив, на його поверхні не плавали чорними шаром мертві комахи, не борсалися потопаючі плазуни, не били крилом намоклі птахи. Озеро залишалося так само кришталево-чистим, яким було й раніше, до початку цієї страхітливої міграції. Дуже скоро ми зрозуміли, точніше, не зрозуміли, а побачили, що відбувається: все живе, потрапивши у воду, миттю йшло на дно і поступово розчинялося в озері, не залишаючи після себе жодного сліду…

Нескінченний живий потік лився в озеро декілька годин. Одночасно підвищувався псі-рівень джерела, яке, вочевидь, і спонукало тварин іти назустріч власній загибелі.

Жива річка почала вичерпуватися, коли інтенсивність псі-поля досягла контрольного рівня. Судячи з усього, в околицях озера більше не залишилося ніякої живності. Озеро, що наповнилося майже до країв, починало виявляти неспокій: по ньому без будь-якої причини прокочувалися брижі, на берег випліскувалися хльосткі язики води. Один з останніх мешканців Мегери, схожий на краба з трьома дзьобастими пташиними головами дивогляд спробував утриматися на березі, але хвиля, розігнавшись, лизнула його панцир і відкотилася. Тут-таки суглобисті ноги краба підломилися, панцир зблід, а три голови разом задерлися догори, розкрили дзьоби й одночасно трьома горлянками видали різкий крик. Я підійшов і черевиком штовхнув останки краба в озеро.

Зачекавши і не отримавши більше їжі, озеро нарешті звернуло увагу на нас. На поверхні, що майже заспокоїлася, виник раптом тугий прозорий горб. Він піднявся, постояв нерухомо, а відтак рушив у наш бік. Докотився до берега і мацаком потягнувся до мене. Ось так озеро і схопило Бурцена й Аніту, що залишилися без шоломів. Схопило, щоби зжерти, перетравити до останньої кісточки у своїй ненаситній утробі Ось він, убивця! Я буквально затремтів від ненависті. Цей монстр, це чудовисько не має права на існування!

Рука сама поповзла вгору й націлилася розкритою долонею в центр огидливого, вологого, ніби спливаючого слиною язика озера-хижака.

— Стій! — не скрикнув навіть, а вискнув Сааді. — Ви не смієте!..

— Ще й як смію, — зціпивши зуби, відповів я, відштовхуючи його.

З рукавички між вказівним і середнім пальцями вискочив ствол бластера. Тепер останній рух — ледь стиснути кулак.

Але я недооцінив Сааді. Перш ніж я встиг вистрілити, Набіль опинився в мене за спиною і…

Захисне поле костюма відгороджує людське тіло від усього, крім людського тіла. Це необхідно: у космосі трапляється всяке, і товариш, якщо треба, повинен зуміти надати першу допомогу: розстебнути одяг, дати ліки, зробити масаж серця… Рука в рукавичці буде зупинена полем, але гола рука безперешкодно дійде до автоматичних застібок костюма. Цієї обставини я не врахував у своїх мудруваннях, але, як видно, врахував Набіль Сааді.

… Засукана по лікоть волохата рука професора промайнула у мене над головою. Озеро спалахнуло перед очима, немов наднова зірка, і розсипалося на кольорові танцюючі кільця. Я знепритомнів, можливо, на декілька секунд. Отямившись, я побачив у руках у Набіля Сааді мій шолом. Я зрозумів, що програв, хоча й розгадав таємницю вбивства.

І того разу, сімнадцять років тому, Набіль підкрався до Бурцена й Аніти, оглушив їх по черзі ударом голого кулака, оскільки сили йому не позичати. Відтак зняв шоломи й зіштовхнув астронавтів у озеро, про властивості якого вже знав… Тепер моя черга… Але гіперграма моя дійде, я гину недаремно…

Ані сил, ані сенсу чинити опір далі не було.

У небі над Мегерою продовжували свою нескінченну плутанину два сонця — Червоне й Жовте — і чотири супутники — кам’яні безживні місяці. Стихії володіли планетою неподільно двадцять п’ять сезонів у році з двадцяти шести. І лише на один сезон знехотя передавали свої права Розумові, що прокидався. Нечисленні мислячі озера з цікавістю оглядали, обмацували телепатичним арканом планету, обмінювалися враженнями. Їхні думки були про візит прибульців, кортіло дізнатися про них і зрозуміти. Розумові ставало тісно у двадцять шостій порі року…